Постанова
Іменем України
20 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 326/1228/18
провадження № 61-23210св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Лишенком Сергієм Сергійовичем, на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 10 січня 2019 року у складі судді Стріжакової Т. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позов обґрунтовано тим, що за розпискою від 02 лютого 2015 року ОСОБА_2 отримав від нього позику в сумі 10 000,00 доларів США зі сплатою 8 % в місяць, які зобов`язався повернути до 01 листопада 2015 року.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконав свої зобов`язання за договором позики від 02 лютого 2015 року, внаслідок чого утворилась заборгованість в сумі 515 832,40 грн, яка складається з: боргу за основним зобов`язанням - 10 000,00 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України станом на 17 серпня 2018 року становить 276 705,00 грн; заборгованості зі сплати процентів за користування позикою - 7200,00 доларів США (з лютого по жовтень 2015 року), що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України станом на 17 серпня 2018 року становить 199 227,60 грн; 3 % від простроченої суми за користування грошовими коштами за період з 01 листопада 2015 року по 17 серпня 2018 року в сумі 39 899,80 грн, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 10 січня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в загальній сумі 475 932,60 грн, що в доларовому еквіваленті становить 17 200,00 доларів США, яка складається з заборгованості: 276 705,00 грн, що еквівалентно 10 000 доларів США - сума позики; 199 227,60 грн, що еквівалентно 7200,00 доларів США - відсотки за користування позикою. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності факту отримання ОСОБА_2 у ОСОБА_1 грошових коштів у борг в розмірі 10000,00 доларів США і порушення обов`язку щодо повернення позики, що є підставою для стягнення цієї заборгованості, а також процентів за користування позикою в розмірі 7200,00 доларів США за період з лютого 2015 року по жовтень 2015 року відповідно до умов, зазначених в розписці від 02 лютого 2015 року.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення 3% річних, суд першої інстанції виходив з того, що норми частини другої статті 625 ЦК України поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях,проте в даному випадку предметом договору була іноземна валюта.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Лишенко С. С. залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду Запорізької області від 10 січня 2019 року в оскаржуваній частині залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в частині стягнення суми основного боргу та відсотків, які передбачені умовами розписки від 02 лютого 2015 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У грудні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Лишенко С. С. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили наявність оригіналу договору позики та оригіналу розписки у позивача. Також суди не звернули уваги, що правочин вчинено між фізичною та юридичною особою, оскільки відповідач є директором ПСП "Кузьмич" та отримав позику для господарських потреб підприємства, розписка скріплена печаткою та штампом ПСП "Кузьмич". Отже суди мали відмовити в задоволенні позову, оскільки він поданий до неналежного відповідача.
Таким чином, рішення суду першої інстанції оскаржувалося відповідачем ОСОБА_2 до апеляційного суду тільки в частині задоволення позову і тільки в цій частині переглядалось судом апеляційної інстанції, а також в цій частині оскаржено й до суду касаційної інстанції, тому рішення судів попередніх інстанцій переглядаються судом касаційної інстанції тільки в частині задоволення позову відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Віткова В. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що в ході розгляду справи суд оглянув оригінал розписки, і вказана розписка. Яка досліджена судом як письмовий доказ, і є за своєю правовою природою договором позики. Зазначення в розписці про мету отримання коштів, а саме для господарських потреб підприємства, засновником якого на той час був відповідач, не має жодного значення для справи.
У травні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Лишенко С. С. про приєднання письмових пояснень до справи.
У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заперечення проти клопотання про приєднання письмових пояснень до справи.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 326/1228/18 з Приморського районного суду запорізької області. Зупинено виконання рішення Приморського районного суду Запорізької області від 10 січня 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики до закінчення касаційного провадження.
У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що згідно з розпискою від 02 лютого 2015 року, завірена копія якої міститься в матеріалах справи, а оригінал наявний у позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, директор приватного сільськогосподарського підприємства "Кузьмич" (зазначені данні його паспорту), який мешкає по АДРЕСА_1, дійсно отримав від ОСОБА_1, який мешкає в АДРЕСА_2, 10 000,00 доларів США для господарських потреб підприємства. На суму позики нараховуються відсотки за користування 8 % у місяць, тобто 800,00 доларів. Сума позики з відсотками повинна бути повернена до 01 листопада 2015 року.
Висновкомексперта Запорізького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 13 грудня 2018 року № 4-363 встановлено, що "Підпис в графі "Денежные средства получил: ОСОБА_3" в розписці від 02 лютого 2015 року виконаний ОСОБА_2".
В судах попередніх інстанцій був оглянутий оригінал вказаної розписки, на зворотній частині якої міститься штамп "Запорізький НДЕКЦ МВС України, об`єкт дослідження № 363, № висновку експерта № 4-363, 13 грудня 2018 року".
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що "реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії".
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.
Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення суми основного боргу, дійшли правильного висновку, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, що підтверджується наявною у позивача розпискою ОСОБА_2, яка складена останнім, що підтверджує як факт отримання ОСОБА_2 коштів у розмірі 10 000,00 доларів США за цим договором, так і зобов`язання повернути ці грошові кошти ОСОБА_1 до 01 листопада 2015 року.
Установлено, що зазначена розписка містить усі складові, які дають підстави вважати про укладення між сторонами договору позики: умови та дата отримання коштів, строк їх повернення та порядок нарахування відсотків на суму позики.
Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Апеляційний суд вмотивовано відхилив доводи відповідача про те, що договір позики укладений між приватним сільськогосподарським підприємством "Кузьмич" та ОСОБА_1, оскільки з розписки від 02 лютого 2015 року вбачається, що кошти в борг отримав ОСОБА_2, директор підприємства ПСП "Кузьміч", тобто в розписці зазначено лише посаду позичальника, що не свідчить про те, що позичальником є приватне сільськогосподарське підприємство "Кузьмич".
Крім того, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кошти за договором позики в розмірі 10000,00 доларів США були перераховані в касу підприємства та використовувалися зазначеним підприємством.
Відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що "після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання".
У справі, що переглядається, суди встановили, що у договорі позики від 02 лютого 2015 року сторони обумовили строк повернення позики - до 01 листопада 2015 року.
Умовами розписки передбачено сплату відсотків за користування коштами у розмірі 8% на місяць.
Позивачем нараховано та заявлено до стягнення відсотки за період з лютого 2015 року по жовтень 2015 року, тобто в межах дії договору позики, в загальному розмірі 7200,00 доларів США, що в еквіваленті становить 199 227,60 грн.
За таких обставин колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з відповідача відсотків за договором позики у визначеному позивачем розмірі.
Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Частиною третьою статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.