Постанова
Іменем України
15 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 333/1357/19
провадження № 61-16016св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Вільнянська державна нотаріальна контора,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякової О. З.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Вільнянська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та скасування державної реєстрації.
На обґрунтування позову посилалася на таке. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її бабуся ОСОБА_3, після смерті якої відкрилась спадщина у вигляді 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_4, як дочка ОСОБА_3 . Державний нотаріус Шостої запорізької державної нотаріальної контори Дмитрієва Н. П. відмовила у вчиненні такої нотаріальної дії. Таким чином, право власності на належну ОСОБА_3 1/2 частини квартири до лютого 2019 року не було оформлено спадкоємцями першої черги в порядку спадкування за законом.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивачки - ОСОБА_5 . На підставі заочного рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 листопада 2017 року ОСОБА_1 набула право власності на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом. З урахуванням того, що після смерті бабусі позивачки - ОСОБА_3 спадкоємці першої черги відсутні, то позивачка, як спадкоємець п`ятої черги вважала за можливе оформити право власності на 1/2 частини спірної квартири на себе.
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 . Спадкоємцем першої черги за законом після її смерті є син ОСОБА_2 16 лютого 2019 року державний нотаріус Вільнянської державної нотаріальної контори Євграфова О. М. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті його матері ОСОБА_4 на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 та зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на зазначену частку у нерухомому майні у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
У свідоцтві про право на спадщину за законом державний нотаріус вказала, що ОСОБА_4 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3, але не оформила свої спадкові права на спірне майно. Зазначене не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_4 зазначену постанову державного нотаріуса не оскаржила, постанова діє до цього часу. Таким чином, ОСОБА_4 не набула права власності на 1/2 частини спірної квартири, оскільки на час смерті вона не отримала право власності на спірне майно і вже не мала права на спадщину як на майнове право внаслідок прийняття державним нотаріусом постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Зазначене свідчить про те, що державний нотаріус Євграфова О. М. свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 лютого 2019 року видала всупереч вимогам чинного законодавства.
Оскільки свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 лютого 2019 року, зареєстроване в реєстрі за № 194, видане державним нотаріусом Вільнянської державної нотаріальної контори Євграфовою О. М. на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 безпідставно видано ОСОБА_2, який не має права на спадкування вказаного майна, тому зазначене свідоцтво належить визнати недійсним.
На думку позивачки, у зв`язку з визнанням недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом необхідно скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 30322798, здійснену 16 лютого 2019 року державним нотаріусом Вільнянської державної нотаріальної контори Євграфовою О. М.
З урахуванням наведеного позивачка просила визнати недійсним з моменту видачі зазначене свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 лютого 2019 року № 331/2016 щодо майна померлої ОСОБА_4, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивачка не надала достатніх та допустимих доказів на підтвердження недійсності свідоцтва про право на спадщину, виданого у спосіб, передбачений законом, відповідною на це особою, за відсутністю відомостей про безпідставність видачі свідоцтва чи про наявність ще одного спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину. Щодо вимог про скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, суди зазначили, що вказана вимога є похідною від вимоги про скасування документа, на підставі якого було проведено державну реєстрацію такого права, а тому ця вимога задоволенню не підлягає.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, за результатами розгляду справи ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки постанова нотаріуса про відмову ОСОБА_4 у видачі правовстановлюючого документа (свідоцтва про право на спадщину) у порядку спадкування за законом на 1/2 частини спірної квартири не скасована та не оскаржена, що свідчить про факт згоди останньої із цим рішенням. Станом на день смерті ОСОБА_4 не набула права на спадкування спірного майна, а тому її син ОСОБА_2 не міг успадкувати 1/2 частини спірної квартири після її смерті. Крім того, суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 1218, 1301 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належала в рівних частках квартира за адресою: АДРЕСА_1, що стверджується свідоцтвом про право власності на житло, від 15 квітня 2004 року № 22194, виданого Комунарською районною адміністрацією Запорізької міської ради та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 травня 2004 року № 358023 (а. с. 8 - 9).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частини зазначеної квартири. Із заявами про прийняття спадщини після смерті спадкодавця звернулись ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . ОСОБА_5 надалі відмовився від прийняття спадщини на користь ОСОБА_4, що підтверджується матеріалами спадкової справи № 306, заведеної 04 квітня 2007 року в Шостій запорізькій державній нотаріальній конторі (а. с. 54).
Постановою державного нотаріуса Шостої запорізької державної нотаріальної контори Дмитрієвої Н. П. від 21 травня 2016 року ОСОБА_4 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3, у зв`язку з неможливістю встановити факт родинних відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а. с. 71 - 72).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер (а. с. 16). Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 листопада 2017 року ОСОБА_1 набула права власності на 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 (а. с. 10 - 11).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла.Відповідно до матеріалів спадкової справи № 331/2016, заведеної у Вільнянській державній нотаріальній конторі, із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 звернувся її син ОСОБА_2 (а. с. 163).
