ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 160/1744/19
адміністративні провадження №К/9901/7984/20; №К/9901/10135/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Калашнікової О.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув в порядку письмового провадження справу
за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Міністерства внутрішніх справ України
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року (головуючий суддя - Віхрова В.С.)
та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року (головуючий суддя - Іванов С.М., судді: Сафронова С.В., Чепурнов Д.В.)
у справі №160/1744/19
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці
про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на займаній посаді.
I. РУХ СПРАВИ
1. У лютому 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ міністра внутрішніх справ України від 16 січня 2019 року "По особовому складу" № 26 о/с про звільнення з органів внутрішніх справ з посади начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці у запас Збройних Сил за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) відповідно до пунктів 10, 11 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, з 16 січня 2019 року;
- поновити на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці з 16 січня 2019 року;
- стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці заробітну плату за час вимушеного прогулу з 16 січня 2019 року по день ухвалення судового рішення;
- стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці заробітну плату за період з 1 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року в сумі 66 825 грн;
- стягнути з відповідачів моральну шкоду в сумі 10 000 грн.
2. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що на виконання судового рішення про поновлення на посаді Міністерством внутрішніх справ України було видано наказ, проте до виконання обов`язків за посадою він не був допущений, грошове забезпечення не виплачувалося. Неодноразово звертався з рапортами про поновлення на посаді та переведення на службу до органів поліції, а у листопаді 2018 року був в усному порядку попереджений про наступне звільнення з займаної посади у зв`язку з скороченням штатів.
3. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року позов задоволено частково.
4. Визнано протиправним та скасовано наказ міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. від 16 січня 2019 року "По особовому складу" № 26 о/с про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ з посади начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці у запас Збройних Сил за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) відповідно до пунктів 10, 11 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 16 січня 2019 року;
5. Поновлено на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці з 16 січня 2019 року.
6. Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці заробітну плату за час вимушеного прогулу з 17 січня по 25 вересня 2019 року.
7. Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 належну йому заробітну плату за період з 1 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року з розрахунку грошового забезпечення начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці на момент звільнення.
8. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
9. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення з Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці заробітної плати, виклавши абзаци 4 та 5 його резолютивної частини в наступній редакції: "Стягнути з Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 17 січня 2019 року по 20 лютого 2020 року у розмірі 82 106,84 грн без урахування сплати податків та інших обов`язкових платежів.
10. Стягнути з Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 1 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року у розмірі 34 760,56 грн без урахування сплати податків та інших обов`язкових платежів".
11. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
12. Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій та посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, позивач та Міністерство внутрішніх справ України звернулися з касаційними скаргами.
13. Ухвалами Верховного Суду від 23 квітня та 15 червня 2020 року відкрито касаційні провадження за вказаними касаційними скаргами.
14. На підставі розпорядження Заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 2 жовтня 2020 року здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи та визначено новий склад колегії суддів: Білак М.В. - головуючий суддя, судді: Калашнікова О.В., Мельник-Томенко Ж.М.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
15. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України з серпня 1992 року.
16. Наказом міністра внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року №2238 позивача звільнено з посади начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці на підставі пунктів 1, 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил із постановленням на військовий облік.
17. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року у справі № 804/19009/14 визнано протиправним та скасовано наказ міністра внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року №2238 про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці. Стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 жовтня 2014 року по 11 липня 2018 року в розмірі 411 726,24 грн з утриманням відповідних податків та зборів.
18. На виконання судового рішення у справі № 804/19009/14 наказом т.в.о. міністра внутрішніх справ України від 1 серпня 2018 року № 979 о/с поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці з 28 жовтня 2014 року (з наказом позивача було ознайомлено 1 жовтня 2018 року та здійснено відповідний запис у трудовій книжці).
19. Листом від 1 жовтня 2018 року за підписом голови ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці позивача повідомлено що посада начальника Управління відноситься до переліку посад керівного складу Міністерства внутрішніх справ України, на які працівники призначаються і з яких звільняються наказами міністра внутрішніх справ, у зв`язку з чим у ліквідаційної комісії немає повноважень щодо вжиття заходів по реалізації наказу від 1 серпня 2018 року, надання копії наказу та визначення функціональних обов`язків. Повідомлено, що з метою оптимізації структури та штатної чисельності органів внутрішніх справ видано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 22 червня 2015 року № 741 "Про організаційно-штатні зміни в підрозділах транспортної міліції", яким скорочено в Управлінні Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці 865 посад, тобто скорочено всі існуючі посади.
20. 8 жовтня 2018 року позивач звернувся з заявою до міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б., в якій просив вжити організаційні заходи щодо фактичного поновлення його на посаді, яку займав до звільнення, а також розглянути заяву щодо продовження служби в поліції та призначення на посаду в органах поліції, оскільки бажає проходити службу та відповідає вимогам до поліцейських, визначених Законом України "Про Національну поліцію".
21. Також позивач направив міністру внутрішніх справ України рапорти, датовані 30 жовтня та 16 листопада 2018 року, в яких висловив прохання про переміщення для подальшого проходження служби до Національної поліції України.
22. Листом від 31 жовтня 2018 року Департамент персоналу, організації освітньої та наукової діяльності Міністерства внутрішніх справ України повідомив, зокрема, що керівництво Міністерства позбавлено можливості запропонувати позивачу посаду атестованого працівника міліції як в апараті, так і в його територіальних органах. З метою вирішення питання подальшого працевлаштування запропоновано звернутися до територіального органу поліції за місцем проживання або будь-якого іншого органу поліції для участі в конкурсі на заміщення посад поліцейського, передбаченому Законом України "Про Національну поліцію".
23. 15 листопада 2018 року позивач прибув до Міністерства внутрішніх справ України за викликом на особисту зустріч, де співробітниками Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності був повідомлений про можливість призначення на посаду до органів Національної поліції України лише на умовах конкурсу щодо заміщення посад поліцейських. У зв`язку з скороченням штатів позивача попередили про звільнення з 16 січня 2019 року, надавши бланк попередження про наступне вивільнення для ознайомлення. Від підпису бланку попередження позивач відмовився, пояснивши це недоліками його заповнення.
24. Листом від 20 листопада 2018 року Департамент персоналу, організації освітньої та наукової діяльності Міністерства внутрішніх справ України у відповідь на рапорт від 30 жовтня 2018 року повідомив позивача що відповідно до пункту 9 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" керівництво Міністерства не наділено компетенцією щодо призначення особи на посади в органах Національної поліції України. Також зазначено, що з метою вирішення питання подальшого працевлаштування під час зустрічі 15 листопада 2018 року йому було запропоновано звернутися до територіального органу поліції за місцем проживання або будь-якого іншого органу поліції для участі в конкурсі на заміщення посад поліцейського, передбачену Законом України "Про Національну поліцію", а також запропоновано вакантні посади працівників в апараті МВС та у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ, від призначення на які він відмовився. За підсумками зустрічі позивача персонально попереджено про майбутнє вивільнення у зв`язку з ліквідацією органів внутрішніх справ.
25. Одночасно надіслано копію акту про роз`яснення порядку подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ із запропонованими посадами та бланк попередження про наступне вивільнення для підпису та повернення на адресу МВС України.
26. Після розгляду рапорту позивача від 16 листопада 2018 року листом від 10 грудня 2018 року повідомлено, що відповідь з цього питання була надана 15 листопада 2018 року під час особистої зустрічі в Міністерстві внутрішніх справ України та у листі від 20 листопада 2018 року.
27. Наказом міністра внутрішніх справ України від 16 січня 2019 року №26о/с відповідно до пунктів 10, 11 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію" та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено ОСОБА_1, начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці, з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів), з 16 січня 2019 року.
