Постанова
Іменем України
19 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 173/1672/18
провадження № 61-2335св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Дмитрівська сільська рада Верхньодніпровського району Дніпропетровської області,
особа, яка подавала апеляційну скаргу - прокуратура Дніпропетровської області в інтересах держави в особі головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області, Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який в ході розгляду справи уточнив, про встановлення факту належності правовстановлюючого документа та визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом.
Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його прабаба ОСОБА_2 . За життя вона склала заповіт від 03 червня 1987 року, яким заповіла усе своє майно онукові - ОСОБА_3, який є батьком позивача.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, не встигнувши оформити документи на право власності на спадкове майно, яке залишилося після смерті ОСОБА_2
ОСОБА_2 була членом колгоспу "Україна" та мала право на отримання паю, як член КСП. Згідно довідки управління Держгеокадастру у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області від 02 травня 2018 року, на ім`я ОСОБА_2 був виготовлений сертифікат на право на земельну ділянку (пай) площею 7,96 умовних кадастрових гектарів на території Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області серія ДП № 0295162, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) КСП "Україна" Верхньодніпровського району Дніпропетровської області № 389 від 25 червня 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником, але державний акт на право власності на земельну ділянку не виготовлявся. Тобто, при внесенні особистих даних у сертифікат на право на земельну ділянку (пай) були допущені помилки в написанні прізвища, імені та по батькові спадкодавця. Позивач посилається на те, що він фактично прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_3, однак позбавлений можливості оформити право власності на спадкове майно через відсутність правовстановлюючих документів та неправильне зазначення особистих даних власника відповідного сертифіката на земельну ділянку (пай). У зв`язку із вищезазначеними обставинами ОСОБА_1 просив встановити факт належності ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 сертифікату на право на земельну частку (пай) та визнати за ним право власності на земельну частку (пай) площею 7,96 умовних одиниць, розташованої на території Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 Галушки П. С .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено; встановлено факт належності ОСОБА_2, 1918 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, сертифікату на право на земельну ділянку серії ДП № 0295162 площею 7,96 умовних кадастрових одиниць, розташованої на території Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, зареєстрованого у книзі сертифікатів на право на земельну частку (пай) КСП "Україна" Верхньодніпровського району № 389 від 25 червня 1997 року, виданого на ім`я ОСОБА_2 ; визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, право власності на цю земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом після смерті прабаби ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено заявлені позовні вимоги, а тому суд вважав їх обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області, Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, задоволено; рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 25 лютого 2019 року скасовано; ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2020 року вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду обґрунтоване тим, що суд першої інстанції належним чином не встановив, що в матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження обставин для встановлення факту належності ОСОБА_2, 1918 року народження, померлій ІНФОРМАЦІЯ_1, сертифікату на право на земельну частку (пай) площею 7,96 умовних кадастрових гектарів на території Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області серія ДП № 0295162, виданого на ім`я ОСОБА_2 . Також апеляційний суд зазначив, що позивачем не підтверджено, що його батько ОСОБА_3, як спадкоємець ОСОБА_2, прийняв спадщину після її смерті.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2020 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 17 березня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд дійшов помилкового висновку та неправильно застосував статтю 549 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), оскільки його батько ОСОБА_3 як спадкоємець ОСОБА_2 фактично прийняв спадщину, а тому позивач має право на отримання у власність спірного майна (земельної частки (паю)). Заявник вказував на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позивач фактично не прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_3, оскільки таке право передбачено у частині третій статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім цього, ОСОБА_1 у скарзі також зазначав про відсутність у прокурора повноважень на подання апеляційної скарги, оскільки він не довів наявності підстав для представництва інтересів держави в суді згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Позиція інших учасників справи
10 квітня 2020 року прокуратура Дніпропетровської області надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає про законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення апеляційного суду. У зв`язку із цим просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
01 червня 2020 року головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області надіслало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на її необґрунтованість та про законність оскаржуваного судового рішення.
Ухвалою суду від 17 березня 2020 року у даній справі надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 - 10 днів після отримання цієї ухвали. Головне управління Держземагенства у Дніпропетровській області отримало копію ухвали 30 березня 2020 року, що підтверджується зворотнім поштовим повідомленням, однак відзив надіслано до суду з пропуском установленого строку та у ньому не ставиться питання про поновлення відповідного строку, а тому в силу статей 126, 127, 395 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) даний відзив слід залишити без розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом
03 червня 1987 року ОСОБА_2, яка проживала у селі Дидове, Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, склала заповіт, яким усе своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б не складалося, заповіла своєму онуку ОСОБА_3 .
Згідно витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть ОСОБА_2, 1918 року народження, померла ІНФОРМАЦІЯ_1, у віці 83 роки, про що складено актовий запис № 7 від 28 січня 2002 року виконавчим комітетом Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3, про що 24 березня 2006 року Вільногірським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області зроблено актовий запис № 98.
01 листопада 2007 року позивач ОСОБА_1 змінив своє прізвище з " ОСОБА_1" на " ОСОБА_1", що підтверджується свідоцтвом про зміну імені серія НОМЕР_1 .
02 травня 2018 року син ОСОБА_3 - ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Верхньодніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської із заявою про прийняття спадщини після смерті його прабаби ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та просив видати свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно.
