ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 800/162/14 (провадження № 11-872заі19)
за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною (протиправною) постанови, її скасування та зобов`язання вчинити дії за апеляційноюскаргою ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду від 24 липня 2019 року у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Бившевої Л. І., суддів: Бевзенка В. М., Юрченко В. П., Шипуліної Т. М., Данилевич Н. А.
У березні 2014 року ОСОБА_1 подала до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада, Парламент), в якому просила визнати незаконною (протиправною) і скасувати Постанову ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України (далі - КСУ) присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) в частині дострокового припинення повноважень та звільнення її з посади судді КСУ за порушення присяги і поновити її на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року.
У заяві від 07 липня 2014 року доповнила позовні вимоги й просила допустити негайне виконання рішення Вищого адміністративного суду України про поновлення її на посаді судді КСУ та зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.
Вимоги мотивувала тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням процедури, визначеної Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1861-VI, Регламент Верховної Ради України відповідно), Законом України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинним на час ухвалення оскарженого рішення ВРУ; далі - Закон № 422/96-ВР), Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (чинним на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2453-VI), Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року.
Вважала звільнення її з посади судді КСУ на підставі цієї Постанови незаконним та політично мотивованим. ВРУ як законодавча влада втрутилась у діяльність судової влади, порушила конституційний принцип поділу влади, звільнила суддю КСУ за порушення присяги за відсутності підстав та без дотримання встановленої Конституцією та законами України процедури, вдалася до тиску в неконституційний спосіб як на сам КСУ, так і на неї, суддю цього Суду. Рада перебрала на себе функції контролю та нагляду за рішеннями судів України, попри те, що Парламент не наділений конституційними повноваженнями на здійснення цих функцій. Конституція України наділяла ВРУ повноваженнями виключно на призначення на посади та звільнення з посад третини складу КСУ, але не визначала Раду або народних депутатів як органи чи суб`єкти повноважні вирішувати дисциплінарне провадження стосовно суддів КСУ, здійснювати правосуддя стосовно суддів КСУ та рішень цього Суду, оцінювати дії суддів щодо прийняття судових рішень та пред`являти обвинувачення у вчиненні злочинів тощо. Зазначала, що такого роду дії Ради є порушенням міжнародних стандартів незалежності суддів та міжнародно-правових актів, які стосуються статусу суддів, гарантій забезпечення їх незалежності та заборони чинити незаконний тиск на суддів під час ухвалення ними рішень і притягувати їх до відповідальності за правову позицію, висловлену ними у справі, а також порушенням фундаментальних принципів верховенства права, незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності, права на розгляд справи судом, установленим законом, права бути почутою та інші, які знайшли своє вираження й конкретне розуміння в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09 січня 2013 року у справі «ОСОБА_2 проти України».
ВРУ вдалася до використання і застосувала колективну відповідальність суддів, тоді як за приписами частини другої статті 61 Конституції України відповідальність має індивідуальний характер. На виконання цих конституційних вимог відповідач зобов`язаний був виокремити її роль й ступінь участі в настанні юридичних наслідків правопорушення. При цьому Рада та народні депутати України, резюмуючи абстрактну провину всього складу КСУ у порушенні присяги, не визначили конкретної провини кожного судді й проігнорували, зокрема, те, що суддя ОСОБА_1 за підсумками розгляду справ та винесення рішень, про які йдеться в оскаржуваній постанові, винесла окрему думку, опублікувала статтю у «Віснику Конституційного Суду України» та здійснила виступ на міжнародній конференції суддів органів конституційної юрисдикції в Бухаресті (Румунія). Рада могла прореагувати на ймовірні факти порушення суддями КСУ присяги судді й поінформувати про них у передбаченому законом порядку, але не повинна була сама встановлювати і кваліфікувати їх як порушення та одночасно застосовувати заходи юридичної відповідальності.
