Постанова
Іменем України
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 747/664/19
провадження № 61-15770св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Водолагіна Сергія Миколайовича на рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 05 травня 2020 року у складі судді Тіщенко Л. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Губар В. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив суд усунути йому перешкоди в користуванні належним йому житловим будинком з надвірними будівлями, що розташовані по АДРЕСА_1, визнавши ОСОБА_2 такою, що втратила право користування цим будинком.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що він не може здійснювати свої речові права щодо зазначеного майна, оскільки там зареєстрована і проживає без будь-яких правових підстав відповідачка, добровільно звільнити жиле приміщення вона відмовляється.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Талалаївського районного суду Чернігівської області від 05 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.
Не погодившись з таким рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Водолагін С. М. подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Водолагіна С. М. відхилено, рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 05 травня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
26 жовтня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Водолагін С. М. звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Талалаївського районного суду Чернігівської області від 05 травня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у вказаній цивільній справі.
З урахуванням уточненої касаційної скарги від 16 листопада 2020 року заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
18 грудня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - адвоката Жигуна С. С. надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Водолагіна С. М., в якому представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги представника позивача, та залишити оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
11 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_3 з ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 11 жовтня 2011 року.
ОСОБА_2 зареєстрована у спірному будинку з 21 вересня 2016 року і по цей час.
Згідно зі спадковим договором від 07 лютого 2019 року, який уклали відчужувач ОСОБА_3 та набувач ОСОБА_1, відчужувач після своєї смерті передає у власність набувачу, а набувач приймає після смерті відчужувача у власність житловий будинок АДРЕСА_1, який належить відчужувачу на підставі договору дарування, посвідченого нотаріусом Талалаївської державної нотаріальної контори 19 серпня 1988 року за реєстровим № 668, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 лютого 2018 року № 30170108. Пунктом 12 договору передбачено, що після смерті відчужувача право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, про які у ньому йдеться, підлягає обов`язковій державній реєстрації. Нотаріусом сторонам договору роз`яснено зміст статті 182 ЦК України.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 31 березня 2020 року № 205777352, за ОСОБА_2 не зареєстровано право власності на будь-який нерухомий об`єкт.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Так, статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції У країни кожен має право на житло.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19) вказано, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
У справі, що розглядається, виселення відповідачки в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення її права на житло.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними - тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З огляду на те, що ОСОБА_2 вселилася до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживає і зареєстрована тривалий час, іншого житла вона не має, на час укладення спадкового договору з ОСОБА_3 позивач знав про постійне проживання відповідачки у цьому будинку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, слід ураховувати, що виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені ОСОБА_1 матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.