ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 160/4657/20
адміністративне провадження № К/9901/22155/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду головуючого судді: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №160/4657/20
за позовом ОСОБА_1
до Державної митної служби України, Галицької митниці Держмитслужби
про визнання протиправними і скасування наказів, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 травня 2020 року (прийняту у складі: головуючого судді Олійника В.М.)
і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2020 року (прийняту у складі: головуючого судді Сафронової С.В., суддів Мельника В.В., Чепурнова Д.В.).
І. Історія справи
21 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної митної служби України, Галицької митниці Держмитслужби, в якому просив:
- визнати протиправним і скасувати наказ Державної митної служби України "Про припинення перебування на державній службі" №2236-к від 10 жовтня 2011 року в частині припинення перебування на державній службі в митних органах України з 10 жовтня 2011 року ОСОБА_1, інспектора відділу митного оформлення №2 митного поста "Краковець" Львівської митниці;
- визнати протиправним і скасувати наказ Львівської митниці Державної митної служби України "Про оголошення наказу Державної митної служби України" №912-к від 10 жовтня 2011 року в частині проведення повного розрахунку з ОСОБА_1, здачі службового посвідчення НОМЕР_2, номерного знака НОМЕР_3 і представницької картки НОМЕР_1 ;
- зобов`язати Державну митну службу України і Галицьку митницю Держмитслужби поновити на посаді ОСОБА_1 ;
- нарахувати і виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з 10 жовтня 2011 року до моменту прийняття рішення у цій справі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 4 травня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з підстав пропуску ним строку звернення до суду. Ця ухвала мотивована тим, що предметом спору є наказ Державної митної служби України "Про припинення перебування на державній службі" №2236-к від 10 жовтня 2011 року і наказ Львівської митниці Державної митної служби України "Про оголошення наказу Державної митної служби України" №912-к від 10 жовтня 2011 року, однак ОСОБА_1, звернувшись до суду у квітні 2020 року, не надав заяви про поновлення пропущеного місячного строку на оскарження цих наказів, як і жодних доказів в обґрунтування пропуску строку звернення до суду.
На виконання вказаної ухвали позивач подав заяву про поновлення строку звернення до суду. Обґрунтовуючи заяву про поновлення строку звернення до суду, позивач вказав, що з оскаржуваними наказами йому вдалося ознайомитися лише 23 березня 2020 року в ході розгляду кримінальної справи №1329/626/2012 у Яворівському районному суді Львівської області. Крім того, на думку позивача, відповідач навмисно не ознайомлював позивача з оскаржуваними наказами, хоча позивач сам неодноразово намагався ознайомитись з ними. Також ОСОБА_1 зазначив, що відповідач декілька разів мав можливість ознайомити його з наказами, а саме 10 жовтня 2011 року при проведенні слідчих дій в результаті затримання працівниками УДСБЕЗ УМВС України у Львівській області за підозрою в отриманні грошових коштів від громадянина і 12 жовтня 2011 року під час відтворення обстановки і обставин подій на робочому місці позивача на території МП "Краковець".
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 травня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"). Так, суд зазначив, що не може прийняти доводи позивача стосовно того, що він не мав можливості ознайомитися з оскаржуваними наказами більше восьми років, що і заважало йому звернутися до суду. Суд вказав, що незалежно від ознайомлення з цими наказами, достеменно знаючи про своє звільнення, позивач протягом більше ніж восьми років мав можливість оскаржити в суді звільнення з митної служби і звернутися до суду в порядку, передбаченому КАС України, для витребування наказів про звільнення від відповідачів. У заяві позивача не наведено жодних підстав, які б заважали позивачу протягом цього періоду звернутися до суду з цим позовом разом із клопотанням про витребування оскаржуваних наказів.
З урахуванням викладеного, суд не визнав поважними вказані позивачем підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду.
Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 23 липня 2020 року залишив ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 травня 2020 року без змін, повністю погодившись з висновками суду першої інстанції.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 травня 2020 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2020 року й ухвалити нове судове рішення, яким направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Скаржник вказує, зокрема, на порушення судами норм матеріального і процесуального права, які обґрунтовує тим, що в оскаржуваних судових рішеннях для обчислення строку звернення до суду з позовом в справах щодо звільнення з публічної служби суд застосував частини третю і п`яту статті 122 КАС України, які визначають загальні правила обчислення такого строку. Зокрема, застосовано місячний строк звернення до суду з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Проте, для обчислення строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі має застосовуватись частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - "КЗпП України"), якою визначено місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У зв`язку з чим, на думку скаржника, з метою перевірки дотримання ним строку звернення до суду необхідно встановити дату вручення йому копії наказу про звільнення або видачі трудової книжки, а не дату коли він дізнався або повинен був дізнатися про звільнення з роботи.
Однак, як зазначає скаржник, суди не взяли до уваги, що внаслідок триваючої протиправної бездіяльності відповідача він ознайомився з оскаржуваними наказами 23 березня 2020 року в ході розгляду кримінальної справи №1329/626/2012 у Яворівському районному суді Львівської області, відповідно, після чого в межах місячного строку з дня ознайомлення з оскаржуваними наказами звернувся до суду.
На думку позивача, суди не врахували, що у цьому випадку мають місце триваючі правовідносини, у яких відповідач - суб`єкт владних повноважень протягом значного проміжку часу ухилявся від виконання своїх зобов`язань (триваюча протиправна бездіяльність) стосовно позивача.
В оскаржуваних рішеннях не зазначено, яким чином позивач міг ознайомитись із оскаржуваними наказами і в чому полягала його бездіяльність щодо ознайомлення з наказом про звільнення або які дії ним вчинені щодо відмови (ухилення) та протидії ознайомленню з наказом.
Також зазначає, що судами попередніх інстанцій не здійснено належної оцінки того, що саме на відповідача покладено обов`язок оголосити та ознайомити його з наказом про звільнення та вручити трудову книжку; не враховано факт приховування відповідачем видання оскаржуваного наказу, навмисне його не оголошення, невиконання обов`язку по врученню копії наказу або хоча б трудової книжки - жодних заходів щодо інформування його про звільнення відповідачем не вживалось.
Окрім цього, позивач також наголошує на не врахуванні судами попередніх інстанцій того, що до однієї з позовних вимог строк давності для подання позову до суду взагалі не застосовується, адже порушення і досі триває, а трудова книжка йому не видана досі, а в порушення Інструкції Про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 - була долучена як доказ до кримінальної справи, про що свідчить фотокопія довідки про речові докази та судові витрати, тому строк звернення до адміністративного суду не можна застосовувати стосовно його вимоги про виплату середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу, адже трудову книжку йому не видали і порушення триває.
Також скаржник зазначає, що під час засідання судді суду апеляційного суду не надали йому можливість висловити свою позицію у цій справі, постійно перебивали, виказували зверхнє ставлення, відмовили у наданні пояснень щодо відзиву Галицької митниці і наданні додаткових доказів, відмовили в наданні суду письмових тез виступу. Крім того, на думку скаржника, судді апеляційного суду порушили таємницю нарадчої кімнати, адже до судових дебатів і нарадчої кімнати повідомили, що рішення відносно питань, які розглядаються у справі, вже прийняте і позивачу відмовлено у задоволенні апеляційної скарги.
Державна митна служба України (далі - "ДМС України") у відзиві на касаційну скаргу просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Галицька митниця Держмитслужби також подала свій відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. В обґрунтування свого відзиву Галицька митниця Держмитслужби вказує на те, що нормами КАС України чітко встановлено, що для звернення до суду у справах стосовно прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Водночас положення КЗпП України на державних службовців поширюється лише в частині правовідносин, не врегульованих Законом України "Про державну службу", тому посилання позивача на положення статті 233 КЗпП України щодо строків звернення до суду не заслуговують уваги в цьому випадку.
Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на таке.
II. Мотиви Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: (2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; (4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частиною третьою статті 9 КАС України передбачено, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
За частиною першою статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС України).
Зі змісту наведених норм вбачається, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.
Відповідно до частин першої, другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. Одночасно протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: (1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; (2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; (3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; (4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
За пунктом 9 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
З аналізу статті 55 Конституції України, статей 5, 9 КАС України випливає, що кожна особа має право звернутися до суду, якщо вважає свої права порушеними, і може розпоряджатися своїми вимогами на власний розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах встановлений КАС України (статті 1,3 цього Кодексу).
Стаття 6 КАС України визначає, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, який застосовується з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Варто наголосити, що право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі, гарантує і стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - "Конвенція").
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі "Bellet v. France").
Водночас ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Уейт і Кеннеді проти Німеччини", пункт 43).
Отже, право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання верховенства права, а точніше, одного з його елементів - правової визначеності.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 21 квітня 2020 року позивач поштовими засобами зв`язку звернувся до суду з позовом до Державної митної служби України, Галицької митниці Держмитслужби про визнання протиправними і скасування наказів, зобов`язання вчинити дії.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 4 травня 2020 року встановлено, що адміністративний позов позивачем подано після закінчення строків, встановлених законом для звернення до адміністративного суду із позовом. Позовну заяву залишено без руху і встановлено позивачу десятиденний строк з дати отримання копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із наданням доказів поважності причин пропуску строку.
13 травня 2020 року позивач направив на адресу суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, в обґрунтування якої зазначив, що в нього не було достатніх і вагомих доказів, які б могли підтвердити незаконність прийнятих стосовно нього наказів в частині його звільнення, а відповідач, на думку позивача, не виконав свого обов`язку вручити йому своєчасно ці накази. Водночас, позивач стверджує, що з наказами він ознайомився тільки 23 березня 2020 року під час розгляду кримінальної справи стосовно нього.
Однак, суди попередніх інстанцій правильно відхилили доводи позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом, адже незалежно від ознайомлення з оскаржуваними наказами, позивач достеменно знаючи про своє звільнення, протягом більше ніж восьми років мав можливість оскаржити в суді звільнення з митної служби і звернутися до суду в порядку, передбаченому КАС України, для витребування наказів про звільнення від відповідачів, а у своїй заяві позивач не навів жодних підстав, які б заважали йому протягом цього періоду звернутися до суду з цим позовом разом із клопотанням про витребування оскаржуваних наказів.
Крім того, позивач не вказує, чому він не ознайомлювався раніше з оскаржуваними наказами, які містилися в матеріалах кримінальної справи, зокрема, в період досудового слідства у кримінальній справі №1329/626/2012 - з жовтня 2011 року до 2012 року, чи в період судового слідства - з 2012 року до 2016 року, або після винесення Яворівським районним судом Львівської області стосовно нього вироку від 31 березня 2016 року.
Також слід зауважити, що в судовому засіданні апеляційної інстанції позивач не оспорює момент обізнаності з фактом його звільнення із займаної посади з жовтня 2011 року, а лише вказує на те, що подання позову протягом восьми років було неможливо з підстав невручення йому відповідачем наказів про звільнення і трудової книжки, а також необхідністю зібрання документів для складення позову і долучення їх до матеріалів позовної заяви.
Отже, надаючи правову оцінку обставинам пропуску строку звернення до суду, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначали, що поважними причинами для поновлення строку на подання адміністративного позову визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Тому строк звернення до суду був пропущений через відсутність максимальних зусиль позивача і належної старанності щодо реальної обізнаності з фактами порушення своїх прав, свобод та інтересів, внаслідок його звільнення.
