Постанова
Іменем України
14 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 335/5977/17
провадження № 61-13350св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
позивач - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
представник відповідача - ОСОБА_4,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4, діючого в інтересах ОСОБА_3, на постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів на користь спадкоємців,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів на користь спадкоємців із урахуванням уточнень до позову в обґрунтування його зазначали, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивачів ОСОБА_5, який за життя уклав з ОСОБА_3 24 травня 2012 року два договори позики на суму 300 000 гривень, що еквівалентно 37550 доларам США, та 25000 доларів США. На підтвердження укладення договорів позики позичальником ОСОБА_3 складено дві письмові боргові розписки від 24 травня 2012 року, в яких зазначено, що вищевказані грошові кошти отримувалися ним в борг строком на два роки.
06 лютого 2017 року позивачі звернулися до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці О.В. з заявами про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5
21 березня 2017 року позивачами як спадкоємцями позикодавця на адресу позичальника ОСОБА_3 було направлено вимогу, в якій повідомлялося відповідачу про смерть позикодавця та про необхідність відповідачу повернути грошові кошти спадкоємцям за договорами позики, за якими строк виконання зобов`язань настав 25 травня 2014 року. Вимога була отримана відповідачем 28 березня 2017 року, проте, станом на час подання позовної заяви грошові кошти не повернуті, у зв`язку з чим позивачі звернулися з позовом до суду та остаточно просили суд: стягнути з відповідача на їх користь заборгованість у загальному розмірі 1 243 780,14 грн з яких: 300 000,00 грн та 700 000,00 грн - сума основного боргу за договорами; 41 967, 12 грн та 97 953,02 грн - сума відсотків за користування грошовими коштами за період з 26 травня 2014 року до 22 січня 2019 року; 103 860,00 грн - інфляційні збитки за вказані періоди, тобто по 621 890,07 грн кожному.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що наявність у позивачів розписок не може беззаперечно свідчити про факт боргових зобов`язань, оскільки сукупність досліджених доказів: копії квитанції про переказ грошових коштів протягом 2013, 2014, 2015 років; розписка від 15 червня 2016 року; договору про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року, копії квитанцій про переказ грошових коштів від 01 грудня 2016 року та від 26 грудня 2016 року свідчать про наявність факту припинення боргових зобов`язань відповідача. Окрім того, відтиск, нанесений факсиміле у договорі про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року (підпис ОСОБА_5 ), що встановлено експертом, на думку суду беззаперечно не свідчить про те, що ОСОБА_5 не міг укласти даний договір. При цьому, сума відступного, зазначеного у договорі, сплачена у вказаному розмірі (23 000,00 грн) та у строк, передбачений цим договором, тобто до 31 грудня 2016 року, що підтверджується копіями відповідних квитанцій.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів на користь спадкоємців задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму боргу по 225 000 грн кожному та 3% річних у розмірі по 31 513 грн на користь кожного, а також інфляційні втрати у розмірі по 29 600 грн кожному позивачеві.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року про відступне, який не підписаний власноручним підписом ОСОБА_5, не є належним доказом припинення зобов`язань. Окрім того, на виконання договору припинення зобов`язань відповідач не вчинив жодних дій.
За наданими відповідачем розпискою та відомостями банку з зазначених сум позикодавцеві за життя було повернено 15 000 доларів США, про що наданий оригінал розписки, не оспорений позивачами, та зроблені грошові перекази на банківську картку у загальному розмірі 129 000 грн, що свідчить про часткове виконання договорів позики.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
03 вересня 2020 року представник ОСОБА_4, діючий в інтересах ОСОБА_3, подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
Зупинено виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року до закінчення касаційного перегляду оскаржуваної постанови.
У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Скаржник просить суд скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_3 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 207 ЦК України, оскільки не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 06 березня 2019 року у справі №143/228/17, від 15 червня 2020 року у справі №373/231/17 (пункт перший частини другої статті 389 ЦПК України).
Окрім того, касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не було встановлено недійсності чи нікчемності договору про припинення зобов`язання. Відповідно до ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.
Також судом апеляційної інстанції не було взято до уваги, що відповідач здійснив погашення заборгованості у загальному розмірі 255 915 грн та 15 000 доларів США.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що договір про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року про відступне є неукладеним в силу частини третьої статті 207 ЦК України, тому не породив настання визначених у ньому правових наслідків. Окрім того, відповідач не підписав вказаний договір та не вчинив дій на його виконання. Вчинені платежі проводились без посилання на договір та їх неможливо конкретизувати. Посилання в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду є необґрунтованим, оскільки вони є нетотожними даній цивільної справи та встановленим обставинам справи.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивачів - ОСОБА_5 (а. с. 27, т.1).
Позивачі у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_5 як його діти (а. с. 18, 21-26, том 1).
ОСОБА_5 за життя 24 травня 2012 року уклав з ОСОБА_3 два договори позики на суму 300 000 гривень, що еквівалентно 37 550 доларам США, та 25 000 доларів США. На підтвердження укладення договорів позики позичальником ОСОБА_3 складено дві письмові боргові розписки від 24 травня 2012 року, в яких зазначено, що вищевказані грошові кошти отримувалися ним в борг строком на два роки ( а. с.28-29, том1 ).
Відповідно до висновку експерта №21656/17-32/21657/17-33/22695/17-31 від 15.11.2018: "Рукописний текст та підпис від імені ОСОБА_5 у розписці від 15.06.2016, виконані самим ОСОБА_5, а не іншою особою з наслідуванням його підпису" ( а. с. 57 на звороті т. 2).
Факт їх написання відповідачем ОСОБА_3 не оспорюються.
Відповідачем були здійсненні платежі на ім`я ОСОБА_5 в рахунок погашення грошових зобов`язань протягом 2013 року в розмірі 24 589 грн, протягом 2014 року в розмірі 70 326 грн, протягом 2015 року в розмірі 32 000 гривень, про що свідчать копії квитанцій, а також у 2016 році у розмірі 15 000 доларів США, про що свідчить розписка ОСОБА_5 (а. с.74-93, т. 1).
У повернення позики ОСОБА_5, ОСОБА_3 у 2016 році були зроблені грошові перекази на банківську картку у загальному розмірі 129 000 грн.
Між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір про припинення зобов`язання за угодою сторін від 24 листопада 2016 року, в якому встановлено, що договір позики від 24 травня 2012 року, за яким відповідач зобов`язаний був повернути до 24 травня 2014 року отримані ним у позику кошти, а саме: 25 000 доларів США та 300 000 гривень, припиняє свою дію і вступає в силу цей договір, відповідно до якого позивач зобов`язується передати ОСОБА_5 суму відступного у розмірі 23 000 гривень у строк не пізніше 31 грудня 2016 року ( а. с.95, оригінал а. с.112, т.1)
Оригінал вказаного договору був предметом експертного дослідження № 21656/17-32/21657/17-33/22695/17-31 від 15 листопада 2018 року, відповідно до якого: "п. 2. Підпис від імені гр. ОСОБА_5 в наданому договорі про припинення зобов`язань згоди сторін від 24 листопада 2016 року виконаний за допомогою рельєфного кліше штампу із зображенням підпису, тобто не рукописним приладом (ручкою), а являє собою відтиск, нанесений факсиміле" (а. с.57, т.1).
Судами не було встановлено наявність домовленості між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 щодо використання факсиміле.
Після укладення договору від 24 листопада 2016 року відповідачем 01 грудня 2016 року та 26 грудня 2016 року здійснено два банківських перекази на ім`я ОСОБА_5 по 11 500 грн кожний.( а. с.96-97, т.1).
21 травня 2017 позивачами як спадкоємцями позикодавця на адресу позичальника ОСОБА_3 було направлено вимогу, в якій повідомлялося відповідачу про смерть позикодавця та про необхідність відповідачу повернути грошові кошти спадкоємцям за договорами позики, за якими строк виконання зобов`язань настав 25 травня 2014 року. Вимога була отримана відповідачем 28 березня 2017 року (а. с. 30-31, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року про відступне, який не підписаний власноручним підписом ОСОБА_5, не є належним доказом припинення зобов`язань. Окрім того, на виконання договору припинення зобов`язань відповідач не вчинив жодних дій.
За наданими відповідачем розпискою та відомостями банку з зазначених сум позикодавцеві за життя було повернено 15 000 доларів США, про що наданий оригінал розписки, не оспорений позивачами, та зроблені грошові перекази на банківську картку у загальному розмірі 129 000 грн, що свідчить про часткове виконання договорів позики.
Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками з огляду на наступне.
