Постанова
Іменем України
12 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 456/1577/17
провадження № 61-7582св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_1, укладений 04 жовтня 2005 року між нею та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л. І. й зареєстрований у реєстрі за № 6735.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є особою похилого віку і потребувала стороннього догляду та допомоги, проте її син ОСОБА_2 не мав можливості здійснювати догляд за нею, оскільки був тяжко хворий, мав складне захворювання печінки та потребував лікування. У зв`язку з цим вона погодилась на пропозицію своєї сестри ОСОБА_4 укласти договір довічного утримання з її онуком - відповідачем ОСОБА_3, який обіцяв допомагати їй по господарству. За таку допомогу вона погодилась переоформити на нього належний їй на праві власності будинок, у якому проживала.
Зазначала, що у нотаріуса підписала документи, яких сама не читала, наслідків підписання цих документів їй ніхто не роз`яснював, жодних коштів від відповідача вона не отримувала і питання оплати між ними навіть не обговорювалось.
До 2014 року відповідач виконував усні домовленості, двічі на місяць навідував її, приносив їжу, купував за її пенсію продукти харчування, допомагав обробляти город та збирати урожай. Однак із весни 2015 року, вселившись зі своєю дружиною в будинок, створив їй нестерпні умови для проживання, внаслідок чого вона змушена була переїхати проживати у будинок сина на АДРЕСА_1 .
У 2016 році відповідач розпочав роботи з реконструкції будинку й вона вирішила розірвати договір, який як вважала, є договором довічного утримання, проте у Стрийському міжрайонному бюро технічної інвентаризації дізналась, що насправді уклала з відповідачем договір купівлі-продажу будинку.
Посилаючись на те, що цей договір укладено нею внаслідок помилки, її волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу будинку не було і жодних коштів від відповідача вона не отримувала, в будинку увесь час проживала, іншого житла у неї немає, просила визнати оспорюваний правочин недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 листопада 2017 року позов задоволено.
Поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та посвідчений 04 жовтня 2005 року приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л. І. й зареєстрований у реєстрі за № 6735.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Дійшовши висновку про те, що, укладаючи договір купівлі-продажу, позивачка помилялася щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, оскільки неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, так як вважала, що укладає договір довічного утримання, суд першої інстанції задовольнив позові вимоги.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 листопада 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2, відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами, що вона була введена в оману або помилялась щодо обставин, які мають істотне значення для укладення договору купівлі-продажу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у справі № 522/9562/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник вказує на порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок, що ОСОБА_1 допустила власне недбальство, не встановив, з яких мотивів вона не прочитала зміст оскаржуваного договору та не звернув увагу на те, що позивачка не могла самостійно прочитати оспорюваний договір, так як мала вади зору.
Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Стрийського міськрайонного суду Львівської області справу № 456/1577/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним.
Фактичні обставини справи
Встановлено, що 04 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 (продавцем) та ОСОБА_3 (покупцем) укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, загальною площею 54,0 кв. м, житловою площею 29,1 кв. м із належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л. І. та зареєстрований у реєстрі за № 6735.
У пункті 2 договору зазначено, що продаж будинку вчинено за 16 105,00 грн, які повністю сплачені покупцем до підписання договору.
Згідно з пунктом 5 договору сторони підтвердили, що цей договір, зокрема відповідає їх дійсним намірам.
Сторонам також роз`яснено зміст статей 334, 377, 629, 655-668 ЦК України (пункт 7 договору).
На підставі цього договору 18 вересня 2009 року Комунальне підприємство Львівської обласної ради "Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" зареєструвало за ОСОБА_3 право власності на зазначене нерухоме майно.
Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_1 зазначала, що, маючи необхідність у сторонній допомозі по догляду у зв`язку з похилим віком, та, укладаючи з відповідачем договір купівлі-продажу належної їй на праві власності квартири, діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, згідно з умовами якого відповідач буде доглядати за нею, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до останнього лише після її смерті. Вважала, що оспорюваний правочин не відповідав внутрішній її волі щодо його правової природи й змісту, тобто під час укладення договору купівлі-продажу мала місце помилка стосовно правової природи правочину та наявні обставини, які зумовлюють визнання його недійсним.
Після відкриття апеляційного провадження і призначення справи до розгляду в апеляційному суді, ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач ОСОБА_1 померла, до участі у справі залучено її правонаступника ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Так, підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року є посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у справі № 522/9562/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом вищевказаних норм головними чинниками правочину (договору), без яких неможливо його укладення, є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх позовних вимог посилалась на те, що при укладенні оспорюваного договору від 04 жовтня 2005 року вона помилилася щодо умов, які мають істотне значення для неї, тому просила суд визнати його недійсним на підставі статей 203, 215, 229 ЦК України.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
За загальним правилом, відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню".
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Апеляційний суд під час розгляду справи встановив, щопідписанням договору сторони підтвердили факт здійснення повного розрахунку між ними за придбане нерухоме майно. Так, продаж будинку вчинено за 16 105,00 грн, які повністю сплачені покупцем до підписання договору купівлі-продажу від 04 жовтня 2005 року. Договір посвідчено нотаріусом у присутності сторін із роз`ясненням значення і умов вчиненого правочину та його правових наслідків.
ОСОБА_3, зареєструвавши у встановленому законом порядку право власності на придбаний у позивачки житловий будинок, вчиняв дії щодо користування та володіння ним, як його власник, зокрема вселився в будинок зі своєю сім`єю та розпочав роботи з реконструкції будинку для покращення його стану.
Сукупність вищевизначених дій прямо вказує на спрямованість наміру сторін правочину на настання правових наслідків, оскільки після їх здійснення продавцем було втрачено, а покупцем набуто право власності на будинок, що по суті і є правовими наслідками договору купівлі-продажу.
Установивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачка не довела належними та допустимими доказами, що вона помилялась щодо обставин, які мають істотне значення для укладення договору купівлі-продажу.
Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Висновки апеляційного суду не суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові, що зазначена заявником в касаційній скарзі.
Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, зводяться до невірного тлумачення ним норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).