Доводи касаційної скарги про те, що для обчислення строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі має застосовуватись частина перша статті 233 КЗпП України, якою визначено місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, є необґрунтованими, оскільки цей спір виник з приводу проходження і звільнення з публічної служби, а тому до спірних відносин застосовуються положення КАС України, якими встановлено спеціальні строки звернення до адміністративного суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Водночас, Верховний Суд зауважує, що частиною другою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Поняття "особа повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Отже, доводи скаржника про те, що строк звернення до суду слід було обчислювати з дати вручення йому копії наказу про звільнення або видачі трудової книжки, а не з дати коли він дізнався або повинен був дізнатися про звільнення з роботи, є безпідставними.
Доводи скаржника про те, що в цьому випадку мають місце триваючі правовідносини, у яких відповідач - суб`єкт владних повноважень протягом значного проміжку часу ухилявся від виконання своїх зобов`язань (триваюча протиправна бездіяльність), є необґрунтованими зважаючи на те, що предметом адміністративного позову є правомірність спірного наказу про звільнення, а не дії відповідача - суб`єкта владних повноважень щодо ухилення від виконання своїх зобов`язань стосовно позивача.
З цих же підстав Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на те, що судом першої інстанції не здійснено належної оцінки того, що саме на відповідача покладено обов`язок оголосити і ознайомити його з наказом про звільнення та вручити трудову книжку; не враховано факту приховування видання спірного наказу, навмисне неоголошення його позивачу, невиконання обов`язку з вручення копії наказу або трудової книжки.
Крім того, вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом не ставиться в залежність від порядку отримання наказів, а вирішується з огляду на факт, коли він дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права.
Зважаючи на те, що позивач пропустив строк звернення до суду з позовом, а наведені ним причини пропуску цього строку не дають підстав для визнання їх поважними, та, відповідно, поновлення строку звернення до суду, то суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов законного й обґрунтованого висновку про повернення позовної заяви позивачеві.
Слід зауважити, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій.
Доводи скаржника про те, що під час засідання судді апеляційного суду не надали йому можливість висловити свою позицію у цій справі, постійно перебивали, виказували зверхнє ставлення, відмовили у наданні пояснень щодо відзиву Галицької митниці і наданні додаткових доказів, відмовили в наданні суду письмових тез виступу, Верховний Суд відхиляє з огляду на наступне.
Під час прослуховування технічного запису судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду, яке відбулось 23 липня 2020 року, Верховний Суд не встановив порушень процесуального права, на які вказує позивач. Зокрема, позивачу було надано можливість висловити свою позицію у цій справі, судді не перебивали позивача, а ставили уточнюючі питання в ході надання пояснень позивачем.
Щодо відмови у наданні додаткових доказів у справі Верховний Суд зауважує, що відповідно до частини четвертої статті 308 КАС України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Частиною восьмою статті 79 КАС України також встановлено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 94 КАС України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не визначено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.
У пункті 5.26 Національного стандарту України Державної уніфікованої системи документації, Уніфікованої системи організаційно - розпорядчої документації "Вимоги до оформлювання документів" (ДСТУ 4163-2003), затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 року №5 (далі - "Стандарт"), також передбачено, що відмітка про засвідчення копії документа складається зі слів "Згідно з оригіналом", найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціала(-ів) та прізвища і дати засвідчення копії. У випадках, визначених законодавством, копії документів засвідчують відбитком печатки юридичної особи, структурного підрозділу (служби діловодства, служби кадрів, бухгалтерії тощо) юридичної особи, або печатки для копій.
Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні клопотання позивача про долучення до матеріалів справи додаткових доказів у зв`язку з тим, що позивач не подав їх у встановлений законом строк і не обґрунтував неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від нього. Крім того, як правильно зазначили судді апеляційного суду, надані їм фотокопії документів не можуть вважатися письмовими доказами, адже вони не засвідчені належним чином.
Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судами першої й апеляційної інстанції під час розгляду і ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.
У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд