Постанова
Іменем України
20 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 522/15310/19
провадження № 61-12944св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Перший Приморський відділ державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, третя особа - Акціонерне товариство "Укрсоцбанк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в особі представника - адвоката Іващенко Анастасії Петрівни, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2020 року у складі судді Бондар В. Я., постанову Одеського апеляційного суду від 09 липня 2020 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, третя особа - Акціонерне товариство "Укрсоцбанк", про зняття арешту з майна.
Позов мотивовано тим, що на виконанні у відділі державної виконавчої служби перебувало зведене виконавче провадження № 30499858 з примусового виконання виконавчих листів № 2-3872/10, виданих Приморським районним судом м. Одеси 23 травня 2011 року, про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" суми коштів у розмірі 2 686 564,55 грн та 910 грн - судового збору.
03 жовтня 2011 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження. Того ж дня, для забезпечення вимог виконавчого документа на майно боржника накладено арешт, про що державним виконавцем винесено відповідну постанову.
Оскільки виконавче провадження завершено, а виконавчі листи повернуто стягувачу, це передбачає зняття арешту з майна боржника.
Оскільки державним виконавцем арешт з майна не знято, ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду та, посилаючись на викладені обставини, просив суд зняти арешт з майна ОСОБА_1, накладений постановою Першого Приморського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області 03 жовтня 2011 року у виконавчому провадженні № 29100543 (реєстраційний номер обтяження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - 12047631 від 10 січня 2012 року).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що він виконав вимоги, які встановлені пунктом 2 частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".
Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, адвокат Іващенко А. П., що діє від імені ОСОБА_1, подала апеляційну скаргу.
Постановою Одеського апеляційного суду від 09 липня 2020 року рішення місцевого судузмінено в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову, в іншій частині залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки за змістом поданої позовної заяви між сторонами у справі немає спору про право власності (користування) майном, на яке накладено арешт, і таке право позивача ніким не оспорюється, то заява ОСОБА_1 про звільнення майна з-під арешту повинна розглядається у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У серпні 2020 року ОСОБА_1, в особі представника - адвоката Іващенко А. П., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування існуючих правових позицій Верховного Суду, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.
Зазначає, що існують кардинально протилежні позиції Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
На думку заявника, що у цій справі необхідно відступити від позиції Верховного Суду, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справи № 607/3894/17 (провадження № 61-3402св18), щодо того, що в подібних правовідносинах, коли між сторонами немає спору про право власності (користування) майном, на яке накладено арешт, і таке право ніким не оспорюється, то заява про звільнення майна з-під арешту повинна розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
24 вересня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд встановив, що відповідно до інформації з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (інформаційна довідка № 179818446 від 03 вересня 2019 року) існує обтяження усього майна ОСОБА_1 . Підставою обтяження виступає постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (ВП № 29100543, 03 жовтня 2011 року, Перший Приморський ВДВС Одеського МУЮ, державний виконавець Паук О. І., на підставі виконавчого листа № 2-3872/10, який виданий Київським районним судом м. Одеси 23 травня 2011 року).
Відповідно до тексту відповідей Першого Приморського ВДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області від 15 липня 2019 року № 30064, від 23 липня 2019 року № 31061, від 12 вересня 2019 року № 38079, які надані на запити та клопотання представника позивача, адвоката Іващенко А. П., на виконанні у Першому Приморського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області перебувало зведене виконавче провадження № 30499858 з примусового виконання вимог виконавчих листів № 2-3872/10, виданих Приморським районним судом м. Одеси 23 травня 2011 року, про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" коштів у розмірі 2 686 564,55 грн та 910 грн судового збору.
03 жовтня 2011 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження. Того ж дня, для забезпечення вимог виконавчого документа на майно боржника накладено арешт, про що винесено відповідну постанову.
10 жовтня 2011 року державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору.
11 жовтня 2011 року винесено постанову про об`єднання виконавчих проваджень № 29100543, № 29096484 у зведене виконавче провадження № 30499858.
25 лютого 2012 року виконавче провадження завершено. Виконавчі листи повернуто стягувачу згідно пункту 5 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження", у редакції 606-ХІV.
Установлено, що наведений вище виконавчий лист повторно до виконання не пред`являвся.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої (в незміненій частині) та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час реєстрації арешту нерухомого майна) у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника (частина друга статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час реєстрації арешту нерухомого майна).
Приписи аналогічного змісту містяться у статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час звернення із цим позовом до суду).
У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Відповідно до положень статей 447, 451 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Крім того, статтею 74 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Таким чином, у разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Саме такий висновок міститься у пункті 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 658/715/16-ц (провадження № 14-299цс18) та підтверджується змістом статей 447, 451 ЦПК України, частини першої статті 59, статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, чинній на час вирішення спору судами першої й апеляційної інстанцій.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів. Зокрема, пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України визначено способом захисту цивільних прав та інтересів судом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Таким чином, закон визначає ефективний та належний спосіб захисту порушеного права та інтересу особи - боржника внаслідок наявності обтяжень, накладених державним виконавцем на його майно в межах виконавчого провадження - оскарження рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Позивач зазначає, що обтяження було накладено державним виконавцем в межах виконавчого провадження, де він був боржником.
Зі скаргою на дії державних виконавців ОСОБА_1 як сторона виконавчого провадження в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, не звертався.
Таким чином, позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Разом із тим, частиною першою статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При таких обставинах, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суди попередніх інстанцій, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для задоволення позову є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування оскаржуваних судових рішень.
Посилання у касаційній скарзі на необхідність відступу від позиції Верховного Суду, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справи № 607/3894/17 (провадження № 61-3402св18), не є підставним, оскільки правовий висновок щодо того, що коли між сторонами немає спору про право власності (користування) майном, на яке накладено арешт, і таке право ніким не оспорюється, то заява про звільнення майна з-під арешту повинна розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, висловлений у згаданій вище постанові Великої Палати Верховного Суду, є сталим у судовій практиці та підстав для відступу від нього колегія суддів не вбачає.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої, (у незмінений частині) та апеляційної інстанційухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.