Постанова
Іменем України
16 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 513/1079/15-ц
провадження № 61-6553св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Саратського районного суду Одеської області від 05 жовтня 2018 року у складі судді Бучацької А. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 третя особа - ОСОБА_3, про поділ спільно набутого майна.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 12 жовтня 2008 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем.
У шлюбі дітей не мають, з 2013 року припинили спільне проживання.
У 2009 році під час шлюбу, на спільні кошти, вони почали будувати будинок, розташований по АДРЕСА_1, будівництво якого закінчили в 2013 році. Правовстановлюючі документи на будівництво оформили на відповідача, який на теперішній час проживає там з іншою жінкою.
На придбання будівельних матеріалів, оплату будівельникам, сторонами витрачено 660 000,00 грн.
За час шлюбу сторони придбали автомобіль "Вольво" реєстраційний номер НОМЕР_1 вартістю 220 000 грн, яким користується відповідач. Згоди щодо розподілу спільно набутого майна між ними не досягнуто. Вона вважає, що як дружина, у відповідності до закону, має право на 1/2 частку будинку та 1/2 частку автомобіля.
Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд:
- провести реальний розподіл житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 загальною площею 140,2 кв. м.
- виділити ОСОБА_1 1/2 частину житлового будинку відповідно до висновку судово-будівельної технічної експертизи № 14/06 за варіантом № 1 з відступленням від рівності ідеальних частин, а саме з житлового будинку літера "А", перший поверх 1 коридор, площею 3,9 кв. м, 2 коридор площею 20,0 кв. м, 3 кухня площею 13,8 кв. м; 4 гараж площею 25,0 кв. м; 5 ванна площею 7,0 кв. м; частину сараю літера "Б" площею 14,1 кв. м (розміром 3,43 м х 4,10 м); І водопровідний кран; ІІ водопровідний кран; 1/2 частини споруд загального користування (№ 1 паркан, № 2 ворота, № 3 хвіртка, № 4 огорожа, № 5 огорожа № 6 огорожа № 7 огорожа, 111 вимощення), загальною площею під літ. "А" 69,7 кв. м загальною вартістю 556 511,50 грн, що складає 13/25 часток та визнати за нею право власності на зазначену частину будинку.
- виділити ОСОБА_1 у користування земельну ділянку для обслуговування частини житлового будинку.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 05 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 .
Виділено ОСОБА_1 з житлового будинку літера "А", перший поверх: 1 коридор, площею 3,9 кв. м, 2 коридор площею 20,0 кв. м, 3 кухня площею 13,8 кв. м; 4 гараж площею 25,0 кв. м; 5 ванна площею 7,0 кв. м; частину сараю літера "Б" площею 14,1 кв. м (розміром 3,43 м х 4,10 м); І водопровідний кран; ІІ водопровідний кран; 1/2 частку споруд загального користування (№ 1 паркан, № 2 ворота, № 3 хвіртка, № 4 огорожа, № 5 огорожа № 6 огорожа № 7 огорожа, 111 вимощення), загальною площею під літ. "А" 69,7 кв. м загальною вартістю 556 511,50 грн, що складає 13/25 часток.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 .
Виділено ОСОБА_2 з житлового будинку літера "А" приміщення другого поверху: 6 коридор площею 24,3 кв. м, 7 кімната житлова площею 24,8 кв. м, 8 кімната житлова площею 12,8 кв. м, 9 кімната житлова площею 8,6 кв. м, частину сараю літ. "Б" площею 19,3 кв. м (розмірами 4,72 м х 4,10 м), 1/2 частку споруд загального користування (№ 1 огорожа, № 2 ворота, № 3 хвіртка, № 4 огорожа, № 5 огорожа, № 6 огорожа, № 7 огорожа, III вимощення) загальною площею по літ. "А" - 70,5 кв. м, загальною вартістю 513 959,50 грн, що складає 12/25 часток.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 фактично проживаючого по АДРЕСА_1 21 276 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідач не надав належних і допустимих доказів того, що спірний будинок був набутий ним за кошти, які були його особистою приватною власністю. Презумпція спільності права власності сторін на вказаний будинок відповідачем не спростована.