Судами було встановлено, а учасниками справи не заперечувався факт укладення між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договорів позики від 24 травня 2012 року, які вчинені у вигляді розписок на суму 300 000 гривень, що еквівалентно 37 550 доларам США та 25 000 доларів США. Строк повернення коштів сторони договорів встановили тривалістю у два роки.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначав, що зобов`язання за спірними договорами позики були припинені шляхом укладення між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договору про припинення зобов`язання угодою сторін від 24 листопада 2016 року, на виконання кого ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 суму відступного у розмірі 23 000 гривень у строк до 31 грудня 2016 року.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), проте, сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За приписами статті 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Нормами статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов`язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Таким чином, підпис є невід`ємним елементом (реквізитом) письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2021 року у справі № 441/1325/16-ц (провадження № 61-20329св19) зроблено висновок, що "правовим наслідком недодержання письмової форми кредитного договору є його нікчемність".
Відповідно до частиною другою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами.
Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.
Так, судами було встановлено, що договір про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року було підписано ОСОБА_5, шляхом виконання відтиску факсиміле.
Судом апеляційної інстанції було встановлено, що з наданих сторонами доказів не вбачається, що мала місце письмова згода сторін договору позики, у якій містилися б зразки відповідного аналога власноручного підпису позикодавця.
Натомість, відповідач посилався на те, що сторони домовилися про передання відступного, спілкувалися між собою та жодних перешкод для власноручного підпису позикодавця в угоді про припинення зобов`язань не було.
Таким чином, вчинення підпису шляхом факсиміле свідчить про недотримання письмової форми, визначеної статті 207 ЦК України, відповідно договір про припинення зобов`язань від 24 листопада 2016 року є нікчемним у силу закону.
Разом з тим, судом апеляційної інстанції було встановлено, що протягом тривалого часу позичальник сплачував позикодавцеві щомісячно однакові грошові суми по 11500 грн, тому сплачені за останні два місяці грошові кошти у загальному розмірі 23 000 грн. не свідчать про вчинення відступного. До того ж позичальник, сплачуючи грошові кошти за останні два місяці, не зазначав призначення платежів.
Відповідно визнавати недійсним нікчемний договір у судовому порядку немає необхідності, оскільки права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
Суд апеляційної інстанції, встановивши вищезазначені обставини, фактичного дійшов вказаного висновку.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що договір про припинення зобов`язання угодою сторін від 24 листопада 2016 року, який не був особисто підписаний ОСОБА_5 не є належним доказом припинення зобов`язання за договорами позики від 24 травня 2012 року.
Доводи касаційної скарги відносно того, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 207 ЦК України, оскільки не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 06 березня 2019 року у справі №143/228/17, від 15 червня 2020 року у справі №373/231/17, не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних справах судами було встановлено факт тривалого виконання договорів, які були підписані шляхом факсиміле. В цій справі судом апеляційної інстанції було встановлено, що факт виконання договору припинення зобов`язання від 24 листопада 2016 року не доведено.
Відповідно суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зобов`язання за спірними договорами позики має виконуватись в силу вимог статтей 509, 629 ЦК України.
Проте, колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо розміру заборгованості, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 з огляду на наступне.
Під час розрахунку заборгованості за договорами позики від 24 травня 2012 року, судом апеляційної інстанції було прийнято до уваги здійснення відповідачем часткового погашення заборгованості за зобов`язанням у розмірі 15 000 доларів США та 129 000 грн, тому розмір стягнення було зменшено лише на зазначену грошову суму.
Разом з тим, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачем були здійсненні платежі на ім`я ОСОБА_5 в рахунок погашення грошових зобов`язань на протязі 2013 року в розмірі 24 589 грн, на протязі 2014 року в розмірі 70 326 грн, на протязі 2015 року в розмірі 32 000 гривень, про що свідчать копії квитанцій у загальному розмірі 126 915,00 гривень (а.с.74-93, т. 1).
Суд апеляційної інстанції вказані кошти при розрахунку не взяв до уваги, підстави не прийняття вказаних платежів не обґрунтував, що свідчить про те, що судом не було встановлено точний розмір заборгованості за договорами позики. Також, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення трьох відсотків річних, суд апеляційної інстанції не обґрунтував їх остаточний розмір та за який період і з якої суми заборгованості вони вираховувались.
Окрім того, судом апеляційної інстанції не було враховано висновок Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, відповідно до якого стаття 625 ЦК України щодо стягнення індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.