ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 805/2141/15-а
адміністративне провадження № К/9901/32477/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Азовзагальмаш" на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року (суддя Козаченко А.В.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року (головуючий суддя Блохін А.А., судді Гаврищук Т.Г., Сухарьок М.Г.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Азовзагальмаш" до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м.Донецьку Міжрегіонального Головного управління ДФС про зобов`язання вчинити певні дії,
В С Т А Н О В И В:
В червні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Азовзагальмаш" (яке ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року було замінено його правонаступником - Приватним акціонерним товариством "Азовзагальмаш"; далі - Товариство, позивач) звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м.Донецьку Міжрегіонального Головного управління Міндоходів (яку ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09 вересня 2015 року замінено її правонаступником - Спеціалізованою державною податковою інспекцією з обслуговування великих платників у м.Донецьку Міжрегіонального Головного управління ДФС; далі - Інспекція, відповідач) про зобов`язання відповідача звільнити Товариство від виконання своїх обов`язків, визначених частиною 2 статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464-VI (далі - Закон №2464), за період з 14 квітня 2014 року і до закінчення антитерористичної операції (далі - АТО); зобов`язання відповідача не застосовувати до Товариства штрафні та фінансові санкції, передбачені Законом №2464, за період з 14 квітня 2014 року і до закінчення АТО; зобов`язання відповідача недоїмку, що виникла у позивача з 14 квітня 2014 року і до моменту закінчення АТО, визнати безнадійною та списати в порядку, передбаченому Податковим кодексом України (далі - ПК України) для списання безнадійного податкового боргу; зобов`язання відповідача здійснити коригування відомостей в картці особового рахунку позивача шляхом виключення з неї відомостей щодо наявності у нього недоїмки та штрафних і фінансових санкцій з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок, ЄСВ), нарахованих за період з 14 квітня 2014 року до закінчення АТО.
Обґрунтовуючи позовну заяву, Товариство зазначало, що відповідно до частини 2 статті 6 Закону №2464 зобов`язане своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, разом з тим, вважає, що у зв`язку із прийняттям Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" №1669-VII від 02 вересня 2014 року (далі - Закон №1669) воно в силу приписів останнього як суб`єкт господарювання, що перебуває на обліку в органі доходів і зборів, розташованому на території населеного пункту, де проводиться АТО, на цей період звільнене від такого обов`язку, заходи відповідальності за його невиконання до нього також не застосовуються, а недоїмка, якщо така виникла, визнається безнадійною та підлягає списанню, й підставою для вчинення податковим органом відповідних дій має слугувати заява платника.
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи такі рішення, суди прийшли до висновку про передчасність позовних вимог, які фактично заявлені на майбутнє, зважаючи, що сторонами до матеріалів справи рішень, вимог контролюючого органу щодо визначених зобов`язань по сплаті єдиного внеску та нарахованим штрафним (фінансовим) санкціям, які б створювали для позивача правові наслідки, не надано й на час розгляду справи актів щодо закінчення антитерористичної операції не прийнято, а відтак у Товариства не було обумовлених законодавством підстав для звернення до податкового органу.
Не погоджуючись з прийнятими судами рішеннями, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій наведених ним як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі доводів щодо необхідності застосування до нього положень пункту 9-3 (9-4) розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464.
Відповідач в письмових запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення судів попередніх інстанцій, які він просив залишити без змін, - обґрунтованими та законними.
В подальшому справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Переглянувши судові рішення та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вказує на наступне.
Судами встановлено, що 20 квітня 2015 року Товариство на підставі положень Закону №1669 звернулось до Інспекції з заявою від 16 квітня 2015 року №523/861 про звільнення його від виконання обов`язків, визначених частиною 2 статті 6 Закону №2464, за період з 14 квітня 2014 року і до закінчення АТО, визнання безнадійною та списання в порядку, передбаченому ПК України для списання безнадійного податкового боргу, недоїмки, що виникла у нього з 14 квітня 2014 року і до моменту закінчення АТО, а також незастосування штрафних та фінансових санкцій, передбачених Законом №2464.
Листом від 19 травня 2015 року №2733/10/28-03-06-013 Інспекція повідомила позивача про відсутність правових підстав для звільнення від сплати податкових зобов`язань з єдиного внеску, незастосування до нього штрафних санкцій та списання недоїмки.
Водночас, як зазначили суди, актів (рішень, вимог), які б створювали для позивача відповідні правові наслідки щодо сплати ЄСВ та/або штрафних (фінансових) санкцій, сторони до матеріалів справи не подали та наявністю заборгованості Товариство позов не обґрунтовувало.
Не погоджуючись із такою відмовою Інспекції, Товариство звернулось до суду з позовом у даній справі.
В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно ж до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи" від 04 липня 2013 року №406-VII до Закону №2464 та ПК України внесено зміни, відповідно до яких право адміністрування єдиного внеску, яке раніше було у органів Пенсійного фонду України, передано органам доходів і зборів.
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону №2464 його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування (пункт 2 частини 1 статті 1 Закону №2464).
За змістом пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є: роботодавці - підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Частиною 2 статті 6 Закону №2464 встановлено, що платник єдиного внеску зобов`язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; виконувати інші вимоги, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини 8 статті 9 Закону №2464 платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.
