ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Верховного Суду Британчука В. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 800/162/14 (провадження № 11-872заі19) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії.
У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, парламент), у якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) за порушення присяги та поновити її на цій посаді з 24 лютого 2014 року.
У заяві від 07 липня 2014 року ОСОБА_1 доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.
Позовні вимоги мотивує тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент ВРУ відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року (далі - Регламент КСУ). Звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї постанови є незаконним та політично мотивованим.
Позивачка покликається на низку матеріально-правових та процедурних порушень, допущених Радою, а на підтвердження слушності своєї позиції посилається на конкретні фактичні обставини та нормативні положення, які в сукупності, на її погляд, доводять щирість і правдивість її вимог.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 24 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Оцінюючи в сукупності докази, аргументи сторін, цей суд установив, що Рада, коли прийняла оскаржувану Постанову, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд першої інстанції погодився з підставами для звільнення суддів КСУ, зокрема й судді ОСОБА_1, які ВРУ використала в Постанові № 775-VII. З погляду відповідача, такими підставами стало ухвалення КСУ, у складі якого перебувала суддя цього Суду ОСОБА_1 , Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Закон № 2222-IV, Рішення № 20-рп/2010 відповідно) у неконституційний спосіб, яким вони привласнили повноваження ВРУ та змінили Конституцію України. Цим Рішенням судді КСУ, зокрема суддя ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, не забезпечили верховенство Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню його обов`язків. КСУ порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.
Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) постановою від 20 січня 2021 року ухвалила рішення, яким апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, змінила рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року й виклала мотивувальну частину рішення цього Суду в редакції своєї постанови. У решті рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року залишено без змін.
Перш ніж перейти до викладу суджень і аргументів нашої окремої думки, зазначимо, що обсяг постанови Великої Палати від 20 січня 2021 року значний, у ній наведено розлогі та вичерпні міркування суду стосовно доводів сторін та доволі ґрунтовний виклад власне правової позиції суду щодо предмета спору. Вагому частину написаного у цьому судовому рішенні ми поділяємо, зокрема, ми погоджуємося з резолютивною частиною цієї постанови. Водночас із деякими аспектами мотивувальної частини постанови (у редакції якої викладено рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року) погодитися не можемо ніяк.
Не можемо тому, що наведені там міркування суду зачіпають ті питання і відносини, які зовсім не стосуються предмета спору в цій справі, внаслідок чого аргументація суду стосовно оскарженої Постанови і доводів апеляційної скарги виходить за межі предмета доказування, що, на нашу думку, є неприйнятним як при розгляді справи, так і при виготовленні судового рішення.
Окремі «блоки» питань, які висвітлено у постанові Великої Палати від 20 січня 2021 року, позаяк вони не охоплюються предметом судового розгляду, зважаючи на суть порушених у них питань і манеру написання, окрім того, що надають цій постанові науково-публіцистичного забарвлення, дещо розмили і змістили основні акценти, які вимагали уваги і правового оцінювання, що в підсумку змінило саму концепцію побудованої програми апеляційного перегляду судового рішення, яку Велика Палата окреслила перед тим, як перейти до розгляду порушених в апеляційній скарзі питань.
Зважаючи на наведене, керуючись частиною третьою статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважаємо за необхідне висловити окрему думку стосовно тих аспектів мотивувальної частини постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року, наявність яких власне і спонукала нас до такої форми реагування.
Насамперед хочемо наголосити, що як перед судом першої інстанції, так і перед Великою Палатою стояло завдання дослідити й оцінити (кваліфікувати) низку обставин стосовно можливості (можності), здатності, необхідності й доречності настання відповідальності (юридичної або тієї, яку мав би визначити суд) судді КСУ за дії (поводження), які охоплюються поняттям «порушення присяги», порушення якої тягнуть застосування наслідків, передбачених пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. Питання відповідальності (або її відсутності) судді КСУ мали бути домінантними, отримати пріоритетне, провідне, єдино вагоме значення.
Було би лукавством з нашого боку заперечувати, що обставини, які послужили підставами для звільнення судді ОСОБА_1 за «порушення присяги», що проявилося у формі дій, зафіксованих у Постанові № 775-VII, не досліджувалися й не мотивувалися в постанові Великої Палати. Ми не можемо і не хочемо ставити під сумнів певну позицію Великої Палати з приводу цих обставин. Але попри це задля об`єктивності вважаємо за необхідне наголосити на тому, що питання «відповідальності» судді КСУ як соціально-правова форма обмеження (втручання) в право людини на певне благо за «порушення присяги» не отримали поглибленого дослідження й оцінювання з боку суду, не стали осердям, ключовою думкою судового рішення, опинилися наче на «задвірках» судового розсуду в цій справі.
Не вдаючись до надмірного, розлогого розумування, зазначимо, що Велика Палата, як нам видається, мала б таки звернути увагу на соціальні фактори, які надавали Рішенню № 20-рп/2010 безпрецедентного й скандального характеру через спричинення ним антиконституційного розвороту, яке в загальному підсумку призвело до кризової ситуації, та зосередити (сфокусувати) свою увагу на правовому оцінюванні дій судді КСУ в конкретній ситуації, перебіг яких відбувався за реальних умов та обставин, у межах конкретного історичного часу, які потягли настання юридично значимих наслідків, котрі ВРУ в Постанові № 775-VII кваліфікувала як «порушення присяги».
На наше бачення, Велика Палата, серед іншого, мала б встановити, чи вчинила суддя КСУ ОСОБА_1 дії, які підпадають під поняття «порушення присяги», чи давав конкретний прояв цих дій ВРУ підстави звільнити її з посади судді КСУ за таке порушення присяги. Треба було чітко й виразно визначити, чи звільнення з посади судді КСУ на підставі, передбаченій пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України, є відповідальністю й, якщо так, то яка (якого виду) ця відповідальність або це якась інша, ще незнана, невловима і невизначена форма реагування на описані дії судді КСУ. Потрібно було критеріально окреслити різницю між діями судді ОСОБА_1 , які ВРУ розцінила як порушення присяги, від конституційної юрисдикційної процедури розгляду звернень подань КСУ, у якій суддя цього Суду здійснює свої повноваження, керуючись Конституцією України, на засадах верховенства права та під дією гарантій незалежності та недоторканності судді КСУ, вільно обговорює питання предмета звернення до КСУ, висловлює свої думки (позицію), відповідно до якої голосує. Тобто вчиняє дії, за які не повинна наставати жодна відповідальність, навіть тоді, коли дії судді можуть містити ознаки порушення.
Отож в аспекті сказаного Велика Палата мала б дослідити й показати, чи звільнення ОСОБА_1 з посади судді КСУ стало наслідком ухвалення Рішення № 20-рп/2010 з порушенням процедури його ухвалення, проявом якого є те, що КСУ у своїй Ухвалі від 05 лютого 2008 року у справі № 6-у/2008, у якій позивачка була доповідачем, визнав, що Закон № 2222-IV після набрання ним чинності став частиною Конституції України, а надалі Рішенням № 11-рп/2010 від 06 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту ВРУ стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій КСУ за участю позивачки фактично підтвердив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стали невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, і офіційно їх тлумачив. А потім через нетривалий відтинок часу постановив Рішення № 20-рп/2010, яке хоча й має форму акта органу конституційної юрисдикції, але, з погляду ВРУ, не було спрямоване передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів. Чи ухвалення Рішення № 20-рп/2010 є результатом конституційного розгляду, який конституюється метою та порядком такого розгляду, у якому суддя опосередковано виявляє(виражає) свої мудрість, світогляд, досвід, знання, морально-етичні якості, думку, відчуття традиції, історичної пам`яті, підпорядковує свою діяльність верховенству Конституції України, засадам правової держави, і чи, своєю чергою, участь у такому розгляді, голосування й ухвалення рішення по суті має бути (визнаватися) преференцією на звільнення від будь-якої відповідальності (та/або застосування заходів впливу).
Простіше кажучи, Велика Палата в рамках обставин цієї справи мала б констатувати, чи суддя КСУ, якщо вчинив дії, які ніхто не має права виконувати або дозволяти, звільняється від відповідальності (чи застосовуються до нього негативні наслідки) тільки тому, що вчинив такі дії під час судового розгляду, який, щонайменше з погляду позивачки, наче легітимізує (виправдовує) дії та рішення суддів КСУ у складі цього Суду, котрі їм за порядком не було дозволено чинити.