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 03 жовтня 2016 року, яке набрало законної сили 17 жовтня 2016 року, встановлено факт родинних відносин між ОСОБА_2 як онуком та ОСОБА_3, як бабою (а. с. 100).
16 лютого 2019 року державний нотаріус Вільнянської державної нотаріальної контори Євграфова О. М. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_3 (а. с. 163).
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За положеннями статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Відповідно до статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом право на спадкування одержують спадкоємці за законом.
Згідно зі статтею1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.
У п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Згідно з частиною п`ятою статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1297 ЦК України при розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята, проте спадкоємцем не було одержано свідоцтво про право на спадщину або не здійснено державну реєстрацію права на спадщину (статті 1299 ЦК України), необхідно брати до уваги, що законодавець розмежовує поняття "виникнення права на спадщину" та "виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини", і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки.
Згідно з частиною третьою статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Відповідно до статті 1297 ЦК встановлено обов`язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Проте змістом вказаної норми, так само як й іншими, не визначено правових наслідків недотримання такого обов`язку у вигляді втрати права на спадщину. Таким чином, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.
Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину (статті 1296, 1297 ЦК України) та не здійснив його державної реєстрації (стаття 1299 ЦК України).
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивачка, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України .
Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
У зв`язку з зазначеним доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами статті 1218 ЦК України як і ненабуття ОСОБА_4 права власності на спірне майно у порядку спадкування за законом не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_4 за життя прийняла спадщину, а неотримання нею свідоцтва про право на спадщину за законом не породжує правових наслідків у вигляді неможливості прийняття спадщини на майно після її смерті.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 226/1396/16-ц (провадження № 61-2199св18),від 30 жовтня 2019 року у справі № 289/1818/16-ц (провадження № 61 - 17763св18), від 15 січня 2021 року в справі № 691/619/18 (провадження № 61 - 2138св19).
Необґрунтованими є і доводи касаційної скарги про наявність нескасованої у судовому порядку постанови нотаріуса про відмову ОСОБА_4 у вчиненні нотаріальної дії.
Постановою нотаріуса від 21 травня 2016 року ОСОБА_4 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право власності в порядку спадкування за законом 1/2 частини спірної квартири. Ця постанова померлою ОСОБА_4 до суду не оскаржувалась, проте з її змісту випливає, що підставою для відмови у вчиненні такої дії є відсутність у матеріалах спадкової справи документів на підтвердження родинних відносин спадкодавця та спадкоємця першої черги, як дочки спадкодавця ОСОБА_3 . У зв`язку із зазначеним ОСОБА_2 як спадкоємець після смерті ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про встановлення родинних відносин. Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 03 жовтня 2016 року заяву ОСОБА_2 задоволено. Встановлено факт родинних відносин між останнім як онуком та ОСОБА_3 як бабусею, і, відповідно, між ОСОБА_4 як донькою та ОСОБА_3 як матір`ю. Зазначене рішення доводить наявність родинних відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, а отже, і право ОСОБА_4 як спадкоємця першої черги на отримання спадщини.
Наявність нескасованої постановим нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії не є перешкодою для подальшого оформлення спадкоємцями права на спадщину за умови підтвердження відповідних фактів, про які йшлося у такій постанові, як умови вчинення нотаріальної дії (у спірному випадку - встановлення факту родинних відносин).
Щодо висновку апеляційного суду про те, що позивачкою не зазначено, яким чином задоволення позову захистить її порушені права необхідно зазначити таке. Матеріали справи містять відмову ОСОБА_5 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 (а. с. 54). На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що прийняття спадщини ОСОБА_3 порушуєїї майнові права та інтереси, проте вона не зазначилау чому саме полягає порушення її майнових прав.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частинами першою-другою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Апеляційний суд в оскаржуваній постанові зробив висновок про те, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами, у чому саме полягає порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи законних інтересів у зв`язку зі спадкуванням спірного майна відповідачем.
З таким висновком погоджується Верховний Суд. ОСОБА_1 хоча і є учасником спадкових правовідносин, проте внаслідок можливого задоволення позову не набуде права на спірне спадкове майно.
Щодо доводів касаційної скарги на неврахування під час розгляду справи обставин розгляду справи №314/5931/16-ц необхідно зазначити, що рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 03 жовтня 2016 року, яким встановлено факт родинних відносин ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у апеляційному порядку не оскаржувалось та набрало законної сили.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.