Порушення відповідачем процедурних положень закону ОСОБА_1 мотивувала тим, що Рада не дотрималась порядку звільнення з посад суддів КСУ, на виконання вимог якого: не направила проєкту акта після реєстрації не пізніш як у п`ятиденний строк до комітету, який відповідно до предмета віддання є головним з підготовки та попереднього розгляду акта, а сам комітет підстави щодо звільнення суддів КСУ на своєму засіданні не обговорював і не досліджував. Рада не дочекалася висновку комітету з пропозицією про прийняття Радою щодо підготовленого проєкту одного з рішень, як правило, за процедурою трьох читань з урахуванням особливостей; не витримала строк подання народним депутатам рішення комітету та відомостей щодо суддів КСУ не пізніш як за три дні до розгляду Радою відповідного питання; прийняла на пленарному засіданні рішення про голосування з питання звільнення суддів КСУ за скороченою процедурою обговорення всупереч положенням Конституції України та статті 50 Регламенту ВРУ, за якими рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається, якщо процедура, одноразове відхилення від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. Звільнення суддів КСУ до таких винятків чи випадків не відноситься, бо має відбувається за процедурою, встановленою та законами України.
ВРУ визнала джерелом доказів та/чи джерелом права висновки Венеційської комісії, хоча за Конституцією та законами України ця міжнародна інституція не є органом, повноважним надавати оцінку рішенням та діям КСУ та суддям цього Суду в частині прийняття ними рішення. Акти комісії мають рекомендаційний характер і не можуть бути підставою для звинувачення у порушенні присяги.
Вказала, що має бути поновлена на посаді судді КСУ, оскільки із закінченням строку призначення на посаду суддя не втрачає свого статусу і пов`язані з ним гарантії, а звільнення судді без дотримання визначених Конституцією і законами України підстав і процедури звільнення, яке проводить орган, що має виключні повноваження на таке рішення, автоматично не може тягнути втрату суддею свого статусу. Закінчення строку, на який суддю призначено на посаду, має своїм наслідком тільки зупинення повноважень судді зі здійснення судочинства.
24 липня 2019 року колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовила у задоволенні позову. Рішення суду обґрунтоване тим, що Рада, прийнявши оскаржувану Постанову № 775-VII, діяла в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
20 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину вказаного рішення в редакції цієї постанови, а у решті оскаржуване рішення залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду наголосила на суспільно-правових наслідках, зумовлених Революцією Гідності та євроатлантичних прагненнях Українського народу.
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що ВРУ, яка була наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення частини суддів КСУ, за відсутності іншої, ніж зазначено у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР у відповідній редакції, статті 208 Регламенту ВРУ, процедури розгляду питання про звільнення суддів КСУ, мала право звільнити суддю КСУ з посади.
Велика Палата Верховного Суду вважала незастосовними при вирішенні вказаного спору висновків ЄСПЛ, викладених у справі ОСОБА_2 через суттєву відмінність обставин двох справ. ОСОБА_2 був притягнутий до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення з посади судді Верховного Суду України, тобто суду загальної юрисдикції, який не мав повноважень офіційного тлумачення законів, а тим більше Конституції України. Позивачка була членом органу конституційного контролю, і відмінність правового статусу членів КСУ та суддів судів загальної юрисдикції є очевидною як до, так і після змін до Конституції України, що набрали чинності 30 вересня 2016 року.
Звільнення судді КСУ ОСОБА_1 не мало сприйматися як реалізація принципу невідворотності відповідальності за порушення присяги судді КСУ, а як захід реагування парламентом, що в особливий історичний період з огляду на загрози державності реалізував установчу владу народу.
Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції оцінила як процедуру припинення повноважень позивачки, так і суть вчиненого нею порушення.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що у ті моменти історії, коли послаблюється легітимність соціальних і політичних структур і внаслідок загроз існуванню держави послаблюється дія конституційних принципів, що охороняли стабільність таких структур, відновлення конституційного ладу відбувається через реалізацію народом, зокрема в особі обраного ним парламенту, установчої влади. Революція Гідності мала наслідком формування нового конституційного правопорядку, який був формалізований через проголосований ВРУ за спеціальною процедурою Закон № 742- VII, після якого була прийнята оскаржувана Постанова № 775- VII, які слід розглядати з погляду теорії як такі, що стали реалізацією установчої влади народу за особливих обставин і загроз існуванню України.
