Постанова
Іменем України
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 755/19772/19
провадження № 61-17149св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва, у складі Марфіної Н. В.,
від 31 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,
від 22 жовтня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_4 звернулась до суду із позовом до
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, обґрунтовуючи свій позов тим, що вона та ОСОБА_3 перебували в шлюбі з 16 листопада 2007 року по 06 вересня 2011 року.
22 жовтня 2007 року між відповідачами у справі, які є батьком та дочкою, був нібито укладений договір позики на суму 320 000 доларів США, який позивач вважає фіктивним, оскільки грошові кошти в позику не передавались, а договір створений з метою впливу на вирішення спору щодо поділу спільного майна подружжя.
Стверджувала, що фіктивність договору позики підтверджена висновком судової технічної експертизи документів, відповідно до якого на договір позики від 22 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та
ОСОБА_3, розписку від імені ОСОБА_3, датовану 22 жовтня
2007 року, здійснювався вплив сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що могло призвести до штучного зістарювання їх реквізитів. Крім того, у висновку зазначено, що підписи від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а отже і сам документ, виконані у період часу ймовірно пізніше квітня 2012 року.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просила суд визнати недійсним договір позики від 22 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 31 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду
від 22 жовтня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили із недоведеності позивачем того факту, що кошти за договором позики не передавалися. При цьому, судом відхилено висновок судової технічної експертизи, як такий, що не вказує на те, що договір позики не укладався або за цим договором кошти не передавалась. Також судами врахована наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованості за вказаним договором позики.
Крім того, судами констатовано, що спір між колишнім подружжям ОСОБА_5 про поділ спільного майна остаточно вирішений та при вирішенні цього спору жодна із судових інстанцій не взяла до уваги ні оспорюваний договір позики, ні рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 травня 2015 року у справі № 755/3297/15-ц про стягнення заборгованості за цим договором.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій 19 листопада 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Дніпровського районного суду
м. Києва від 31 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення її позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах
є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У грудні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_4 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вважаючи, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 16 січня 2020 року у справі № 316/876/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 315/1496/17, у постановах Верховного Суду України
від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року
у справі № 6-79цс14.
Вказує, що висновком експертизи встановлено факт підписання оспорюваного правочину не раніше 2012 року, а також вплив на договір позики сторонніх факторів з метою штучного зістарювання реквізитів.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_3 та
ОСОБА_2 подали відзиви на касаційну скаргу, в яких, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 березня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
22 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 передала у власність
ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 320 000 доларів США, що згідно курсу НБУ станом на день укладення договору становить 1 616 000 грн,
а позичальник зобов`язався повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у доларах США у визначений договором строк, який становить чотири роки.
ОСОБА_3 власноручно написано розписку про отримання від
ОСОБА_2 позики у розмірі 320 000 доларів США, які він зобов`язався повернути відповідно до умов укладеного договору позики від 22 жовтня 2007 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 липня 2019 року у справі № 755/3297/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 22 жовтня 2007 року у розмірі
1 343 561,84 грн.
Згідно висновку судової технічної експертизи від 10 березня 2017 року, проведеної Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз за ухвалою Апеляційного суду м. Києва у справі № 755/3297/15-ц, на договір позики від 22 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та
ОСОБА_3, і розписку від імені ОСОБА_3 від 22 жовтня 2007 року, здійснювався вплив сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що могло призвести до штучного зістарювання їх реквізитів. Встановити час нанесення друкованого тексту у досліджуваному договорі позики від 22 жовтня 2007 року, а отже і порівняти час його нанесення з датою, вказаною у документі, не видається можливим. Підписи від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що містяться у договорі позики
від 22 жовтня 2007 року, укладеному між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а отже і сам документ виконані у період часу ймовірно пізніше квітня
2012 року. Більш точно встановити період виконання підписів у документі не представляється можливим. Дата, вказана в договорі позики
від 22 жовтня 2007 року, укладеному між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не відповідає дійсній даті складання цього договору. Надана для дослідження розписка від 22 жовтня 2007 року на суму 320 000 доларів США, підписана ОСОБА_3, виконана у період часу ймовірно пізніше квітня 2012 року. Більш точно встановити період виконання записів та підпису у документі не представляється можливим.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 березня
