Постанова
іменем України
20 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 937/9803/19
провадження № 51-343 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Короля В.В.,
суддів Марчук Н.О., Огурецького В.П.,
за участю:
секретаря судового засідання Кулініч К.С.,
прокурора Рибачук Г.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Сидоренка С.І. на вирок Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 4 лютого 2020 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019080140002491, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області
від 4 лютого 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 135 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк два роки, ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк два роки з позбавлення права керування транспортними засобами на строк три роки.
На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно ОСОБА_1 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк два роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишено без змін.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин, встановлених судом та наведених у вироку, 5 вересня 2019 року о 20 год. 30 хв., керуючи технічно справним автомобілем "ВАЗ-2109", реєстраційний номер НОМЕР_1, рухався по вул. Центральній у с. Костянтинівка Мелітопольського району Запорізької області, з боку вул. Дорожня в напрямку с. Мордвинівка Мелітопольського району, зі швидкістю не менш ніж 99,3 - 103,7 км/год, чим перевищив максимальну дозволену швидкість руху в населених пунктах. На шляху прямування водій ОСОБА_1, маючи технічну можливість уникнути ДТП, при виявленні небезпеки для руху, якою для нього виявився мопед Honda Dio без реєстраційного номерного знаку під керуванням ОСОБА_2, який рухався попереду автомобіля ВАЗ-2109 в попутному з ним напрямку, своєчасно не знизив швидкість руху транспортного засобу в районі будинку № 268, допустив наїзд на мопед Honda Diо, в результаті чого пасажиру мопеда ОСОБА_3 були заподіяні тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Своїми діями ОСОБА_1 порушив п.п. 12.3, 12.4, 12.9 Правил дорожнього руху, згідно з якими: у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об`єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди; у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється із швидкістю не більше 50 км/год; водієві забороняється перевищувати максимальну швидкість, зазначену в пунктах 12.4 - 12.7.
Порушення водієм ОСОБА_1 п. 12.3 Правил дорожнього руху знаходиться в прямому причинному зв`язку з подією дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) та її наслідками.
Крім того, 5 вересня 2019 року о 20 год. 30 хв. водій ОСОБА_1, скоївши наїзд на мопед Honda Dio без реєстраційного номерного знаку під керуванням ОСОБА_2, в результаті чого пасажир мопеду ОСОБА_3 отримав тілесні ушкодження і потребував медичної допомоги, своїми протиправними діями поставив його в небезпечне для життя становище, після чого з місця пригоди зник, свідомо залишивши потерпілого без допомоги в небезпечному для життя стані і позбавленим можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану у зв`язку з травмами, отриманими ним при ДТП, маючи реальну можливість надати постраждалому допомогу, чим порушив вимоги п 2.10 Правил дорожнього руху.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на невідповідність призначеного ОСОБА_1 покарання тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень та його особі, просить змінити судові рішення та призначити ОСОБА_1 покарання із застосуванням ст. 75 КК.
При цьому зазначає, що суд апеляційної інстанції, на його думку, не врахував належним чином ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, особу ОСОБА_1, його відношення до скоєного, знаходження на утриманні неповнолітньої дитини, щире каяття та часткове відшкодування заподіяної шкоди.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор Рибачук Г.А. вважала касаційну скаргу захисника необґрунтованою і просила залишити її без задоволення.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора Рибачук Г.А., перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України
(далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин.
При цьому згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК, та кваліфікація його дій у касаційній скарзі захисником не оспорюються та не заперечуються.
Як убачається зі змісту касаційної скарги, захисник Сидоренко С.І. вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанції не врахували пом`якшуючі покарання обставини та безпідставно не призначили його підзахисному покарання, не пов`язане з позбавленням волі, а саме - не застосували положень ст. 75 КК, внаслідок чого призначене ОСОБА_1 покарання є надто суворим.
Відтак, захисник Сидоренко С.І. вважає, що судами не було дотримано визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі "Довженко проти України") зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання, визначені ст. 65 КК, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадках, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Як убачається з мотивувальної частини вироку місцевого суду, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, при призначенні ОСОБА_1 покарання, суд першої інстанції відповідно до вимог ст. ст. 50, 65 КК врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які згідно зі ст. 12 КК є злочинами невеликої тяжкості, дані про особу обвинуваченого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, на обліках у лікаря-психіатра та нарколога не перебуває, за місцем проживання характеризується задовільно. Обставиною, що пом`якшує покарання, суд визнав правдиві послідовні показання ОСОБА_1 надані в судовому засіданні, які сприяли встановленню істини по справі, а також думку законного представника неповнолітнього потерпілого ОСОБА_4 та відсутність обставин, що обтяжують покарання.
При цьому, керуючись ст.75 КК, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що наведені вище дані про особу винного з урахуванням тяжкості вчинених злочинів, з огляду на характер порушень ПДР та наслідки вчинених діянь, а також поведінку ОСОБА_1 після вчинення злочинів, не свідчать про можливість його виправлення без ізоляції від суспільства.
З таким рішенням місцевого й апеляційного судів погоджується і колегія суддів касаційної інстанції та вважає, що підстави для застосування до засудженого положень ст. 75 КК відсутні.
Безпідставними є доводи захисника про те, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги свідоцтво про народження, що вказувало про знаходження на утриманні у ОСОБА_1 неповнолітньої дитини та могло вплинути, на його думку, на призначення покарання, не пов`язаного з позбавленням волі.
Водночас, погодившись із відповідним висновком суду першої інстанції, апеляційним судом вказаному доказу було надано належну оцінку при перевірці доводів апеляційної скарги обвинуваченого.
Однак, призначаючи ОСОБА_1 покарання за ч. 1 ст. 135 КК у виді позбавлення волі на строк два роки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не повною мірою дотримався вимог ст. ст. 50, 65 КК.
Так, санкцією ч. 1 ст. 135 КК передбачено покарання у виді обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк.
Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винної.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
При цьому під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
А термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покаранням та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Проте, призначаючи ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі строком два роки, судом належно не вмотивовано у вироку питання щодо призначення покарання саме у такому розмірі з огляду на межі покарання, визначені у санкції ч. 1 ст. 135 КК.
При цьому судами першої та апеляційної інстанції належним чином не оцінено і не враховано того, що ОСОБА_1 вчинив злочин вперше,повністю визнав свою вину, у зв`язку з чим кримінальне провадження було розглянуто в порядку ч. 3 ст. 349 КПК, надавав послідовні показання в суді першої інстанції, які сприяли встановленню істини по справі.
А тому у цьому випадку судами допущено диспропорцію, яка свідчить про невідповідність призначеного покарання за ч. 1 ст. 135 КК, насамперед, з огляду на характер порушення та дані про особу обвинуваченого. У зв`язку з цим колегія суддів касаційної інстанції вважає за необхідне пом`якшити покарання, призначене ОСОБА_1, до одного року обмеження волі.
За таких обставин вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині призначення ОСОБА_1 покарання за ч. 1 ст. 135 КК та остаточного покарання на підставі ст. 70 КК підлягають зміні.
З огляду ж на те, що ОСОБА_1 відбуває покарання в Державній установі "Бердянська виправна колонія № 77", у зв`язку зі зміною судових рішень та призначенням ОСОБА_1 остаточного покарання у виді обмеження волі останній підлягає звільненню з місць позбавлення волі.
На підставі наведеного та керуючисьстаттями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд