Постанова
Іменем України
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 161/5448/18
провадження № 61-14732св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Волинського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", про поділ майна подружжя,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, і остаточно просив визнати житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя та в порядку поділу майна подружжя визнати за ним та відповідачем право власності на 1/2 частини житлового будинку, який розташований на АДРЕСА_1, за кожним.
Зазначеним позов мотивований тим, що з 1998 року перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду від 22 грудня 2014 року.
За час перебування з відповідачем у зареєстрованому шлюбі ними за договором купівлі-продажу від 05 грудня 2005 року з розстрочкою платежу було придбано будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Житловий будинок було придбано за спільні кошти подружжя, зокрема отримані за кредитним договором від 06 грудня 2005 року № 014/1102/21894, який оформлено на відповідача та за яким він виступив поручителем.
Спірний житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, є предметом іпотеки в забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором. Сплата значної частини коштів відбувалась обома сторонами як під час шлюбу, так і після розірвання. Частина коштів залишилась несплаченою.
Також вказав про те, що після розірвання шлюбу вони з дружиною дійшли згоди, що спірний житловий будинок залишиться йому з батьком, а дружині відійде квартира у місті Луцьку, що належить на праві приватної власності його батьку.
Оскільки на даний час домовленість між ними порушена, тому просив задовольнити позов.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 січня 2020 року у складі судді Крупінської С. С. позов задоволено частково.
Проведено поділ спільного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а саме:
визнано за ОСОБА_1 право власності на 8/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ;
визнано за ОСОБА_2 право власності на 17/25 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 має зобов`язання за кредитним договором, що укладений інтересах сім`ї в розмірі 13 949,34 доларів США, що за курсом Національного банку України становить 394 333,89 грн. Оскільки зобов`язання по поверненню кредиту, який використано в інтересах сім`ї, є зобов`язанням ОСОБА_2, то її частка у спільному майні подружжя підлягає збільшенню саме на цю суму.
Врахувавши вартість спільного майна подружжя та розміру зобов`язання ОСОБА_2 перед кредитором, місцевий суд дійшов висновку про те, що розмір частки ОСОБА_2 в спірному житловому будинку підлягає до збільшення, та має становити 17/25 частини будинку, а ОСОБА_1 - 8/25 частини.
Постановою Волинського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 січня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову про задоволення позову.
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за кожним право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів укладення між позивачем та відповідачем шлюбного договору. Підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя судом апеляційної інстанції не встановлено, тому частки позивача та відповідача як співвласників спірного майна у праві спільної сумісної власності подружжя є рівними та становлять по 1/2 частині спірного житлового будинку за кожним із них.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну на постанову Волинського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом при вирішенні цієї справи не враховано правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16 та від 25 квітня 2018 року у справі № 212/8891/15-ц, згідно з якими зобов`язання за кредитним договором укладеним одним із подружжя в інтересах сім`ї та при використанні кредитних коштів на потреби сім`ї підлягають врахуванню при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя.
Апеляційний суд визнавши наявність у сторін боргу, який виник на умовах кредитного договору та в інтересах сім`ї, дійшов помилкового висновку, що наявність такого боргу не може бути врахована при поділі спільного майна подружжя, оскільки тягне відступлення від рівності часток сторін у спільному майні подружжя.
У постановах Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц та від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18, на які посилався апеляційний суд, Верховний Суд зробив помилковий висновок про те, що урахування при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя боргу, який виник в інтересах сім`ї за рахунок спільного майна, що підлягає поділу є відступленням від рівності часток подружжя, оскільки частка майна вартістю рівній сумі боргу підлягає віднесенню на погашення такого боргу, тому розподіл решти спільного майна між подружжям в рівних частках не є відступленням від рівності часток.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що у цій справі відсутні обставини відступлення від рівності часток. Доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду містить суперечливі та взаємовиключні висновки є помилковими.
Постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги її жодним чином не спростовують. Касаційна скарга зводиться до незгоди ОСОБА_2 з оцінкою апеляційним судом доказів.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Луцького міськрайонного суду Волинської області.
16 грудня 2020 року справа № 161/5448/18 надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до підпунктів 2.3.25 та 2.3.49 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, розділу 4.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8 та рішень зборів суддів Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2020 року № 10 "Про внесення змін до рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 20 травня 2019 року № 3", у справі призначено повторний автоматизований розподіл судових справ в частині зміни суддів, які не входять до складу постійної колегії суддів.
Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2014 року розірвано шлюб, укладений 21 серпня 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
У період перебування у зареєстрованому шлюбі у сторін народилися діти, а саме: дочка ОСОБА_3, 1999 року народження, та дочка ОСОБА_4, 2004 року народження.
05 грудня 2005 року між ОСОБА_5 - батьком позивача, та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, який розташований на АДРЕСА_1, який ним було побудовано на власній земельній ділянці.