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що навіть вказані вище умови не дозволяли ВРУ діяти свавільно відносно суддів КСУ, і резюмувала, що не встановила в діях ВРУ ознак відступу від конституційних принципів верховенства права, незалежності, справедливості, рівності, поваги до приватного життя.
При цьому вважала, що ВРУ у постанові про звільнення суддів КСУ зробила висновок, що Рішенням № 20-рп/2010 КСУ у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Парламенту, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад, порушив принцип розподілу влади.
Зроблено висновок, що процедура звільнення позивачки ВРУ не була порушена, Регламент КСУ не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень КСУ, порушення присяги не визначалося у Конституції України як захід відповідальності. Зроблено висновок про те, що Рішення КСУ № 20-рп/2010 не забезпечило верховенства Конституції України, фактично змінило її, змінило конституційний лад України, порушило принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених КСУ, а не Парламентом як уповноваженим на це органом, а баланс сил між законодавчою, виконавчою та владою глави держави суттєво змінився, що дало ВРУ підставу розцінити такі дії ОСОБА_1 як порушення присяги та звільнити її за порушення присяги.
Наведено висновки Венеційської комісії від 17 грудня 2010 року, Резолюцію № 1755 (2010) від 04 жовтня 2010 року Парламентської асамблеї Ради Європи, статті та думки деяких вітчизняних та зарубіжних науковців.
Зазначено, що ОСОБА_1 відповідно до параграфу 56 Регламенту КСУ у відповідній редакції мала право, але не виклала окремої думки у справі № 1-45/2010 щодо Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010.
Зроблено висновок, що якщо Президент України та/чи з`їзд суддів України, які призначали і звільняли по третині складу КСУ кожен, з мотивів політичної доцільності, ціннісно-раціональних підходів або з якихось інших причин не прислухалися до рекомендацій Постанови № 775-VII і не звільнили з посад суддів КСУ, які були призначені цими органами, то це не означає, що дії суддів КСУ з кола тих, яких призначила ВРУ (зокрема й суддя КСУ ОСОБА_1.), втратили властивості порушення, що підпадали під передбачену пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у відповідній редакції підставу звільнення.
Вказано про належність суду, який розглядав справу за позовом ОСОБА_1 .
Однак із такими висновками не погоджуюся та висловлюю окрему думку відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Суди встановили, що 04 серпня 2006 року Постановою ВРУ № 82-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ. Того ж дня вона склала присягу судді цього Суду.
24 лютого 2014 року до порядку денного засідання Ради (четверта сесія сьомого скликання) був включений проєкт постанови про реагування на факти порушення присяги суддями КСУ.
Згідно зі стенограмою засідання від 24 лютого 2014 року ВРУ прийняла рішення про обговорення проєкту постанови про реагування на факти порушення суддями КСУ за скороченою процедурою шляхом голосування (283 голоси народних депутатів).
Того ж дня ВРУ прийняла Постанову № 775-VII, якою, зокрема, достроково припинила повноваження та на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України звільнила з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді суддю КСУ ОСОБА_1. (307 голосів народних депутатів).
В основу прийняття цієї постанови лягли такі обставини.
30 вересня 2010 року КСУ прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.
ВРУ вказала, що на момент прийняття КСУ Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 положення Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» стали невід`ємною складовою Конституції України, а сам Закон вичерпав свою функцію, що встановлено Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», й ця ухвала є остаточною в силу положень статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України».
Зазначено, що Рішенням № 20-рп/2010 у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.
25 січня 2012 року Рішенням КСУ № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 КАС України, зокрема, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) встановлювати розміри соціальних виплат, вказавши, що КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.
Рада виснувала, що КСУ дозволив КМУ «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, при тому, що раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своїх сімей, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України.
29 травня 2013 року Рішенням КСУ № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначив, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.
ВРУ вказала, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року) і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.
ВРУ констатувала, що судді КСУ, які приймали зазначені вище рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, що відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України є підставою для дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги судді.
У пояснювальній записці до проєкту зазначеної постанови вказано, що метою прийняття Постанови ВРУ є вжиття заходів із формування нового складу КСУ з метою усунення негативних соціально-політичних та правових наслідків зміни Конституції України спричинених Рішенням КСУ від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, усунення негативних наслідків та недопущення переслідування осіб, які були учасниками акцій протесту та масових заходів на всій території України у період з 21 листопада 2013 року і до дня набрання чинності цим Законом.
Не погодившись із вказаною Постановою ВРУ № 775-VII та вважаючи її незаконною, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про визнання її незаконною та скасування, поновлення на посаді.
Відповідно до частини першої статті 6 КАС України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно зі статтею 2 КАС України, в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частинами першою, другою статті 6 КАС України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Спірні відносини регулювалися законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, - Конституцією України, Законом № 2453-VI, Законом № 422/96-ВР, Законом № 1861-VI.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При вирішенні вказаного спору необхідно враховувати, що в Україні діє конституційний принцип верховенства права, в основу якого покладено пріоритет права перед державою.
Погоджуюся з позицією ОСОБА_4 , що: «все ще поширений підхід, заснований на підміні широкого питання про співвідношення права і політики тезою про вирішальну роль політики у формуванні законодавства, що веде до ототожнення політики і права.
Такий підхід принижує роль права в суспільному розвитку. Він ставить державу як головного провідника політики у пануюче по відношенню до права становище.
Проголошення першості політики впритул підводить до висновку про верховенство політичного центру суспільства - держави по відношенню до права. Таким чином нехтується закріплений у статті 8 Конституції України принцип верховенства права, який включає в себе і його верховенство над державою.
У співвідношенні політики і права провідна роль належить праву. Суб`єкти політики повинні будувати свою діяльність не на основі якихось міфічних «власних» «політичних» принципів, а відповідно до принципів, що втілені в праві».
Дія пріоритету права має за мету встановлення певних меж діяльності держави на захист прав людини, унеможливлення будь-якого свавілля.
Саме заради цього існує такий основоположний принцип демократичної держави, як поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, кожній з яких притаманний свій обсяг повноважень.
У системі правових актів України пріоритет беззастережно надано одному закону - Конституції України.
Як акт найвищої юридичної сили, вона втілює принцип верховенства права, що прямо випливає з її статті 8.
Саме тому Конституція стає критерієм визначення правового характеру приписів усіх інших нормативних актів.
Право ухвалювати рішення про неконституційність цих актів є одночасно правом на визнання їх неправового характеру.
Така діяльність здійснюється КСУ, який на час виникнення спірних правовідносин входив до судової системи.
Відповідно до статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.
Отже, КСУ входив до складу судової влади України як її складова частина.
Відповідно до частин першої та другої статті 148 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови) КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ.
Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ.
У статті 1 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної Постанови, вказано, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.
Тобто повторювалося конституційне визначення складу судової влади.
А стаття 3 цього Закону визначала судову систему як сукупність судів загальної юрисдикції та КСУ як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.
Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваної Постанови) передбачено, що на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
Тобто за своїм статусом суддя КСУ прирівнювався до статусу судді суду загальної юрисдикції.
Про це свідчить і сама оспорювана Постанова № 775-VII, у якій ВРУ постановила достроково припинити повноваження та звільнити з посад суддів КСУ, одним з яких була ОСОБА_1 , у зв`язку з порушенням ними присяги судді, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, якою і передбачалися підстави звільнення судді з посади органом, що його обрав чи призначив, та підстава припинення повноважень судді - порушення присяги.