Ураховуючи, що спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, ступінь його готовності складає 98 %, будівництво його закінчено й відповідач в ньому проживає, тобто фактично використовує його за функціональним призначенням, але не приймає до експлуатації і право власності на нього не оформлює, а позивач позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права на 1/2 частини спірного об`єкта незавершеного будівництва.
Суд першої інстанції зазначив, що виходячи з положень статей 120, 377 ЗК України, наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 5124555100010010375, розташованої по АДРЕСА_1, площею 0,15 га, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка зареєстрована за ОСОБА_2, оскільки позовні вимоги ґрунтуються на приписах закону, та надані позивачем докази на підтвердження викладених в позовній заяві обставин є належними, достовірними та допустимими.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 556/290/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 567/147/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 299/1757/16-ц.
Позовні вимоги позивача є некоректними та необгрунтованими, оскільки спрямовані на виникнення суб`єктивних прав та юридичних обов`язків відносно неіснуючого в правовому аспекті об`єкта - житлового будинку. Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
Крім того, самочинне збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу між подружжям (постанова Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13).
Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що з 2005 року по 2008 рік позивач та відповідач жили разом без реєстрації шлюбу та перебували на заробітках в Італії. В 2008 році на зароблені сторонами спільні кошти батько ОСОБА_4 заклав фундамент спірного будинку. 12 жовтня 2008 року сторони зареєстрували шлюб, після чого переїхали в смт Сарата, найняли квартиру і за спільні кошти підняли стіни, накрили дах спірного будинку. В 2009 році позивач виїхала на заробітки в Італію та кожного місяця надсилала кошти відповідачу на будівництво.
Рішенням Саратської селищної ради Одеської області від 30 липня 2008 року № 910-V ОСОБА_2 надано з земель житлової і громадської забудови населеного пункту смт Сарата земельну ділянку площею 0,15 га в оренду строком на 5 років для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
12 жовтня 2008 року сторони зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2, виданим 12 жовтня 2008 року Старосільською сільською радою Саратського району Одеської області.
Згідно висновку на проект будівництва від 06 жовтня 2009 року № 15, ОСОБА_2 погоджено проект на будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
29 листопада 2013 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1, житловий будинок побудований у 2009 році, сарай та інші споруди - у 2010 році.
Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 24 листопада 2017 року, яке набрало законної сили 15 грудня 2017 року, шлюб між сторонами розірвано, після розірвання шлюбу дружині відновлено дошлюбне прізвище ОСОБА_1 .
Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 21 листопада 2016 року № 14/06, залишкова вартість житлового будинку АДРЕСА_1 з урахуванням зносу і ступеня благоустрою складає 1 070 471 грн. Вартість 1/2 частки кожного із співвласників склала - 535 235, 50 грн. Будівельна готовність житлового будинку літ. "А" визначена як сума питомих ваг фактично збудованих елементів і склала 98 %.
Вартість вищевказаного житлового будинку, з врахуванням вартості земельної ділянки площею 0,15 га склала 1 269 731 грн, де 1 017 471 грн - залишкова вартість житлового будинку, 199 260 грн - ринкова вартість земельної ділянки.