У зв`язку із цим була заведена спадкова справа № 73/2018 щодо майна померлої ОСОБА_2 .
Згідно довідки начальника відділу у Верхньодніпровському районі головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 02 травня 2018 року, на ім`я ОСОБА_2 був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 7,96 умовних кадастрових гектарів на території Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області серія ДП № 0295162, зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) КСП "Україна" Верхньодніпровського району за № 389 від 25 червня 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником, але державний акт на право власності на земельну ділянку не виготовлявся.
Постановою приватного нотаріуса Верхньодніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Малашова Г. В. від 22 травня 2018 року ОСОБА_1 було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій щодо спадкового майна в рамках спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-ІХ, від 15 січня 2020 року (далі - Закон).
У пункті 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" даного Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Таким чином, розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, слід здійснювати, враховуючи вимоги ЦПК України в редакції до 08 лютого 2020 року.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із їх доведеності та обґрунтованості, а тому вважав за можливе їх задовольнити.
Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в позові, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, належним чином не визначився з правовідносинами, які виникли у справі, оскільки не звернув увагу на відсутність належних доказів стосовно наявності підстав для встановлення факту належності ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідного сертифікату на право на земельну частку (пай) площею 7,96 умовних кадастрових гектарів, виданого на ім`я ОСОБА_2 . Також не доведено позивачем прийняття спадщини його батьком ОСОБА_3 як спадкоємцем за заповітом після смерті Галушки П. С .
Верховний Суд погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Як обгрунтовано установлено апеляційним судом, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту належності ОСОБА_2, 1918 року народження, померлій ІНФОРМАЦІЯ_1, сертифікату на право на земельну частку (пай) площею 7,96 умовних кадастрових гектарів, розташованої на території Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області серія ДП № 0295162, який видано на ім`я ОСОБА_2 .
Статтею 549 ЦК УРСР (яка діяла на час смерті спадкодавця ОСОБА_4 ) визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном, або якщо він подав до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Апеляційним судом установлено, що ОСОБА_3, як спадкоємець за заповітом після смерті ОСОБА_4, до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини не звертався, і докази протилежного у справі відсутні, а також відсутні відповідні докази на підтвердження фактичного вступу у володіння майном померлої ОСОБА_4 її спадкоємцем ОСОБА_3 .
Відповідно до статті 1216 ЦК України (яка діяла на час смерті ОСОБА_3 ), спадкування є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
У частині третій статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Згідно частини першої статті 1269 ЦК України (в редакції, яка діяла на час смерті ОСОБА_3 ) спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті прабаби ОСОБА_4, однак у справі відсутні докази щодо його звернення із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, а також докази прийняття спадщини ОСОБА_1 як спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем ( ОСОБА_3 ) на час відкриття спадщини.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із їх недоведеністю та необґрунтованістю.
Що стосується доводів касаційної скарги про неправомірність подання апеляційної скарги прокурором у зв`язку із відсутністю у нього підстав та повноважень щодо цього, то суд відхиляє їх з огляду на таке.
У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави, зокрема, у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).
У судовому процесі, зокрема, у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру).
Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону).
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).
Отже, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з абзацом третім частини другої статті 56 ЦПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього кодексу про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були.
Обґрунтовуючи право на подання апеляційної скарги в інтересах держави в особі головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області, Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, перший заступник прокурора Дніпропетровської області посилався на неналежне здійснення відповідними органами їх повноважень щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, а також невжиття заходів щодо оскарження рішення в апеляційному порядку. Наведене є підставою для звернення прокурора з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області, Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
Встановлено, що прокурор попередньо, до звернення до суду з апеляційною скаргою, повідомив про це відповідний суб`єкт владних повноважень.
З урахуванням обставин цієї справи, колегія суддів вважає, що прокурор обґрунтував підстави для представництва інтересів держави, зокрема порушення інтересів держави та неналежне здійснення компетентним органом захисту інтересів держави.
Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18.
Сама по собі наявність уповноваженого органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах, не позбавляє прокурора права захищати інтереси держави в суді у випадку неналежного виконання цим органом своїх обов`язків.
Отже, доводи касаційної скарги, що прокурор у спірному випадку був не наділений повноваженнями представляти інтереси держави в особі головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, Дмитрівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, є безпідставними.
Верховний Суд також відхиляє аргументи позивача щодо неправильного застосування статті 549 ЦК УРСР як безпідставні, оскільки апеляційний суд правильно керувався даною нормою, яка діяла на час відкриття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_4 у взаємозв`язку із вимогами процесуального закону, встановивши недоведеність факту прийняття спадщини її спадкоємцем за заповітом ОСОБА_3 .
Колегія суддів також вважає необґрунтованими доводи скарги щодо неврахування апеляційним судом вимог частини третьої статті 1268 ЦК України щодо фактичного прийняття позивачем спадщини після смерті ОСОБА_3, оскільки судом в оскаржуваному рішенні встановлено відсутність підстав для врахування вимог даної норми при вирішенні справи у зв`язку із недоведенням ОСОБА_1 підстав для цього (проживання позивача разом із спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини).
Інші аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди із судовим рішенням, переоцінки доказів у справі та не спростовують мотиви та висновки суду апеляційної інстанції.
Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.