Окремо хочеться наголосити, що Велика Палата у своїх оцінках дії ВРУ й особливо позивачки ОСОБА_1 уникала називати останню суддею, а КСУ - судом конституційної юрисдикції, натомість, як нам видається, часто (щоб на сказати постійно) використовувала формулювання та терміни, у яких замість слів чи словосполучень «суддя» чи «суддя суду конституційної юрисдикції», «КСУ», «суд конституційної юрисдикції» віддавала перевагу і використовувала терміни «член органу конституційного контролю» чи «орган конституційного контролю», а також замість слова «відповідальність» судді застосувала словосполучення «заходи впливу».
Не хочемо бути нещирими, коли заперечуватимемо, що в постанові Великої Палати не використовувалися слова і словосполучення на позначення посади позивачки ОСОБА_1 чи судової інституції, у якій вона обіймала посаду судді КСУ, а також що однією з функцій КСУ є функція конституційного контролю й з огляду на цю властивість зазначеного Суду його можна інколи називати органом конституційного контролю. Ми звертаємо увагу на цю обставину лише тому, що, як видно з тексту постанови, Велика Палата намагалася уникати і не використовувала цих термінів, тоді як судова інстанція виражала свою позицію чи оцінювання стосовно Рішення № 20-рп/2010 та ролі судді цього Суду ОСОБА_1 в прийнятті згадуваного Рішення. Складається враження, що Велика Палата ніби хотіла визнавати КСУ і суддю цього Суду ОСОБА_1 якимсь іншим органом та відповідно членом цього органу, але не судом конституційної юрисдикції та суддею цього суду (КСУ).
Варто і важливо зауважити, що історичний контекст прийняття Постанови № 775-VII мав на меті показати умови й обставини, у яких діяв відповідач, як один із чинників, який змусив його реагувати на ті загрози національній безпеці, які назріли на той час, і вимагали рішучих дій задля збереження державності.
Революційний етап розвитку держави, очевидно, не може передбачати нормативного регулювання, його початок і перебіг складно прогнозувати, але вплив на державотворчі процеси таких подій є неминучим і відчутним. У контексті цієї справи, зважаючи передусім на предмет спору, стислий історичний екскурс був націлений на те, щоб, з одного боку, збагнути і пояснити мотивацію відповідача при прийнятті спірної Постанови, зокрема у вимірі тодішньої ситуації, у якій опинилася країна, оцінити співмірність застосованого заходу та водночас донести, розкрити суть «порушення присяги» в діях судді КСУ ОСОБА_1 , що у цій справі неможливо розглядати безвідносно до подій і обставин, які передували її звільненню.
Потрібно наголосити, що революційні події, які відбувалися в Україні впродовж листопада 2013 року - лютого 2014 року, не можна використовувати чи інтерпретувати як самодостатнє пояснення/виправдання (можливих) фактів порушень конституційного правопорядку з боку державних органів. Україна є правовою державою, тож органи державної влади, зокрема й парламент, поважаючи Основний Закон України, навіть на такому скрутному етапі повинні основувати свої рішення, перш за все, на законних підставах, діяти у межах правового поля, щоб таким чином забезпечити верховенство права як необхідної умови для подальшого існування і розвитку держави.
Саме у такому ракурсі й тільки, на нашу думку, мав би подаватися історичний контекст, про який мовиться вище.
Натомість у постанові Великої Палати від 20 січня 2021 року його розширено настільки, що правове оцінювання Постанови № 775-VII перейшло у площину «доцільності» її прийняття. У цьому зв`язку пояснимо, що описана в судовому рішенні концепція «демократії, здатної захистити себе» (рубрика «А. Чи застосовна концепція демократії, здатної захистити себе, до ситуації позивачки?»; «Чи виконував парламент функції установчої влади народу, спрямованої на реалізацію концепції демократії, здатної захистити себе?») наштовхує на думку, що звільнення, зокрема, судді КСУ ОСОБА_1 було способом захистити демократичну систему, зміцнити довіру громадськості до нової влади й цим забезпечити стабільність (нового) демократичного режиму, який настав після зміни політичної влади.
Пригадаємо, що позивачку звільнили з посади судді КСУ за порушення присяги (пункт 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України), що не може розглядатися як спосіб усунути/відсторонити від державної посади осіб, які «можуть становити загрозу демократичній системі чи показали себе не гідними служити суспільству, зокрема порушили присягу, дану народові як єдиному джерелу державної влади».
Не зайвим буде нагадати, що ВРУ «порушення присяги» побачила не лише в порушенні процедури прийняття Рішення № 20-рп/2010, але й прийнятті КСУ Рішення від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин), яким КСУ визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських