Постанова
Іменем України
14 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 376/394/19
провадження № 61-13314св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Хілінського Анатолія Олександровича на рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року у складі судді Віговського С. І. та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Вербової І. М., Поліщук Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 17 грудня 2008 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики № 1-17/12, згідно умов якого позикодавець передав, а позичальник прийняв 23 000 000,00 грн.
Для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором, між позивачем та ОСОБА_3 17 грудня 2008 року було укладено договір поруки № 1, згідно умов якого ОСОБА_3 поручилась перед позивачем за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики частково - у розмірі 2 000 000,00 грн.
Позивач вказує, що він в повному обсязі виконав взяті на себе зобов`язання та передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 23 000 000,00 грн згідно умов договору. Отримані грошові кошти за договором позики ОСОБА_2 зобов`язувався повернути у строк до 17 серпня 2018 року, проте взяті на себе зобов`язання в передбачений договором строк не виконав і грошові кошти позивачу не повернув.
Пунктом 3.2 Договору позики передбачено, що у разі прострочення позичальником строку повернення суми позики, визначеного пунктом 1.2 цього договору, позичальник зобов`язувався сплатити штраф у розмірі 10 % від суми простроченого зобов`язання.
Загальна сума заборгованості складає 25 300 000 грн, із яких: 23 000 000 - запозичена сума, 2 300 000 грн - штраф.
З урахуванням викладених обставин позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 суму заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн та солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - суму заборгованості в розмірі 2 000 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості в розмірі 23 300 000,00 грн.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості в розмірі 2 000 000,00 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із його доведеності та обґрунтованості.
Не погодившись з таким рішенням, представник ОСОБА_2 - адвокат Хілінський А. О. подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Хілінського А. О. залишено без задоволення, рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
07 вересня 2020 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Хілінського А. О., до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга на рішення Сквирського районного суду Київської області від 17 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2020 року, в якій представник відповідача просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
15 жовтня 2020 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - адвоката Скирда В. Є.засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Хілінського А. О., в якому представник позивача просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги представника відповідача, та залишити оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
24 вересня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 17 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики № 1-17/12, згідно пункту 1.1 якого позикодавець передав, а позичальник прийняв 23 000 000,00 грн.
У відповідності до пункту 2.1 вказаного договору позичальник зобов`язався повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у строк до 17 серпня 2018 року.
Згідно пункту 1.4 договору позики Договір позики вважається безпроцентним. Одержання позикодавцем процентів від суми позики за цим договором не передбачається.
Пунктом 3.2 Договору позики передбачено, що у разі прострочення позичальником строку повернення суми позики, визначеного пунктом 1.2 цього договору, позичальник зобов`язувався сплатити штраф у розмірі 10 % від суми простроченого зобов`язання.
Пунктом 2.1 Договору позики визначено, що виконання Позичальником визначених цим договором зобов`язань може забезпечуватись заставою (іпотекою), порукою згідно з законодавством України.
На забезпечення вказаного договору та для виконання зобов`язань за вказаним договором між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 17 грудня 2008 року було укладено договір поруки № 1, згідно умов якого ОСОБА_3 поручилась перед позивачем за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики № 1-17/12 частково - в розмірі 2 000 000,00 грн.
Відповідно до пункту 2.1 вказаного договору поруки у разі порушення Позичальником зобов`язання, забезпеченого порукою, Позичальник і Поручитель відповідають перед Позикодавцем як солідарні боржники.
Позивач в повному обсязі виконав взяті на себе зобов`язання та передав у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 23 000 000 грн. згідно умов договору.
ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договором в строк не виконав, грошові кошти позивачу не повернув.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.
Зі змісту наведеної норми випливає, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою особою на себе обов`язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов`язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов`язання боржником шляхом відшкодування у грошовій формі того, що не було виконане боржником.
Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Згідно з частиною першої статті 598 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених договором позики, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.
Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Установивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, умови якого ОСОБА_2 не виконав, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача суми боргу за цим договором.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
При цьому, у відповідності до приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги про те, що проведення призначеної ухвалою Сквирського районного суду Київської області від 29 березня 2019 року судової почеркознавчої експертизи стало неможливим внаслідок ненадання позивачем оригіналу договору позики № 1-17/12 від 17 грудня 2008 року, є необґрунтованими, оскільки вказане твердження спростовується матеріалами справи, зокрема супровідним листом Сквирського районного суду Київської області № 376/394/19/10242/2019 від 29.11.2019 та повідомленням Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 10.12.2019, у відповідності до яких надання висновку судової почеркознавчої експертизи унеможливила відсутність вільних та експериментальних зразків підпису та почерку ОСОБА_2 . При цьому відібрання вказаних матеріалів стало неможливим внаслідок неодноразової неявки відповідача у судове засідання.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що, відповідно до приписів статті 400 ЦПК країни, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.