За умовами договору ОСОБА_5 передає, а ОСОБА_2 приймає у власність вказаний житловий будинок, вартість якого визначена в розмірі 150 000 грн.
Під час оформлення договору покупець сплатила продавцю 30 000 грн, а залишок в розмірі 120 000 грн мав бути сплачений одним платежем в термін до 15 грудня 2005 року з одночасним підтвердженням цього факту заявою продавця, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально (пункт 3.1.1. договору).
06 грудня 2005 року між ОСОБА_2 та Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" було укладено кредитний договір № 014/1102/21894, згідно з яким ОСОБА_2 надано кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 20 000 доларів США для придбання житлового будинку АДРЕСА_1 з терміном погашення до 05 грудня 2025 року. Цього ж дня в забезпечення виконання умов кредитного договору між Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є нерухоме майно, а саме житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 .
Крім того, 06 грудня 2005 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" та ОСОБА_6 було укладено договір поруки, відповідно до якого поручитель на добровільних засадах бере на себе зобов`язання перед кредитором відповідати за зобов`язання боржника ОСОБА_2, які виникають з умов кредитного договору від 06 грудня 2005 року № 014/1102/21894, в повному обсязі цих зобов`язань.
26 грудня 2005 року між ОСОБА_2 та Волинським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" було укладено договір № 536 про надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків, за умовами якого часткова компенсація визначається в розмірі півтори облікової ставки Національного банку України, що діє на день укладення кредитного договору і становить 9,5 %, а згідно із доданим розрахунком прогнозованого розміру компенсації становить 149 349,06 грн.
Апеляційним судом також встановлено, що перед укладенням кредитного договору та договору іпотеки від 06 грудня 2005 року, а також договору про внесення змін до договору іпотеки від 26 жовтня 2016 року ОСОБА_1, як чоловік позичальника ОСОБА_2, надав письмову заяву-згоду на укладення таких договорів, що підтверджується письмовими поясненнями Акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль".
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 3 СК України сімʼю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що "[…] майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує".
Тобто ті, кошти, які отримує чоловік/дружина є їхньою особистою власністю лише в тому випадку, якщо їх отримання не було спрямовано на витрату в інтересах сім`ї.
Разом з тим, відступити від засади рівності часток подружжя при вирішенні спору про поділ майна суд може на підставі частин другої, третьої статті 70 СК України за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до норм частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші чи інше майно, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Отже, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що кошти, одержані за кредитним договором, використані в інтересах сім`ї, мета його укладення - забезпечення сім`ї житлом, а тому даний кредитний договір створює обов`язки і для позивача ОСОБА_1 . Сторони також визнали, що частина кредитного боргу на час розгляду справи ще не повністю погашена, оскільки строк кредитування триває до грудня 2025 року.
У постанові від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц (провадження № 61-12957св19) Верховний Суд дійшов висновку, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям під час шлюбу, відтак, право на це майно в рівних частках набули і позивач, і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. У зв`язку із зазначеним вище відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток у спільному майні подружжя .
У цьому ж контексті Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19) зазначає, що наявність боргів подружжя та виникнення зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, не змінює статусу спільності набутого під час шлюбу майна за позичені кошти, які були використані в інтересах сім`ї, а саме на придбання цього майна. Доводи щодо внесення одним із подружжя коштів у рахунок погашення кредитних зобов`язань не мають правового значення, оскільки в розумінні вимог статті 57 СК України спірне майно не є особистою приватною власністю відповідача, а останній не позбавлений можливості, за наявності правових підстав, ставити питання щодо повернення за рахунок позивача половини сплачених ним після розірвання шлюбу коштів в рахунок погашення кредиту, як солідарного боржника. Верховний Суд указує, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме майно, придбане подружжям під час перебування у шлюбі та за кредитні кошти, які використані в інтересах сім`ї, підлягає поділу між ними в рівних частинах.
Враховуючи наведене суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя, тому частки позивача та відповідача як співвласників спірного майна у праві спільної сумісної власності є рівними та становлять по 1/2 частині спірного житлового будинку за кожним із них.
Також апеляційний суд відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), згідно з якою "[…] відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
Таким чином, переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя.
Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині".
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, не заслуговують на увагу, оскільки судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи було враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), якою Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Верховного Суду України, на які посилалася ОСОБА_2 у касаційній скарзі.
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційним судом також не враховано правову позицію, висловлену у постанові Верховного Суду у справі 212/8891/15-ц (провадження 61-10886св18), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у цій справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.
Посилання у касаційній скарзі на необхідність відступлення від правової позиції, висловленої у постановах Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц та від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 також не заслуговують на увагу, оскільки заявником не наведено обґрунтованих підстав для такого відступу.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.