28. Не погоджуючись зі звільненням з органів внутрішніх справ, позивач звернувся до суду з позовом.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
29. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що у порушення вимог статті 49-2 Кодексу законів про працю України позивач не був повідомлений належним чином про наступне вивільнення, оскільки матеріали справи не містять належних та беззаперечних доказів такого попередження у передбачений законом строк, надання пропозицій інших вакантних посад та складання акту про відмову з ознайомленням у присутності позивача.
30. З моменту поновлення позивача на посаді наказом від 1 серпня 2018 року до проведення 15 листопада 2018 року особистої зустрічі, під час якої була спроба ознайомити його з попередженням про вивільнення та роз`яснення порядку проходження служби, сплинув значний проміжок часу упродовж якого питання відносно поновлення на посаді вирішено не було, грошове забезпечення не виплачувалося, ознайомлення з кадровими/розпорядчими документами не відбулося, тобто фактично позивач до роботи не приступив.
31. Фактично позивач не з власної вини був позбавлений права подати рапорт про проходження служби в поліції за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначених Законом України "Про Національну поліцію", упродовж трьох місяців з дня опублікування Закону. Реалізуючи своє право на судовий захист та оскаржуючи звільнення з метою бути поновленим на посаді, позивач виявив своє бажання проходити службу в Національній поліції України.
32. Відповідачами не були вчинені всі належні дії щодо працевлаштування позивача як особи, яку поновлено на посаді державного органу за рішенням суду, що мало наслідком його недопущення до роботи, звільнення всупереч нормам законів та невиплату заробітної плати.
33. Для обчислення середнього заробітку на час ухвалення судового рішення неможливо обрахувати складові грошового забезпечення у зв`язку з відсутністю самого грошового забезпечення, яке мало бути обраховано відповідно до займаної посади з 1 серпня 2018 року. А тому суд не зазначав суми компенсації, лише визначив період стягнення.
34. Змінюючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 804/19009/14 місячний розмір грошового забезпечення позивача становить 9 289,31 грн, середньоденне грошове забезпечення - 299,66 грн. Наведені суми враховувалися під час розрахунку суми розміру вимушеного прогулу у справі № 804/19099/14, на що не звернув увагу окружний суд у цій справі. Кількість робочих днів вимушеного прогулу за період з 1 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року становить 116 днів, відповідно належна до стягнення сума - 34 760,56 грн.
35. Розмір грошового забезпечення за період вимушеного прогулу з 17 січня 2019 року по день ухвалення рішення 20 лютого 2020 року становить 82 106,84 (299,66х274 робочих дні).
36. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди оружний суд виходив з того, що позивачем не зазначено розрахунок та належне обґрунтування розміру заявленої суми у співвідношенні до кожного відповідача, а суд не може на власний розсуд вирішувати ступінь спричиненої моральної шкоди кожним з них.
37. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення окружного суду в цій частині позовних вимог, виходив з того, що у справах такої категорії обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди. Оскільки позивачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження понесення моральної шкоди, то це зумовлює відсутність підстав для такого стягнення.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
38. Позивач у своїй касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував положення статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України без урахування того, що відповідно до позиції, висловленої у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 560/798/16-а, у правовідносинах щодо відшкодування моральної шкоди повинні бути застосовані положення частини другої статті 77 цього Кодексу та статті 1173 Цивільного кодексу України, в яких презюмується заподіяння (органом державної влади своїм протиправним рішенням, діями чи бездіяльністю) моральної шкоди та саме на суб`єкт владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумності, несправедливості) її розміру.
39. Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №750/6330/17) також входив з того, що метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди.
40. Таким чином, позивач вважає що суди першої та апеляційної інстанцій помилково дійшли висновку що обов`язок доказування завданої моральної шкоди покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди, а доказами, які дозволяють суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг в даному випадку можуть бути довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки на оплату медичної допомоги та придбання ліків тощо.
41. Зазначає що ним було доведено факт заподіяння йому моральної шкоди, оскільки будучи звільненим на підставі Закону України "Про очищення влади" та внесення до Єдиного державного реєстру осіб щодо яких застосовано положення Закону, упродовж 4 років був позбавлений можливості знайти гідну роботу; незважаючи на обізнаність про судове рішення про поновлення на службі відповідачі не вжили жодних дій щодо його добровільного виконання; його не було допущено до виконання посадових обов`язків, не нараховувалась заробітна плата, не було запропоновано жодної вакантної посади при звільненні; проігноровано бажання продовжити службу в поліції. Негативні наслідки свавільності відповідачів примушують позивача вживати додаткових заходів для організації свого життя та життя сім`ї.
42. Також позивач у доповненні до касаційної скарги вказує на помилку апеляційного суду в частині розрахунку грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, оскільки ухвалюючи рішення про стягнення середнього заробітку з 17 січня 2019 року по день ухвалення судового рішення (20 лютого 2020 року), не було взято до уваги що рішення окружного суду було виконано 9 жовтня 2019 року шляхом видачі наказу про поновлення на посаді. Під час здійснення розрахунку не враховано що рішенням у справі №804/19009/14 встановлено розмір середньоденного грошового забезпечення за один календарний, а не робочий день.
43. Просив змінити рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення заробітної плати з урахуванням кількості саме календарних днів вимушеного прогулу враховуючи судові рішення у справі №804/19009/14, а також скасувати рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення про її задоволення.
44. Міністерство внутрішніх справ України у своїй касаційній скарзі вказує на неоднозначну практику застосування судом касаційної інстанції пунктів 9, 10, 11 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" в результаті чого відбувається ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Так, у справі №826/26519/15 Верховний Суд (постанова від 5 березня 2020 року) дійшов висновку, що повноваження Міністра внутрішніх справ України у відносинах з поліцією визначені статтею 16 Закону України "Про Національну поліцію", до яких вирішення питання щодо призначення осіб на посади працівників поліції не віднесено.
45. Просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
46. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
47. Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
48. Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
49. Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
50. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
51. Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (далі - Положення № 114).
52. Згідно з підпунктом "г" пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
53. 6 серпня 2015 року в газеті "Голос України" був опублікований Закон України від 2 липня 2015 року № 580- VІІІ "Про Національну поліцію" (далі - Закон № 580-VІІІ).
54. Відповідно до пункту 8 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VІІІ з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
55. Пунктами 9 та 10 передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
56. Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
57. Згідно з пунктом 11 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VІІІ перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.
58. Позивача було звільнено з посади начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці 27 жовтня 2014 року, а 1 серпня 2018 року на виконання судового рішення поновлено на посаді. Таким чином, упродовж тримісячного строку для подачі рапорту з висловленим бажанням проходити службу в поліції, встановленого пунктом 9 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VІІІ, позивач з об`єктивних причин не міг звернутися. У той же час бажання проходити службу в поліції позивач мав та після поновлення на службі (відновлення статусу співробітника органів внутрішніх справ) неодноразово звертався до міністра внутрішніх справ з такими рапортами.
59. У справі № 160/9286/18 за позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про зобов`язання вчинити дії зазначено, що відповідно до встановлених обставин справи позивач був позбавлений права виявити бажання (згоду) бути прийнятими на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, тобто до 6 листопада 2015 року включно, через неправомірні дії відповідача, а саме внаслідок видання скасованого судом наказу про звільнення №2238 о/с від 27 жовтня 2014 року. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач міг висловити бажання щодо переведення його до органів Національної поліції лише після вирішення спору щодо законності прийнятого відносно нього наказу про звільнення та поновлення його на посаді в органах МВС, та скасування протиправного наказу про звільнення відновлює правове становище звільненого працівника, яке було до прийняття скасованого наказу. Зазначене дає підстави для висновку про те, що позивача не може бути позбавлено права виявити бажання бути прийнятим на службу в поліції, наданого йому Законом № 580-VІІІ, за відсутності підстав, передбачених статтями 49 та 61 вказаного Закону.
60. Верховний Суд також погоджувався з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що наявність у позивача відповідного бажання у період з 6 серпня по 6 листопада 2015 року проходити подальшу службу, в тому числі і в органах поліції, підтверджується фактом подачі ним відповідного позову про поновлення його на займаній посаді. Крім того, Верховний Суд враховував і те, що позивач 8 жовтня 2018 року звернувся до міністра МВС України із заявою, в якій, зокрема, просив вирішити питання щодо продовження служби в поліції.
61. Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
62. Пунктом 4 Розділу ХІ встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
63. Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
64. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
65. Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
66. Статтею 49-2 КЗпП України передбачено порядок вивільнення працівників. Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
67. У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз`яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
68. Отже, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
69. Даючи оцінку правомірності звільнення працівника міліції у зв`язку з скороченням штатів, суди, окрім іншого, повинні з`ясувати дотримання процедури звільнення.
70. За змістом пункту 64 "г" Положення № 114 звільнення у зв`язку зі скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.
71. Слід зазначити, що приписи норм Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ та Положення № 114, на які йдеться посилання у спірному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; неприйнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.
72. Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов`язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.
73. Така правова позиція була неодноразово висловлена Верховним Судом при вирішенні подібних правовідносин, а саме у постанові від 17 липня 2019 року (справа № 820/2932/19), від 12 лютого 2020 року (справа №820/2002/16), від 6 травня 2020 року (справа № 821/3731/15-а), від 30 вересня 2020 року (справа № 826/6895/17), від 20 січня 2021 року (справа № 804/958/16).
74. Судами попередніх інстанцій було встановлено відсутність належних доказів попередження позивача про наступне вивільнення.
75. Проте у той же час позивач не заперечував що 15 листопада 2018 року при проведенні зустрічі в Міністерстві внутрішніх справ України його було попереджено про наступне вивільнення у зв`язку зі скороченням штатів з 16 січня 2019 року. Бланк попередження позивач відмовився підписати у зв`язку з недоліками його заповнення, про що було складено відповідний акт.
76. Відповідачі не спростовували під час розгляду справи обставини надання позивачу для підпису неналежно оформленого бланку попередження про наступне вивільнення.
77. Суд першої інстанції зазначав що матеріали справи не містять належних та беззаперечних доказів надання позивачу пропозицій інших вакантних посад (з огляду, зокрема, на стаж роботи та рівень кваліфікації чи інші обставини, які мають значення для того, щоб залишитись на службі або відмови в цьому).
78. Позивач стверджував що 15 листопада 2018 року йому не було запропоновано жодної вакантної посади ні в усній, ні в письмовій формі. У той же час відповідачем у цей день було складено акт, відповідно до якого позивачу пропонувалося працевлаштування на вакантні посади працівників в апараті міністерства та у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ, від призначення на які він відмовився. Проте у попередженні про наступне вивільнення перелік вакантних посад для переведення відсутній. Трудовим законодавством чітко не встановлено форму попередження про наступне вивільнення та акту про відмову від його підписання, проте у разі їх складання у сторін не повинно бути зауважень та заперечень щодо їх змісту. Також законодавством не передбачено право роботодавця надавати пропозиції вакантних посад в усному порядку.
79. Таким чином висновок судів першої та апеляційної інстанцій про порушення відповідачем вимог статей 40, 49-2 КЗпП України при звільненні позивача є обґрунтованим, а доводи касаційної скарги Міністерства внутрішніх справ України в цій частині його не спростовують.
80. Окружний суд обґрунтовано звернув увагу, що з часу поновлення позивача на посаді на виконання рішення суду (1 серпня 2018 року) до проведення особистої зустрічі 15 листопада 2018 року сплинув значний проміжок часу упродовж якого відповідачами питання про фактичне поновлення на посаді не вирішувалося, грошове забезпечення не виплачувалося, з кадровими документами позивача не було ознайомлено, тобто до виконання посадових обов`язків він не приступив не з власної вини чи в результаті його небажання. Навпаки, після ухвалення рішення суду про поновлення на посаді позивач неодноразово звертався як до ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України на Придніпровській залізниці, так і до міністра внутрішніх справ України з приводу фактичного поновлення на посаді та виконання функціональних обов`язків.
81. У касаційній скарзі Міністерство внутрішніх справ України зазначало, зокрема, що пункти 9 та 10 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580-VІІІ є імперативними та як наслідок неприйняття працівника міліції на службу до поліції до 6 листопада 2015 року включно є безальтернативною підставою для звільнення зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. У зв`язку з ліквідацією органів внутрішніх справ України Міністерство внутрішніх справ України перетворилося на цивільне відомство і в ньому скорочено всі атестовані посади. Керівництво Міністерства було позбавлено можливості запропонувати позивачу посаду атестованого працівника міліції як в апараті, так і в територіальних органах Міністерства внутрішніх справ України.
82. Проте таке посилання не може бути визнано поважною причиною невиконання вимог трудового законодавства, а безальтернативність підстав для звільнення зі служби в органах внутрішніх справ з 6 листопада 2015 року не може бути застосовано до спірних правовідносин.
83. У касаційній скарзі відповідач посилався на постанову Верховного Суду від 5 березня 2020 року (справа № 826/26519/15), у якій Суд вважав безпідставними позовні вимоги про переведення на рівнозначну посаду у Національній поліції, оскільки відповідно до статті 1 Закону № 580-VІІІ Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.
84. Повноваження Міністра внутрішніх справ України у відносинах з поліцією визначені у статті 16 цього Закону, до яких вирішення питання щодо призначення осіб на посади працівників поліції не віднесено.
85. Проте ОСОБА_1 у цій справі не заявляв позовну вимогу про зобов`язання призначити чи перевести в Національну поліцію на рівнозначну посаду. Позовні вимоги стосувалися відновлення порушених трудових прав та поновлення на посаді в органах внутрішніх справ.
86. Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
87. Пунктом 24 Положення № 114 встановлено що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік.
88. Статтею 236 КЗпП України передбачено оплату вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника.
89. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
90. Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
91. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).
92. Згідно з абзацом першим пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
93. Ліквідаційною комісією Управління МВС України на Придніпровській залізниці 18 вересня 2019 року на вимогу Дніпропетровського окружного адміністративного суду було видано довідку, відповідно до якої оскільки усі законодавчі та нормативно-правові акти, які регулюють питання структури, розмірів, порядку нарахування та виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу територіальних органів внутрішніх справ та органів внутрішніх справ на залізницях втратили чинність, визначення розміру складових грошового забезпечення позивачу на посаді начальника Управління на теперішній час не є можливим.
94. При вирішенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційний суд виходив з того що відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року у справі № 804/19009/14 місячний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 становить 9 289,31 грн, середньоденне грошове забезпечення - 299,66 грн. Наведені суми враховувалися окружним судом під час розрахунку суми розміру вимушеного прогулу у справі № 804/19009/14, а тому відповідно були враховані і апеляційним судом при вирішенні справи що розглядається.
95. Проте при цьому апеляційний суд не звернув увагу що середньоденне грошове забезпечення у справі № 804/19009/14 було обраховано відповідно до кількості календарних, а не робочих днів (9 289,31/299,66=30,99). Середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу був обрахований шляхом множення середньоденного грошового забезпечення 299,66 грн на 44 місяці та 10 календарних днів вимушеного прогулу, тобто з урахуванням кількості календарних днів вимушеного прогулу.
96. У той же час вимушений прогул у справі, що розглядається, обчислений з урахуванням кількості робочих днів. Отже, розрахунок стягнутої апеляційним судом суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 17 січня 2019 року по день ухвалення судового рішення - 20 лютого 2020 року, та грошового забезпечення за період з 1 серпня 2018 року по 16 січня 2019 року, не можна визнати правильним.
97. У касаційній скарзі позивач зазначав, що 9 жовтня 2019 року Міністерство внутрішніх справ України видало наказ №968о/с про поновлення його на посаді начальника Управління МВС України на Придніпровській залізниці з 16 січня 2019 року (на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року), а тому у апеляційного суду не було підстав для стягнення коштів за час вимушеного прогулу по день ухвалення судового рішення.
98. Відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
99. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості вирішити дане питання, стягнути суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу та період невиплати грошового забезпечення не з вини працівника у зв`язку з неможливістю приступити до роботи.
100. У доповненні до касаційної скарги позивач посилався на постанови Верховного Суду від 18 червня 2018 року (справа № 815/2102/17) та від 5 березня 2020 року (справа № 826/26599/15), висновки у яких, на його думку, не були враховані апеляційним судом при вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У зв`язку з цим просив змінити рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині збільшення суми стягнутого грошового забезпечення.
101. Проте таке посилання не можна визнати обґрунтованим оскільки у даних судових рішеннях Верховний Суд не висловлював правову позицію щодо необхідності врахування кількості календарних днів вимушеного прогулу, а не робочих.
102. Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди Верховний Суд виходить з такого.
103. Статтею 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
104. Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
105. Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
106. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
107. У відповідності до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
108. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
109. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції виходив з того, що спричинення моральної шкоди у будь-яких правовідносинах згідно з вимогами законодавства не є матеріально-правовою презумпцією, а тому має доводитися сам факт спричинення моральної шкоди та її розмір. Проте позивачем не було зазначено розрахунок та належне обґрунтування розміру заявленої суми у співвідношенні до кожного відповідача.
110. Апеляційний суд, посилаючись на постанову Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 818/1430/17, виходив з того що позивачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження понесеної моральної шкоди (довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків тощо), що зумовлює відсутність правових підстав для такого стягнення.
111. Проте відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
112. У обґрунтування касаційної скарги позивач посилався на постанови Верховного Суду від 22 січня 2020 року (справа № 560/798/16-а) та від 27 листопада 2019 року (справа № 750/6330/17), у яких зазначено що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).
113. У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89; від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
114. Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
115. Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
116. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (стаття 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.
117. Задовольняючи позовні вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягуючи грошового забезпечення суди виходили з того, що оскаржуваний наказ від 16 січня 2019 року № 26о/с є протиправним, відповідачем порушено приписи пункту 64 "г" Положення №114 та пункту 1 частини першої, частини другої статті 40 КЗпП України, а також що позивач не був допущений до роботи за наказом про поновлення на роботі від 1 серпня 2018 року № 979о/с, службові обов`язки не виконував не з власної вини, грошове забезпечення не отримував.
118. Проте слід зазначити що сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
119. Позиція суду апеляційної інстанції, що доказами завданої моральної шкоди можуть бути лише довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, не може бути визнана правомірною та обґрунтованою.
120. Необхідною умовою виникнення відповідальності у вигляді обов`язку відшкодувати заподіяну майнову і немайнову шкоду є неправомірність дій або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і шкодою, вини особи у заподіянні шкоди. Судами у даному випадку було встановлено протиправність дій з боку відповідача.
121. Верховним Судом у постановах від 16 вересня 2020 року (справа №809/4025/14) та 21 серпня 2020 року (справа №665/49/13-а) було підтримано рішення судів попередніх інстанцій в частині відшкодування моральної шкоди з урахуванням обставин справи, без надання відповідних доказів у вигляді довідок з медичних установ.
122. За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
123. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
124. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про недотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо повного і всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі в частині позовних вимог про стягнення грошового забезпечення та відшкодування моральної шкоди та, як наслідок, висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення в цій частині з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
125. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 350, 353, 356 КАС України, Верховний Суд