2017 року у справі № 761/21807/14-ц позов ОСОБА_4 до
ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задоволено. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_4 право власності на автомобіль Suzuki Grand Vitara, реєстраційний номер НОМЕР_1, 2008 року випуску, вартістю 145 862,54 грн; за ОСОБА_3 право власності на автомобіль Toyota Prado, реєстраційний номер НОМЕР_2, 2008 року випуску, вартістю 248 329,72 грн, та квартиру АДРЕСА_1, вартістю (без врахування поліпшень) 3 267 426 грн. Зобов`язано ОСОБА_3 передати
ОСОБА_4 автомобіль Suzuki Grand Vitara, реєстраційний номер
НОМЕР_1, 2008 року випуску, ключі на вказаний автомобіль. Зобов`язано ОСОБА_3 сплатити ОСОБА_4 компенсацію вартості належної їй у спільному майні подружжя 1/2 частки квартири (майнових прав) АДРЕСА_1 у розмірі 1 507 336,30 грн, компенсацію різниці вартості автомобілів Suzuki Grand Vitara, реєстраційний номер НОМЕР_1, 2008 року випуску, та Toyota Prado, реєстраційний номер НОМЕР_2, 2008 року випуску, у розмірі 60 650 грн, а всього
1 567 986,30 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 червня 2017 року у справі
№ 761/21807/14-ц апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Змінено рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 березня 2017 року в частині зобов`язання ОСОБА_3 сплатити ОСОБА_4 компенсацію вартості належної їй у спільному майні подружжя 1/2 частки квартири (майнових прав)
АДРЕСА_1 у розмірі 1 507 336,30 грн, компенсацію різниці вартості автомобілів Suzuki Grand Vitara, реєстраційний номер НОМЕР_1, 2008 року випуску, та Toyota Prado, реєстраційний номер НОМЕР_2, 2008 року випуску,
у розмірі 60 650 грн, а всього 1 567 986,30 грн, зменшивши суму сплати з
60 650 грн до 51 233,59 грн та з 1 567 986,30 грн до 1 558 569,89 грн.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 у справі
№ 761/21807/14-ц, суди виходили зокрема із того, що ОСОБА_3 не доведено, що кошти, отримані ним у позику від ОСОБА_2, були витрачені саме на придбання спірних автомобілів та квартири.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Звертаючись до суду із розглядуваним позовом, позивач обґрунтовувала вимоги про визнання недійсними договору позики тим, що вказаний правочин є фіктивним, оскільки сторони його уклали без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися, а лише з метою впливу на вирішення спору у справі про поділ майна подружжя.
Відповідно до частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 234 ЦК України встановлені правові наслідки фіктивного правочину. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
Таким чином, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалась досягти правового результату, такий правочин не можна визнавати фіктивним.
Оцінка висновку експертів за результатами проведення судово-технічної експертизи документів від 10 березня 2017 року надана судами як у справі № 755/3297/15-ц, в межах якої вона була призначена, так і в розглядуваній справі.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Вирішуючи спір, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтею 234 ЦК України, для визнання договору фіктивним, оскільки ОСОБА_4 не доведено, що
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладаючи оспорюваний договір позики не мали наміру досягти обумовлених ним юридичних наслідків, зокрема отримати та передати грошові кошти в позику.
При цьому, судами обґрунтовано враховано наявність постанови Київського апеляційного суду від 01 липня 2019 року у справі № 755/3297/15-ц про стягнення заборгованості за оспорюваним договором позики, яка свідчить про реальність правових наслідків за цим правочином.
Більш того у справі № 755/3297/15-ц судами встановлено, що за договором позики ОСОБА_3 не повернув лише частину боргу.
Вказане свідчить про часткове виконання позичальником своїх зобов`язань за договором позики, та як наслідок - необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 про визнання цього договору фіктивним.
ОСОБА_4 використала своє право на апеляційний та касаційний перегляд судових рішень у справі № 755/3297/15-ц.
Крім того, суди попередніх інстанцій надали оцінку доводам ОСОБА_4 про те, що оспорюваний договір позики вчинений з метою впливу на вирішення спору про поділ майна подружжя, правильно вказавши, що спір про поділ майна подружжя остаточно вирішений судами у справі
№ 761/21807/14-ц та при вирішення цього спору суди відхилили доводи ОСОБА_3 щодо необхідності врахування договору позики між ним та ОСОБА_2
ОСОБА_3 використав своє право на апеляційний та касаційний перегляд судових рішень у справі № 761/21807/14-ц.
Висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 16 січня
2020 року у справі № 316/876/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі
№ 315/1496/17, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня
2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 не суперечать висновкам судів у розглядуваній справі, які зроблені з урахуванням встановлених обставин та з огляду на наявність судових рішень, які набрали законної сили, в справах № 761/21807/14-ц та № 755/3297/15-ц.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржених судових рішень не впливають, а загалом зводяться до незгоди заявника із обставинами встановленими судами та спрямовані на необхідність переоцінки доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Зважаючи на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401
ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення районного суду та постанови апеляційного суду без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411
ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду