Постанова
Іменем України
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 362/7222/15
провадження № 61-16548св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересована особа - Васильківський районний відділ Управління Державної міграційної служби в Київській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року.
Заява мотивована тим, що заявник ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Азербайджану, приїхав на територію України з батьками у грудні 1990 року. 20 липня 2006 року отримав тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні. Вказав що, встановлення факту постійного проживання на території України необхідно йому для приведення у відповідність власних документів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 листопада 2015 року заяву задоволено.
Встановлено факт проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що письмовими доказами підтверджено факт постійного проживання заявника на території України в зазначений період.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 10 січня 2019 року апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Київській області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували факт проживання заявника на території України в зазначений період. У матеріалах справи наявний паспорт особи, який не є стороною у справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції.
У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що поважних підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження не було.
У грудні 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (в особі Васильківського районного відділу) просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.
Заяви та клопотання
У грудні 2019 року до суду надійшло клопотання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (в особі Васильківського районного відділу) про розгляд справи за участю представника.
Оскільки згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відсутні підстави для розгляду справи у судовому засіданні за участю учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що батько заявника ОСОБА_2, народився ІНФОРМАЦІЯ_2 та відповідно до паспорту серії НОМЕР_1, виданого 07 листопада 2011 року, є громадянином України (а. с. 7, 32, 33-34).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про громадянство України" громадянство України за територіальним походженням може набути особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території України.
Відповідно до 2 розділу Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням або на підтвердження належності до громадянства України особа подає зокрема документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях станом на відповідні дати.
Відповідно до частини першої статті 259 ЦПК України, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства регулюється Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", відповідно до частини дванадцятої статті 4 цього Закону, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на цей період.
Статтею 10 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції) встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в статті 60 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції). Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування судом самостійно таких доказів було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Аналогічні по суті норми викладені у статтях 12, 81 ЦПК України.
Встановивши, що матеріалами справи не підтверджено факт постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви.
Доводи касаційної скарги про відсутність поважних причин для поновлення строку на апеляційне оскарження є безпідставними з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово зауважував, що: "вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження" (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року).
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.
Якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Отже, національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (USTIMENKO v. UKRAINE, № 32053/13, § 46 - 53, ЄСПЛ, від 29 жовтня 2015 року).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року в справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18) вказано, "що тлумачення норм національного законодавства, з урахуванням усталеної практики Європейського суду з прав людини, свідчить, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарженні не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження".
Враховуючи те, що поновлюючи строк на апеляційне оскарження суд мотивував свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження тим, що матеріали справи не містять доказів повідомлення зацікавленої особи у справі про розгляд заяви про встановлення факту постійного проживання на території України, як і доказів направлення рішення суду на його адресу, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточного рішення у справі з наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому рішення суду, суд апеляційної інстанції не порушив принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, посилання заявника на довідку секретаря судового засідання про те, що особи які беруть участь у справі скористалися правом встановленим частиною другою статті 158 ЦПК України та заявили клопотання про розгляд справи за їх відсутності, як на підтвердження обізнаності заінтересованої особи про розгляд заяви ОСОБА_1, не знайшли свого підтвердження, оскільки зазначена довідка суперечить матеріалам справи, в яких відсутнє клопотання заінтересованої особи про розгляд справи за її відсутності.
При вирішенні справи суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.