Постанова
Іменем України
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа №454/3657/18
провадження №61-569св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Сокальського нотаріального округу Сироїд Галина Іванівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 09 червня 2020 року у складі судді Веремчук О. А. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року у складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Сокальського нотаріального округу Сироїд Г. І., з позовом, в якому просила визнати недійсним, нікчемним договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 0,0715 га, кадастровий номер: 4624810100:01:004:0250, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, укладений 03 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Сокальського районного нотаріального округу Сироїд Г. І., і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень від 03 жовтня 2018 року.
Позов мотивовано тим, що оспорюваний договір дарування ОСОБА_2 уклала під час дії заходів забезпечення позову у виді накладення арешту на вказаний житловий будинок, вжиті ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 18 вересня 2017 року у справі №454/2366/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будівельні матеріали.
Встановлені ухвалою суду обмеження щодо арешту не були зареєстровані у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", однак, про встановлену судом заборону відчуження нерухомого майна відповідачу було відомо, а тому вона не мала права відчужувати спірний житловий будинок за договором дарування і такий правочин є недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 09 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що оспорюваний у цій справідоговір дарування був укладений під час чинності вжитих судом у цивільній справі №454/2366/17 заходів забезпечення позову у виді накладення арешту на житловий будинок по АДРЕСА_1, однак, встановлене судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі і жодного доказу про обізнаність відповідача ОСОБА_2 про встановлену судом заборону щодо спірного нерухомого майна в матеріалах справи немає, а тому відсутні правові підстави для визнання вказаного правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки тим обставинам, що під час дії ухвали про забезпечення позову відповідач уклала нотаріально посвідчений договір дарування нерухомого майна, за яким відчужила житловий будинок своїй дочці - ОСОБА_3 . При цьому у договорі, усвідомлюючи протиправність зазначених дій, умисно, прагнучи та свідомо допускаючи настання протиправних наслідків, повідомила неправдиві дані про те, що вказане майно під забороною (арештом) не перебуває, і відносно майна відсутні судові спори, а також щодо будинку відсутні будь-які обтяження.
Суди дійшли помилкових висновків, що спірне нерухоме майно станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, оскільки данні не були внесені до державного реєстру речових прав.
Судами не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі N 6-2552цс16, відповідно до яких, той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.
Також судами не враховано позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної в ухвалах від 17 липня 2013 року (справа № 6-21250св13), від 18 грудня 2013 року (справа № 6-35523св13), від 25 грудня 2013 року (справа № 6-37238св13), яка зводиться до того, що у тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту не була зареєстрована відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Укладення договору про відчуження майна під час дії судової заборони на його відчуження (арешту) порушує публічний порядок, не залежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_2 в особі представника заперечують проти доводів позивача та просять залишити ухвалені у справі судові рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
18 лютого 1994 року укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2 у власність житловий будинок з надвірними будівлями, загальною площею 48,0 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, в цілому будинок одноповерховий, цегляний, який складається з трьох житлових кімнат, кухні, комори. До будинку відносяться надвірні будівлі: хлів, гараж, вбиральня, споруди.
Згідно з довідкою, виданою КП ЛОР Червоноградське МБТІ, станом на 31 грудня 2012 року житловий будинок по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування належить ОСОБА_2 .
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 11 травня 2012 року, виданого на підставі рішення Сокальської міської ради Львівської області від 07 грудня 2011 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки загальною площею 0,0715 га, розташованої в АДРЕСА_1 .
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 18 вересня 2017 року (справа №454/2366/17) вжито заходи забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будівельні матеріали. Накладено арешт на житловий будинок по АДРЕСА_1 .
03 жовтня 2018 року за нотаріально посвідченим договором дарування ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 у власність житловий будинок з надвірними будівлями, загальною площею 61,0 кв.м та земельну ділянку площею 0,0715 га., цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, без зміни її цільового призначення, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
За інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 18 листопада 2018 року власником житлового будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 .
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У якості правової підстави недійсності оспорюваного у цій справі договору дарування позивач посилається на його укладення під час дії, вжитої судом заборони - арешту, накладеного ухвалою суду на житловий будинок, відчужений за цим договором.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Статтею 129-1 Конституції Українивизначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статті153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другоїстатті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову
Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.
Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
Такі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 та від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17.
У справі, яка переглядається, установлено, що ухвала Сокальського районного суду Львівської області від 18 вересня 2017 року не була направлена на виконання до державного реєстру, ведення якого передбачено Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а тому відповідний запис про дію такого обтяження - арешт на житловий будинок по АДРЕСА_1, на час укладання оспорюваного правочину щодо дарування цього нерухомого майна не був зареєстрований.
Таким чином, за умови, якщо встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбаченеЗаконом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатись нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати відповідачу було відомо.
Отже, суду необхідно довестиобставини про факт обізнаності відповідача про встановлену ухвалою суду заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешт.
У справі, яка переглядається, суди на підставі належної оцінки поданих сторонами доказів, встановили, що відповідач на час укладення оспорюваного договору дарування достеменно не знала, що належний їй житловий будинок, який був предметом цього договору, перебував під забороною на відчуження та арештом за ухвалою суду від 18 вересня 2017 року. Будь-яких доказів на підтвердження обізнаності відповідача про вжиті судом заходи забезпечення та арешт до оформлення договору дарування позивачем не надано, в тому числі не доведено належними доказами участь ОСОБА_2 у розгляді справі № 454/2366/17, до та після постановлення ухвали про арешт належного їй на праві власності майна, факт отримання нею судових повісток про виклик у судові засідання за цей період по вказаній справі чи отримання копії ухвали про арешт майна тощо.
Установивши, що під час укладення договору дарування ОСОБА_2 не була обізнана про наявність ухвали суду про накладення арешту на житловий будинок, який став предметом дарування, і таких обставин позивач не спростувала і зворотного не довела, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про визнання вказаного правочину недійсним, з тих підстав, з якими позивач пов`язує його недійсність.
Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 30 жовтня 2019 рокуу справі № 484/3246/16-ц (провадження № 61-17496св18), у якій вирішувався близький за характером спірних правовідносин спір.
Посилання касаційної скарги, що дії ОСОБА_2 свідчать про те, що вона була обізнана про наявність ухвали суду про накладення арешту на будинок є припущенням і позивачем належними та допустимими доказами не доведено, а в силу положень частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі №6-2552цс16 спростовуються змістом оскаржуваних у цій справі судових рішень, за якими наведена у цій постанові правова позиція врахована судами та, як результат, відмовлено у визнанні правочину недійсним, вчиненого під час дії вжитої судом заборони, незареєстрованої у відповідному реєстрі саме з підстав установленого факту необізнаності дарувальника про наявність арешту станом на момент укладення правочину.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної в ухвалах від 17 липня 2013 року (справа № 6-21250св13), від 18 грудня 2013 року (справа № 6-35523св13), від 25 грудня 2013 року (справа № 6-37238св13), оскільки викладені у цих ухвалах висновки не є висновками Верхового Суду у розумінні частини четвертої статті 263 ЦПК України щодо застосування норми права, які мають враховуватись судами, та не підлягають врахуванню, як підстави для касаційного оскарження за пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Враховуючі законодавчі обмеження щодо формування єдиної правозастосовної практики, висновки, викладені вищими спеціалізованими судами, зокрема Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ не є обов`язковими для врахування судами при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.