Відповідно до статті 9 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ призначається строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно.
Згідно зі статтею 17 Закону № 422/96-ВР суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. Суддя КСУ при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя КСУ складає присягу на засіданні Ради, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.
Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів КМУ; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Такий принцип остаточності рішень КСУ є цілком логічним, оскільки сама правова природа КСУ та мета його створення передбачають унеможливлення впливу на КСУ будь-якої влади чи посадової особи, яка наділена повноваженнями формувати склад КСУ. Крім того, саме КСУ уособлює установчу владу, оскільки наділений повноваженнями своєрідного «нагляду» за рішеннями законодавчої влади та Президента з погляду їх відповідності Конституції України. А це унеможливлює і оцінку прийнятих КСУ рішень.
У статті 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначаються законом.
Згідно зі статтею 63 Закону № 422/96-ВР рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.
Відповідно до статті 64 Закону № 422/96-ВР окрема думка судді КСУ, який підписав рішення чи висновок КСУ, викладається суддею КСУ у письмовій формі і додається до рішення чи висновку КСУ.
Однак жодним нормативним актом не передбачено обов`язку судді КСУ висловлювати окрему думку у разі голосування «проти» при прийнятті рішення. Висловлення чи утримання від висловлення окремої думки не може свідчити про позицію кожного судді при прийнятті конкретного судового рішення.
У частинах п`ятій, шостійстатті 126 Конституції України визначалося, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
У статті 23 Закону № 422/96-ВР вказувалося, що суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип`ятирічного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Як Конституція України, так і Закон № 422/96-ВР визначали вичерпний перелік підстав звільнення судді КСУ, однією з яких була передбачена у пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР така підстава, як порушення суддею присяги.
Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлював порядок підготовки і проведення сесій Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.
Статтею 208 глави 33 Регламенту ВРУ визначається порядок призначення, зокрема, суддів КСУ, а стаття 216 глави 33 Регламенту ВРУ про порядок звільнення суддів КСУ відсилає до пункту 2 частини другої статті 88 та частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону № 422/96-ВР.
Зі змісту оспорюваної Постанови № 775-VII вбачається, що ВРУ вважала, що судді КСУ, в тому числі ОСОБА_1., порушили приписи Конституції України, не забезпечили верховенство права, захист прав та свобод людини і громадянина, конституційний лад держави, що, у свою чергу, протирічить змісту присяги судді КСУ, та вважали наявними підстави для дострокового припинення повноважень та звільнення суддів КСУ, які були призначені по квоті ВРУ, зокрема ОСОБА_1 , за порушення ними присяги.
Тому можна зробити висновок, що звільнення судді за порушення присяги було наслідком саме встановлення факту вчинення суддею дисциплінарного проступку, яким ВРУ вважала ухвалення КСУ, у складі якого перебувала і ОСОБА_1 , Рішень від 30 вересня 2010 року № 10-рп/2010, від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012.
Окремого органу, який би встановлював факт порушення присяги суддею КСУ, жодним законом, чинним на час прийняття ВРУ оскаржуваної Постанови, не визначено.
Щодо суддів загальної юрисдикції таким органом було визначено Вищу раду юстиції, яка, відповідно до частини другої статті 1 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) в редакції, чинній на час прийняття Постанови № 775-VII, є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.
Так само у цьому Законі № 22/98-ВР визначено, що є порушенням присяги.
У статті 32 Закону № 22/98-ВР в редакції, чинній на час прийняття Постанови № 775-VII, вказано, що порушенням суддею присяги є:
1) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів;
2) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»;
3) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом;
4) порушення морально-етичних принципів поведінки судді.
Тобто звільнення судді за порушення присяги можливо було при встановленні і доведенні факту порушення ним присяги. При цьому ні Конституцією України, ні іншими законами, що врегульовували спірні правовідносини, не надавалося права ВРУ встановлювати факт порушення суддею, у тому числі і суддею КСУ, присяги.