Стаття 25 Закону №2464 регламентує заходи впливу та стягнення й, зокрема, передбачає порядок стягнення суми недоїмки з єдиного внеску, а також нарахування пені і штрафу в разі несвоєчасної сплати останнього.
Указом Президента України від 14 квітня 2014 року №405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" та розпочато проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.
З метою забезпечення підтримки суб`єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, Верховною Радою України прийнято Закон №1669, яким, крім іншого, внесені зміни до Закону №2464 та доповнено його розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" пунктом 9-3 (з 13 березня 2015 року в зв`язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці" від 02 березня 2015 року №219-VIII пункт 9-3 постановлено вважати пунктом 9-4), який передбачає, що платники єдиного внеску, визначені статтею 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року №405/2014, звільняються від виконання своїх обов`язків, визначених частиною другою статті 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану.
Підставою для такого звільнення є заява платника єдиного внеску, яка подається ним до органу доходів і зборів за основним місцем обліку або за місцем його тимчасового проживання у довільній формі не пізніше тридцяти календарних днів, наступних за днем закінчення антитерористичної операції.
Відповідальність, штрафні та фінансові санкції, передбачені цим Законом за невиконання обов`язків платника єдиного внеску в період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції, до платників єдиного внеску, зазначених у цьому пункті, не застосовуються.
Недоїмка, що виникла у платників єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, визначених переліком, зазначеним у статті 2 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року №405/2014, визнається безнадійною та підлягає списанню в порядку, передбаченому Податковим кодексом України для списання безнадійного податкового боргу.
Згідно зі статтею 1 Закону №1669 період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року №405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року №405/2014.
Отже, виходячи зі змісту наведених положень законодавства, платникам єдиного внеску, які перебувають на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводилась АТО, надано можливість у період з 14 квітня 2014 року до закінчення АТО або військового чи надзвичайного стану не виконувати свої встановлені частиною 2 статті 6 Закону №2464 обов`язки, зокрема, щодо своєчасного та в повному обсязі нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску й, разом з цим, в цей же період за таку його несвоєчасну сплату відповідальність, штрафні та фінансові санкції до них не застосовуються.
При цьому, підставою для незастосування до платників заходів впливу та стягнення і відповідальності за порушення Закону №2464, зокрема, в частині своєчасного та в повному обсязі нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску у період з 14 квітня 2014 року до закінчення АТО або військового чи надзвичайного стану є їх перебування на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводилася АТО.
Водночас, Закон №2464 не скасовує обов`язків платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування як таких, а надає можливість на період АТО не виконувати їх у встановлені строки (своєчасно) та в повному обсязі.
Разом з тим, вимоги щодо заяви платника єдиного внеску як підстави для звільнення від виконання своїх обов`язків, визначених частиною 2 статті 6 Закону №2464, на період з 14 квітня 2014 року до закінчення АТО, не можна виривати з контексту норми, яка вимагає системного аналізу положень у сукупності статей 6, 25 та пункту 9-3 (9-4) розділу VIII Закону №2464. Необхідність подання заяви обумовлена низкою підстав, зокрема, визнання безнадійною недоїмки, яка підлягає списанню в порядку, передбаченому ПК України для списання безнадійного податкового боргу. Можливість подання такої заяви має місце виключно після закінчення антитерористичної операції. Натомість, звільнення від відповідальності передбачено безпосередньо у Законі в силу його прямої дії та не потребує додаткового звернення, оскільки норма встановлює "незастосування відповідальності, штрафних та фінансових санкцій" та вона адресована насамперед до осіб, які наділені повноваженнями щодо їх застосування.
Подібна правова позиція викладена й в рішенні Верховного Суду від 30 березня 2018 року в зразковій справі №812/292/18 (адміністративне провадження №Пз/9901/22/18), залишеному без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2018 року.
Разом з тим, необхідно відзначити, що відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із даним позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій; далі - КАС України) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" має один і той же зміст.
Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретної особи (або осіб) щодо неї. Моментом порушення є момент прийняття рішення, вчинення дій чи бездіяльності, які породжують або можуть породити в майбутньому негативні правові наслідки для особи у вигляді виникнення, зміни чи припинення певних правовідносин за її участю. Іншими словами, таке рішення (дії чи бездіяльність) є юридичним фактом, котрий має існувати на момент звернення до суду, передувати йому та підтверджуватися належними доказами.
За змістом положень пункту 6 частини 1 статті 3, частини 3 статті 11 КАС України (у згаданій вище редакції) адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах; кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог (частина 2 статті 11 Кодексу).
Крім того, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушено відповідачем саме в спірних публічно-правових відносинах.
Як вже вказувалось в цій постанові, відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з його необґрунтованості, адже, виходячи зі змісту наведених в позовній заяві доводів й обґрунтувань, а також обсягу наявних доказів, порушення прав позивача як таких на час звернення до суду у даній справі не є підтвердженим, а позовні вимоги спрямовані на їх захист в майбутньому, що, в свою чергу, свідчить про відсутність права, яке підлягає судовому захисту у межах даної ситуації, та, як наслідок, унеможливлює задоволення таких позовних вимог.
Доводи ж касаційної скарги не спростовують правильності прийнятих судами по суті спору рішень й не можуть бути підставою для скасування останніх.
Відповідно до частин 1 та 4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 350, 355 КАС України, Суд