Постанова
Іменем України
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 742/819/20
провадження № 61-565св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1, заінтересована особа - ОСОБА_2,
суб`єкт оскарження - головний державний виконавець Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (місто Суми) Кравченко Тетяна Ігорівна,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області
від 18 вересня 2020 року у складі судді Ільченка О. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Губар В. С., Онищенко О. І., Скрипки А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1, заінтересована
особа - ОСОБА_2, звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність головного державного виконавця Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (місто Суми) Кравченко Т. І.
(далі - Прилуцький МР ВДВС Північно-Східного МРУ МЮ (місто Суми)).
Скарга мотивована тим, що у Прилуцькому МР ВДВС Північно-Східного МРУ МЮ перебуває на виконанні судовий наказ № 2-н/742/136/20 від 13 квітня 2020 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дочки - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття.
Постановою головного державного виконавця Прилуцького МР ВДВС Північно-Східного МРУ МЮ Кравченко Т. І. від 15 травня 2020 року відкрито виконавче провадження № 6209533 (далі - ВП).
12 червня 2020 року головним державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника, відповідно до якої для забезпечення виконання судового рішення накладено арешт на все майно ОСОБА_1 .
Згідно з розрахунком державного виконавця за період з 24 березня
по серпень 2020 року заборгованість зі сплати ОСОБА_1 аліментів складає 9 491,23 грн.
10 серпня 2020 року ОСОБА_1 подав державному виконавцю заяву та квитанцію про сплату наявного боргу згідно із судовим наказом,
а 11 серпня 2020 року - клопотання про скасування арешту майна боржника.
Проте, станом на 25 серпня 2020 року жодної відповіді про скасування арешту його майна він так і не отримав, а в телефонному режимі виконавець повідомила його про відсутність підстав для скасування арешту належного йому майна.
Посилаючись на те, що вказані дії державного виконавця є незаконними та такими, що порушують вимоги чинного законодавства, оскільки заборгованість зі сплати аліментів відсутня, ОСОБА_1 просив суд визнати неправомірною бездіяльність головного державного виконавця Прилуцькому МР ВДВС Північно-Східного МРУ МЮ (місто Одеси)
Кравченко Т. І. щодо не зняття арешту з його майна, накладеного постановою про арешт майна боржника від 12 червня 2020 року у виконавчому провадженні ВП № 62095334; зобов`язати головного державного виконавця зняти арешт з усього майна боржника та вчинити всі необхідні дії у порядку, визначеному частиною п`ятою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження".
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області
від 18 вересня 2020 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року ухвалу Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області
від 18 вересня 2020 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що скаржником не доведено належними та допустимими доказами, що дії державного виконавця щодо не зняття арешту з майна скаржника, накладеного постановою про арешт майна боржника від 12 червня 2020 у виконавчому провадженні ВП № 62095334,
є неправомірними, оскільки державний виконавець діяв відповідно до вимог чинного законодавства, в межах наданих йому повноважень.
Тому порушень законодавства, які б призвели до порушення прав та свобод скаржника при здійсненні виконавчого провадження зі сторони виконавчої служби не встановлено, у зв`язку з чим скарга задоволенню не підлягає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Уточнена касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України), а саме - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку
щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду від 07 травня 2018 року у справі
№ 916/1605/15-г.
Разом з тим, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, щодо питання застосування норми пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".
Крім того, скаржник вказував, що всупереч вимогам статті 28 Закону України "Про виконавче провадження" йому не надсилались постанова про відкриття виконавчого провадження та постанова про накладення штрафу, а також він не був повідомлений про початок примусового виконання судового рішення, що підтверджується добровільною сплатою аліментів згідно домовленості.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що у Прилуцькому МР ВДВС Північно-Східного МРУ МЮ перебуває на виконанні судовий наказ № 2-н/742/136/20 від 13 квітня
2020 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дочки - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття.
Постановою головного державного виконавця Прилуцького МР ВДВС Північно-Східного МРУ МЮ Кравченко Т. І. від 15 травня 2020 року відкрито ВП № 6209533.
12 червня 2020 року державним виконавцем вжиті заходи щодо розшуку майна боржника шляхом направлення запитів до установ та організацій, уповноважених здійснювати реєстрацію права власності на окремі види майна, а також щодо виявлення зареєстрованих в установах банків за боржником рахунків, джерел доходів, проте майно в боржника відсутнє.
Відповідно до відповідей Пенсійного фонду України від 15 травня, 03 червня та 27 серпня 2020 року про осіб-боржників, які отримують пенсію, та осіб-боржників, які працюють за трудовими та цивільно-правовими договорами, відомості відносно боржника ОСОБА_1 відсутні.
Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру осіб, фізичних
осіб-підприємців та громадських формувань від 12 червня 2020 року,
10 червня 2020 року припинена реєстрація підприємницької діяльності
ФОП ОСОБА_1 .
Судами також встановлено, що згідно з результатами аналітичного пошуку транспортних засобів по "Міністерству внутрішніх справ автоматизована система виконавчого провадження (далі - "МВС АСВП") виявлений зареєстрований за боржником транспортний засіб марки Mercedes-Benz Vito 109 CDI.
За період з 24 березня по червень 2020 року головним державним виконавцем здійснено розрахунок заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів, яка склала 4 911,73 грн.
Постановою головного державного виконавця від 12 червня 2020 року накладено арешт на все майно ОСОБА_1
17 червня 2020 року головним державним виконавцем викликано ОСОБА_1 для надання відповідних пояснень щодо ВП № 6209533.
07 серпня 2020 року ОСОБА_1 надав пояснення щодо виконання виконавчого листа № 2-н/742/136/20 про стягнення аліментів та зазначив, що зобов`язується сплатити вказану суму за можливістю.
19 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до виконавчої служби із заявою про незгоду з призначеним розміром аліментів, оскільки
з 14 лютого 2020 року був звільнений з роботи і не має постійного доходу для виплат у зазначеному розмірі, на підставі чого надав копію трудової книжки.
Згідно з розрахунком державного виконавця за період з 24 березня
по серпень 2020 року заборгованість зі сплати ОСОБА_1 аліментів склала 9 491,23 грн.
20 серпня 2020 року ОСОБА_1 надав державному виконавцю квитанцію про сплату аліментів за серпень 2020 року.
Згідно з розрахунком державного виконавця від 27 серпня 2020 року заборгованість зі сплати аліментів ОСОБА_1 станом на серпень 2020 року відсутня. Станом на 27 серпня 2020 року іншого майна, крім транспортного засобу марки Mercedes-Benz Vito 109 CDI, у боржника не виявлено. Боржник офіційного доходу та майна не має, про що надав пояснення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження"
(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових
осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною першою статті 5 Закону України "Про виконавче провадження"
(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Звертаючись до суду зі скаргою на дії державного виконавця,
ОСОБА_1, посилаючись на відсутність заборгованості за сплати аліментів, вказував на наявність підстав для зняття арешту з належного йому майна, а саме - транспортного засобу марки Mercedes-Benz
Vito 109 CDI.
Частиною другою статті 71 Закону України "Про виконавче провадження"
(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що за наявності заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, стягнення може бути звернено на майно боржника. Звернення стягнення на заробітну плату не перешкоджає зверненню стягнення на майно боржника, якщо існує непогашена заборгованість, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Відповідно до статті 48, 56 Закону України "Про виконавче провадження"
(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.
Арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
Згідно з частиною п`ятою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
Частинами четвертою, п`ятою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;
3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;
8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону.
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
З наведеної норми вбачається, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу державної виконавчої служби лише у разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках - виключно на підставі рішення суду.
При цьому перелік підстав для зняття виконавцем арешту, визначений статтею 59 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є вичерпним.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що головним державним виконавцем була винесена постанова про арешт майна боржника для забезпечення реального виконання рішення суду.
Суди встановили, що боржник офіційного заробітку не має у зв`язку із звільненням з роботи, свою підприємницьку діяльність він припинив, іншого майна чи грошових коштів державним виконавцем не виявлено, порушень державним виконавцем вимог закону не встановлено.
Отже, виконавець за правилами статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" позбавлений повноважень зняти арешт, накладений постановою від 12 червня 2020 року, оскільки скаржником не наведено та не доведено належними та допустимими доказами підстав для такого рішення, визначених у вичерпному переліку частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".
За таких обставин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, врахувавши відсутність у боржника іншого майна та/або способу забезпечення виконання рішення суду про стягнення періодичних платежів, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 336/61690/17 (провадження № 61-29992св18).
Доводи касаційної скарги про те, що боржнику не було відомо про існування постанови про відкриття виконавчого провадження та постанови про накладення штрафу, колегія суддів не бере до уваги, оскільки зібраними у справі доказами підтверджено, що ОСОБА_1 брав участь у виконавчому провадженні, подав заяви, клопотання тощо.
Також доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом було проігноровано урахування висновків щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду
від 07 травня 2018 року у справі № 916/1605/15-г, не заслуговують на увагу, оскільки стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами першої та апеляційної інстанцій всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження
№ 14-446цс18).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.