Найбільш доцільний та технічно можливий варіант поділу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, з відхиленням від ідеальних часток співвласників по 1/2 частині:
1-му співвласнику (1/2 частка) виділити: літ. "А" житловий будинок в складі приміщень 1-го поверху: 1 коридор пл. 3,9 кв. м - 22 995 грн, 2 коридор пл. 20,0 кв. м - 117 923 грн, 3 кухня пл. 13,8 кв. м - 106 862 грн, 4 гараж пл. 25,0 кв. м - 123 487 грн, 5 ванна пл. 7,0 кв. м - 54 206 грн; частина сараю літ. "Б" пл. 14,1 кв. м (розмірами 3,43 м х 4,10 м) - 18 991 грн; І водопровідний кран - 1 226 грн; II водопровідний кран - 2 983 грн; 1/2 частка споруд загального користування (№ 1 огорожа, № 2 ворота, № 3 хвіртка, № 4 огорожа, № 5 огорожа, № 6 огорожа, № 7 огорожа, III вимощення ) - 107 838,50 грн. Загальною площею по літ. "А" - 69,7 кв. м, вартістю 556 511,50 грн, що складає 13/25 фактичної частки, та більше ідеальної частки на 21 276 грн у нині чинних цінах на будівельні матеріали і послуги.
Вхід в квартиру 1-го співвласника зберегти існуючий в приміщенні 1 житлового будинку літ. "А".
2-му співвласнику (1/2 частка) виділити: літ. "А" житловий будинок в складі приміщень 2-го поверху: 6 коридор пл. 24,3 кв. м - 139 581 грн, 7 к. житлова пл. 24,8 кв. м - 117 621 грн, 8 к. житлова пл. 12,8 кв. м - 73 525 грн, 9 к. житлова пл. 8,6 кв. м - 49 399 грн; частина сараю літ. "Б" пл. 19,3 кв. м (розмірами 4,72 м х 4,10 м) - 25 995 грн; 1/2 частка споруд загального користування (№ 1 огорожа, № 2 ворота, № 3 хвіртка, № 4 огорожа, № 5 огорожа, № 6 огорожа, № 7 огорожа, III вимощення ) - 107 838,50 грн. Загальною площею по літ. "А" - 70,5 кв. м, вартістю 513 959,50 грн, що складає 12/25 фактичної частки, та менше ідеальної частки на 21 276 грн у нині чинних цінах на будівельні матеріали і послуги.
Вхід в квартиру 2-го співвласника обладнати новий в приміщенні 7 житлового будинку літ. "А".
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Правилами статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частини друга статті 364 ЦК України).
Отже, стаття 60 СК України, стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказані висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц та від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, надавши оцінку вказаним доказам, правильно зазначив, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на зазначене майно, не надано належних доказів на підтвердження своїх доводів про те, що майно, яке є предметом спору, було придбано за його власні кошті.
Отже, суди попередніх інстанцій, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, із урахуванням вказаних норм матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу у рівних частках між колишнім подружжям.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, у судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Вказаний правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).
Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
До цього об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об`єкта незавершеного будівництва, чи сам об`єкт у цілому в залежності від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною із сторін.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду України від 20 червня 2012 року у справі № 6-56цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 567/147/16-ц та від 24 лютого 2021 року у справі№ 759/3931/18.
Спірний об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, ступінь його готовності складає 98 %, будівництво його закінчено й відповідач в ньому проживає, тобто фактично використовує його за функціональним призначенням, але не приймає до експлуатації і право власності на нього не оформлює, а позивач позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, при цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін. Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалили законні та обґрунтовані рішення про визнання спірного об`єкта незавершеного будівництва об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та визнали за кожним по 1/2 частці у праві власності на цей об`єкт.
Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Відповідно до частини четвертої статті 120 ЗК України при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Частиною першою статті 377 ЦК України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що "при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.
При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.
Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику".
У справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшовши висновку про те, що особа, яка набула власності на нерухоме майно має також і право на земельну ділянку, на якій це майно розміщено та необхідну для обслуговування нерухомого майна, обґрунтовано вважав, що позивач має право на виділ їй 1/2 частки земельної ділянки, кадастровий номер 5124555100010010375, розташованої по АДРЕСА_1, площею 0,15 га, призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка зареєстрована за ОСОБА_2 .
При виборі і застосуванні норм права до даних спірних правовідносин суди першої та апеляційної інстанцій правильно врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, які узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 567/147/16-ц та від 24 лютого 2021 року у справі № 759/3931/18.
Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.