Постанова
Іменем України
15 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 448/1144/18
провадження № 61-7064св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
відповідач - Релігійна організація "Релігійна громада Української греко-католицької церкви парафії святого вмч. Юрія у м. Мостиська Львівської області",
треті особи - Акціонерне товариство закритого типу "Ремонтно-будівельна компанія "Гарант-1", Мостиська міська рада Львівської області, Самбірське міжміське бюро технічної інвентаризації та Львівська обласна рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року під головуванням судді Торської І. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 березня 2020 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б. у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Релігійної організації "Релігійна громада Української греко-католицької церкви парафії святого вмч. Юрія у м. Мостиська Львівської області", треті особи - Акціонерне товариство закритого типу "Ремонтно-будівельна компанія "Гарант-1", Мостиська міська рада Львівської області, Самбірське міжміське бюро технічної інвентаризації та Львівська обласна рада, про скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовом, в якому просили скасувати державну реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_1 за релігійною організацією "Релігійна громада Української греко-католицької церкви парафії святого вмч. Юрія у м. Мостиська Львівської області" (далі - "УГКЦ парафія святого вмч. Юрія", парафія), що здійснена на підставі рішення ХІV сесії ХХІ скликання Мостиської міської ради від 10 червня 1993 року "Про повернення майна греко-католицькій парафії м. Мостиська" та визнати за ними право власності на будинок АДРЕСА_1 по 1/4 за кожним.
Покликаються на те, що вказаний житловий будинок перебував на балансі Городоцького РБУ № 9, правонаступником якого є АТЗТ "Ремонтно-будівельна компанія "Гарант-1", та був наданий їм для проживання у 1977 році, як сімейний гуртожиток, оскільки ОСОБА_1 працював каменщиком Городоцького РБУ № 9 з 08 квітня 1975 року.
Зазначають, що рішенням ХІV сесії ХХІ скликання Мостиської міської ради від 10 червня 1993 року "Про повернення майна греко-католицькій парафії м. Мостиська" зобов`язано АТЗТ "Ремонтно-будівельна компанія "Гарант-1" вивільнити приміщення будинку АДРЕСА_1, де проживає та зареєстрована уся їх сім`я та згідно акту прийому - передачі від 10 вересня 1996 року спірне приміщення було передано у власність церковній громаді "УГКЦ парафія святого вмч. Юрія" та останні зареєстрували право власності на спірний будинок. Крім цього, рішенням виконавчого комітету Мостиської міської ради від 25 лютого 2003 року за № 33 релігійній громаді "УГКЦ парафія святого вмч. Юрія" було надано дозвіл на реконструкцію вищезазначеного будинку. Постановою Мостиського районного суду Львівської області від 23 лютого 2016 року у справі № 2-а-1222/11 рішення органу місцевого самоврядування від 10 червня 1993 року та від 25 лютого 2003 року були скасовані, постанова суду набрала законної сили, а відтак державна реєстрація права власності на будинок АДРЕСА_1 підлягає скасуванню, оскільки право власності відповідачем набуто неправомірно на підставі незаконного рішення, яке скасовано судом.
Враховуючи те, що позивачі більше 30 років проживають у будинку АДРЕСА_1, добросовісно вселилися, як у відомчу квартиру Городоцького РБУ № 9 в якості членів сім`ї працівника даного підприємства, володіють майном законно з дозволу його власника, продовжують користуватися даним будинком безперервно та відкрито, іншого житла у них немає, за період їхнього тривалого проживання та користування ним, в судовому порядку питання про законність їхнього вселення чи про їх виселення із даного будинку не вирішувалось, а тому просять визнати за ними право власності за набувальною давністю по 1/4 за кожним в порядку статті 344 ЦК України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року без змін.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання права власності за набувальною давністю на приміщення АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, оскільки останні є фактично користувачами вказаного приміщення, власником на момент вселення останніх був Фонд комунального майна Львівської обласної ради народних депутатів, балансоутримувачем - Городоцьке РБУ № 9, яке в подальшому стало власником на підставі договору купівлі продажу від 22 квітня 1994 року № 014/94, правонаступником якого є АТ ЗТ "Ремонтно-будівельна компанія "Гарант-1", яке передало 10 вересня 1996 року спірне приміщення релігійній громаді "УГКЦ парафія святого вмч. Юрія". Тобто право власності на спірне майно з моменту вселення позивачів належало іншим юридичним особам.
Позивачами не був доведений факт, що вони, при заволодінні чужим майном не знали і не могли знати про відсутність в них підстав для набуття права власності, оскільки позивачам достеменно було відомо, що частина спірного нежитлового приміщення площею 45 кв. м їм надається в користування в якості службового.
З огляду на те, що позивачам було відомо про відсутність у них законних підстав для набуття права власності на спірне майно, то їх володіння частиною спірного нежитлового приміщення не можна в контексті вимог закону вважати добросовісним і правовий механізм, передбачений статтею 344 ЦК України, для набуття у власність такого майна, не може бути застосований.
За відсутності правових підстав для визнання за позивачами права власності на будинок АДРЕСА_1, суди дійшли висновку про те, що не підлягають задоволенню і вимоги щодо скасування державної реєстрації права власності на зазначений будинок за релігійною (церковною) громадою УГКЦ м. Мостиська з підстав, викладених у позовній заяві, оскільки позивачами не доведено порушення їхнього права державною реєстрацією права власності за відповідачем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Гриньо М. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 березня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У поданій касаційній скарзі представник заявника вважає, що у цій справі наявні підстави для відступлення від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201//12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) та у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 з тих підстав, що добросовісність, відкритість, безперервність та тривалість володіння, а саме більше 40 років спірним приміщенням ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтверджена постановою Мостиського районного суду Львівської області від 23 лютого 2016 року, яка набула законної сили, проте суди попередніх інстанцій не надали її належної правової оцінки, отже позивачами дотримані всі умови, передбаченні статтею 344 ЦК України для набуття права на це майно за набувальною давністю.
Доводом касаційної скарги є також те, що наявність державної реєстрації на спірне нерухоме майно за відповідачем порушує права позивачів, оскільки після отримання рішення про надання дозволу на реконструкцію будинку, яке було визнане незаконим та скасовано судовим рішенням відповідач розпочав реконструкцію будинку, повністю зняв покрівлю будинку чим фактично зруйнував будинок, що порушує права позивачів.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Мостиського районного суду Львівської області.
09 грудня 2021 року цивільна справа № 448/1144/18 надійшла до Верховного Суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 грудня 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 квітня 2021 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також ОСОБА_4 разом зі своїми двома дітьми ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають, є зареєстрованими у будинку АДРЕСА_1 та згідно довідки від 02 серпня 2018 року № 730, виданою Виконавчим комітетом Мостиської міської ради, користуються площею 45 кв. м.
Постановою Мостиського районного суду Львівської області від 23 лютого 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено і визнано протиправним та скасовано рішення ХІV сесії ХХІ скликання Мостиської міської ради від 10 червня 1993 року "Про повернення майна греко-католицькій парафії м. Мостиська", визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Мостиської міської ради № 33 від 25 лютого 2003 року "Про надання дозволу громаді Мостиської церкви Святого Юрія на проведення реконструкції".
Скасованим рішенням органу місцевого самоврядування від 10 червня 1993 року вирішено Городоцькому Ремонтно будівельному управлінню вивільнити приміщення Мостиської рембуддільниці до 01 липня 1993 року, доручено виконкому міської ради вирішити питання вивільнення житла на території плебанії до 01 вересня 1993 року однієї квартири із послідуючим вивільненням другої, а також зобов`язано Самбірське БТІ зареєструвати будинок АДРЕСА_1 за громадою "УГКЦ парафія святого вмч. Юрія" та видати документи на право власності.
Будинок АДРЕСА_1 був зареєстрований Самбірським МБТІ на праві власності в цілому за релігійною громадою УГКЦ в м. Мостиська на підставі рішення XIV сесії ХХІ скликання Мостиської міської ради народних депутатів від 10 червня 1993 року "Про повернення майна греко-католицької громади м. Мостиська".
Судами встановлено, що ОСОБА_1 на час вселення у будинок АДРЕСА_1 працював у Городоцькому РБУ № 9 на посаді каменщика та перебував на цій посаді з 08 квітня 1975 року.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), враховуючи зазначене про умови набуття права власності за набувальною давністю, не вбачала підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Не вбачає підстав для відступу від вказаних правових позицій і колегія суддів, оскільки як правильно вказували суди попередніх інстанцій фактично позивачі у справі є користувачами вказаного приміщення, власником на момент вселення останніх був Фонд комунального майна Львівської обласної ради народних депутатів, балансоутримувачем - Городоцьке РБУ № 9, вони добросовісно вселилися, як у відомчу квартиру Городоцького РБУ № 9 в якості членів сім`ї працівника даного підприємства, а тому умови набуття права власності за набувальною давністю на спірне нерухоме майно відсутні.
Вищенаведеним спростовуються як доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступу від вказаної правої позиції, так і доводи касаційної скарги про те, що позивачами дотримані всі умови, передбаченні статтею 344 ЦК України для набуття права на це майно за набувальною давністю.
Колегія суддів зауважує, що суди обґрунтовано вважали покликання позивачів на добросовісність, відкритість, давність володіння цим приміщенням та можливість визнання за ним права власності як на будинок за набувальною давністю в порядку, визначеному статтею 344 ЦК України є неаргументованими, оскільки поселення в службове приміщення та подальше проживання в ньому позивачів відбулося в порядку, встановленому ЖК УРСР, що, в свою чергу, не породжує підстав для набуття позивачами права власності на нерухоме майно, незалежно від давності користування ним.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позивачами не був доведений факт, що вони, при заволодінні чужим майном не знали і не могли знати про відсутність в них підстав для набуття права власності, оскільки позивачам достеменно було відомо, що частина спірного нежитлового приміщення площею 45 кв. м їм надається в якості службового.
Верховний Суд вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскільки позивачам було відомо про відсутність у них законних підстав для набуття права власності на спірне майно, то їх володіння частиною спірного нежитлового приміщення не можна в контексті вимог закону вважати добросовісним і правовий механізм, передбачений статтею 344 ЦК України, для набуття у власність такого майна, не може бути застосований.
Колегія суддів також погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що за відсутності правових підстав для визнання за позивачами права власності на спірне майно не підлягають задоволенню і вимоги щодо скасування державної реєстрації права власності на зазначений будинок за релігійною (церковною) громадою УГКЦ м. Мостиська з підстав, викладених у позовній заяві, оскільки позивачами не доведено порушення їхнього права державною реєстрацією права власності за відповідачем, а тому відхиляє аналогічні за змістом доводи касаційної скарги.
Апеляційний суд також правильно вказував, що всупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України позивачами не доведено обґрунтованість вимог порушення їхнього права державною реєстрацією права власності та визнання права власності на нежитлове приміщення за набувальною давністю, що в свою чергу є підставою для відмови в задоволенні позову. Матеріали справи не містять інших доказів в спростування даного рішення суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З огляду на вказане колегія судів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що державна реєстрація права власності на спірну будівлю за відповідачем порушує права позивачів на визнання за ними права власності на нежитлове приміщення за набувальною давністю.
Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.
При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").