Постанова
Іменем України
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 761/18220/19
провадження № 61-17203св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Міністерство закордонних справ України
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 року у складі судді Немировської О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Міністерства закордонних справ України про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1, перебуваючи на території Російської Федерації, 28 серпня 2018 року звернулась до Консульства України в м. Москві для оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, сплативши визначений за тарифами платіж та склавши відповідну заяву - анкету.
Проте, з невідомих позивачу причин, відповідач в порушення строків, визначених постановою Кабінету Міністрів України № 152 від 07 травня 2014 року, не оформив та не видав позивачці її паспорт для виїзду за кордон, при цьому не повідомив поважні причини затримки у видачі паспорту.
На думку позивачки, вказана бездіяльність відповідача є незаконною, порушує її права та спричиняє їй додатково моральні страждання.
Оскільки в досудовому порядку вирішити спір не можливо, позивачка звернулась до суду з цим позовом для захисту своїх порушених прав.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила вжити заходів до відповідача у частині виконання зобов`язань за публічним договором видачі їй виготовленого паспорта громадянина України для виїзду за кордон; стягнути з відповідача відсотки в сумі 15 151 грн за користування чужими грошима протягом 142 днів (з розрахунку на день подання позову 19 квітня 2019 року, з наступним перерахунком на день фактичного виконання договірного зобов`язання); стягнути з відповідача суму 15 000 грн в якості заподіяної позивачці моральної шкоди через несвоєчасне виконання своїх договірних обов`язків; у відповідності з вимогою статті 262 ЦПК України винести окрему ухвалу щодо відповідача, який грубо порушує вимоги чинного законодавства України у сфері надання публічної послуги оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, в результаті чого позивачка була дискримінована по відношенню до інших споживачів даної публічної послуги, які отримали свої паспорти в строк, або навіть раніше терміну.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2020 року позов залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала суду належних і допустимих доказів в обґрунтування заявлених вимог.
Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на нього.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2020 року визнано неподаною та повернуто скаржнику.
Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її заявнику, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявник не усунула недоліки апеляційної скарги у строк, визначений ухвалою суду від 21 серпня 2020 року, із клопотанням про продовження терміну для усунення недоліків до суду не зверталася.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що сторони у справі є суб`єктами правовідносин, врегульованих Законом України "Про захист прав споживачів", що виключає необхідність сплати судового збору позивачем на будь-якій стадії судового розгляду.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу МЗС України просить касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду залишити без задоволення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
02 лютого 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Міністерства закордонних справ України про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2020 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, позивач подала апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 21 серпня 2020 року апеляційна скарга була залишена без рухудля сплати судового збору в розмірі 1 152,60 грн за апеляційне оскарження судового рішення, з наданням п`ятиденного строку з дня отримання копії ухвали для усунення вказаних недоліків.
Копія цієї ухвали була отримана ОСОБА_1 14 вересня 2020 року.
Установлено, що недоліки апеляційної скарги, визначені ухвалою суду, усунуті не були.
Клопотання про продовження строку для усунення недоліків апеляційної скарги до суду не надходило.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Вимоги до форми і змісту апеляційної скарги визначені у статті 356 ЦПК України.
Відповідно до частини 2 статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.
ОСОБА_1, подаючи апеляційну скаргу, зазначала, що вона звільнена від сплати судового збору на підставі статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів".
Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) висловила правовий висновок про те, що споживач на підставі частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" звільняється від сплати судового збору не лише при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу, зокрема, при апеляційному оскарженні ним судового рішення.
Апеляційний суд наведене врахував, але при цьому дійшов висновку, що відсутні підстави вважати, що спір між сторонами у справі виник у зв`язку з порушенням споживчих прав позивача в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів".
З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується з наступних підстав.
Преамбулою Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Статтею 1 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17).
При цьому, пунктом 3 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.
Суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (частина перша статті 55 ГК України).
З Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань убачається, що відповідно до організаційно-правової форми МЗС України є органом державної влади.
Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2016 року № 281 (далі - Положення № 281) Міністерство закордонних справ України (МЗС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МЗС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері зовнішніх зносин.
Згідно з пунктом 3 Положення № 281 основними завданнями МЗС є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері зовнішніх зносин.
Статтею 1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" визначено, що міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права. Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України (статті 4, 6 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади").
Отже, Міністерство закордонних справ України як центральний орган виконавчої влади не є суб`єктом господарювання, а відтак, в сенсі положень пункту 3 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" не може бути виконавцем, який виконує роботи або надає споживачам послуги, а тому спір, який виник між сторонами у справі не є спором про захист споживчих прав позивача в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів".
Разом із тим, в силу своїх повноважень Міністерство закордонних справ України може надавати суб`єктам звернення адміністративні послуги, які пунктом 1 статті 1 Закону України "Про адміністративні послуги" визначені як результат здійснення владних повноважень суб`єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов`язків такої особи відповідно до закону.
Віднесення питання оформлення та обміну паспорта громадянина України для виїзду за кордон саме до адміністративних послуг у повній мірі підтверджено постановою Кабінету Міністрів України від 02 листопада 2016 року, яка встановлює, зокрема, перелік адміністративних послуг у сфері міграції.
Питання захисту прав суб`єктів звернення при отриманні адміністративних послуг не охоплюється дією Закону України "Про захист прав споживачів".
При таких обставинах доводи касаційної скарги щодо неправомірного покладення апеляційним судом на ОСОБА_1 обов`язку зі сплати судового збору є необґрунтованими.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх обґрунтовано спростував.
Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду щодо поданої ОСОБА_1 апеляційної скарги та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що можуть бути підставою для скасування постановленого у справі судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.