ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 904/2073/19
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: Баранця О. М. (головуючий), Булгакової І. В., Васьковського О. В., Дроботової Т. Б., Львова Б. Ю, Кібенко О. Р., Селіваненка В.П., Ткаченко Н. Г., Уркевича В. Ю.,
за участю секретаря Низенко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області
у складі колегії суддів: Ніколенко М.О., Соловйова А.Є., Ярошенко В.І.
від 29.10.2019
та постанову Центрального апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Кузнецова В.О., Чус О.В., Вечірко І.О.
від 18.02.2020
за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД"
про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн,
за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009,
за участю представників:
від позивача за первісним позовом: Сокуренко Є. С.
від відповідача за первісним позовом: Трубаков Є. О.
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 32 619 993,75 грн.
Заявою № б/н від 23.07.2019 позивачем за первісним позовом зменшено розмір позовних вимог та визначено до стягнення з відповідача винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн.
Позов обґрунтований порушенням відповідачем своїх зобов`язань за договором про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009 та додаткової угоди від 21.08.2014 зі сплати винагороди за користування кредитом.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" звернулося до суду із зустрічною позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору №4С09021И від 05.01.2009.
Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій
Між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", яке, в свою чергу, було перейменоване на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" був укладений договір про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009.
Відповідно до розділу А. "Істотні умови кредитування" кредитного договору сторони погодили, що ліміт кредитного договору складає 210 000 000,00 грн для фінансування поточної діяльності (п.А.2).
Строк повернення кредиту визначений в п. А.3 - 28 грудня 2009 року.
За користування кредитом позичальник сплачує відсотки в розмірі 14 % річних згідно з п.А.6 кредитного договору, та відповідно до п. А.7 цього договору в розмірі 56 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості у разі порушення позичальником будь-якого зобов?язання по погашенню кредиту.
У пункті А.10 кредитного договору сторони передбачили, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом за встановленою формулою.
Згідно з п. 2.2.5 кредитного договору позичальник зобов`язався сплатити банку винагороду відповідно до пунктів 4.5., 4.7., 4.15 цього договору.
За умовами пункту 2.4.1. кредитного договору позичальник має право за згодою банку здійснити дострокове (як повне так і часткове) повернення кредиту, сплату процентів за його користування та винагороди за користування кредитом. При цьому позичальник зобов`язаний одночасно сплатити банку неустойку (штраф, пеню), якщо на дату дострокового повернення кредиту (частини кредиту) у банка виникли підстави для стягнення неустойки згідно з п.п. 5.1., 5.2., 5.3. цього договору.
Згідно з п. 4.1. кредитного договору плата за користування кредитом складається з фіксованої процентної ставки, відповідно до п.4.2., 4.3. договору та винагороди за користування кредитом, відповідно до п. 4.5.
Пунктом 4.5. кредитного договору передбачено що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом згідно з п. А.10.
Згідно з пунктом 4.6 кредитного договору сума винагороди за користування кредитом сплачується у строк, установлений п. 1.2 цього договору або в день дострокового повного погашення зобов?язань за договором. При несплаті винагороди за користування кредитом у вказаний строк, винагорода вважається простроченою.
Також позичальник сплачує банку, відповідно до пункту 4.7 договору, винагороду за відкриття позичкового рахунку згідно з п. А.9.
Згідно з п. 4.15. кредитного договору за здійснення договірного списання коштів в межах сум, що підлягають сплаті банку по даному договору згідно з п.п. 2.2.6, 2.3.5, позичальник сплачує банку винагороду в розмірі та строки, установлені тарифами банку на момент оплати.
Відповідно до п. 4.16 кредитного договору при порушенні позичальником строків виконання зобов?язання з повернення кредиту, передбачених пунктами 1.2., 2.2.3., 2.3.2., винагорода за користування кредитом розраховується на дату повного погашення зобов?язань по кредиту.
У пункті 5.7 договору сторони дійшли згоди, що строки позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів по даному договору встановлюється сторонами протягом 5 років.
В подальшому між сторонами було укладено ряд додаткових угод до кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009, якими сторонами змінювались строки повернення кредиту, розмір процентної ставки, ліміт кредитування, формулу розрахунку винагороди, передбачену п. А.10 кредитного договору.
Так, додатковою угодою від 21.08.2014 до кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 сторони визначили, що відповідно до п. А.10 кредитного договору, позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом у розмірі, який визначається за формулою.
На виконання умов кредитного договору, відповідач отримав кредитні кошти у розмірі 210 000 000 грн.
24.12.2014 відповідачем здійснено дострокове повернення кредитних коштів, а також сплачено відсотки за користування кредитом, у зв?язку з чим у нього виник обов?язок сплатити винагороду за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн, встановлену п.п.А.10, 2.2.5, 2.4.1, 4.1, 4.5, 4.6, 4.13, 5.1 кредитного договору.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції і мотиви їх прийняття.
Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 29.10.2019 у задоволенні первісних позовних вимог відмовив у повному обсязі.
Судові витрати за подання первісного позову поклав на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк".
У задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив у повному обсязі.
Судові витрати за подання зустрічного позову поклав на Товариство з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД".
Центральний апеляційний господарський суд постановою від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 у задоволенні апеляційної скарги Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" відмовив. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі №904/2073/19 залишив без змін.
Рішення судів мотивовані тим, що за умовами спірного кредитного договору окрім фіксованого розміру процентів за користування кредитом, боржник зобов`язався сплачувати банку винагороду за користування кредитом згідно з п. А. 10, що визначається за формулою (п. п. 4.5., 4.6. кредитного договору з урахуванням змін, внесених додатковими угодами до нього). При невиплаті винагороди за користування кредитом у визначену дату, винагорода вважається простроченою. Тобто, оплату за користування кредитом встановлено двома паралельними способами, а саме проценти за користування кредитом, виходячи з процентної ставки в розмірі 10,3% річних (41,2 % у разі неналежного виконання зобов`язань) (розмір процентів вказано з врахуванням внесених змін до кредитного договору на підставі підписаних між сторонами додаткових угод) та винагорода за користування кредитом згідно з п. п. А.10., 4.5., 4.6. договору, сплата якої визначена у формулі, до якої включено також дані щодо офіційного курсу гривні до долару США.
Винагорода ж банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв`язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку.
Отже, винагорода за користування кредитом за формулою, яка міститься в кредитному договорі та залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США, не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки. Крім того, зазначена у договорі формула має значну кількість змінних величин, з яких не можливо визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту. Формула нарахування винагороди, також, не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки, що не відповідає частині 6 статті 1056-1 Цивільного кодексу України.
У даному випадку, формула, по якій нарахована винагорода, передбачає її розрахунок з урахуванням і процентів, і різниці між сплаченими і несплаченими коштами, нібито ця різниця має самостійне правове значення.
У зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що нарахування/виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами.
Також судами попередніх інстанцій зазначено, що свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, що не вбачається з оспорюваної редакції формули винагороди, яка не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, а тому умовами договору, в редакції додаткової угоди від 21.08.2014, фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що сплата винагороди (комісії) не є обов`язковою умовою для виконання відповідачем, оскільки не відповідає вимогам розумності та справедливості договору, передбаченим в статті 627 Цивільного кодексу України.
При цьому, суди попередніх інстанцій послались на правові позиції Верховного Суду України викладені у постановах від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2018 у справі №910/11436/16, від 10.10.2019 у справі №904/8902/17, відповідно до яких нарахування винагороди (комісії) за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок боржника є незаконною.
Суд першої інстанції також послався на правову позицію щодо наявності у суду правових підстав для відмови у захисті цивільного права, яким особа зловживала, яка викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17.
У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору №4С09021И від 05.01.2009 суди попередніх інстанцій відмовили за пропуском строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі № 904/2073/19, в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог про стягнення заборгованості за винагородою та прийняти в цій частині нову постанову про задоволення первісних позовних вимог в повному обсязі.
Скаржник оскаржує судові рішення з підстав неправильного застосування пункту 6 частини 1 статті 3, статей 6, 13, частини 3 статті 16, статті 204, частини 1 статті 212, частини 3 статті 509, статей 525, 626-628, 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 173, частини 4 статті 179, 180 Господарського кодексу України та порушення статей 33, 43, 73, 78, 79, 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України у випадках, зазначених у пунктах 1-3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Заявник вважає, що суди застосували до спірних правовідносин висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі №904/8902/17; від 16.11.2016 у справі №6-1746цс16; від 07.12.2018 у справі №910/7547/17; 12.07.2018 у справі №910/11436/16; від 10.10.2012 у справі №6-110цс12, які не стосуються тотожного спору, а стосуються інших правовідносин сторін, обставин справи, норм матеріального права, що регулюють такі правовідносини, що призвело до ухвалення незаконних рішень.
Заявник зазначає, що у постанові від 04.07.2018 у справі №917/2033/16 за подібних правовідносин Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та вважає, що вказані висновки мали бути враховані при розгляді цієї справи.
Скаржник зазначає, що суди не врахували правові висновки щодо застосування статей 509, 627 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 910/19197/17 та у постанові Верховного Суду у справі № 910/14406/17 від 10.05.2018.
Також суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 910/6404/18, щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України "Про захист прав споживачів", а також у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 (аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16) щодо застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України.
Скаржник також зазначив, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, оскільки у цій справі підставою позову було відсутність згоди і повноважень у боржника на укладення правочину за яким валютні ризики покладено на позичальника, а також зазначив, про необхідність відступити від висновку, викладеного у цій постанові, з тих підстав, що між сторонами не укладались договори про надання споживчих кредитів, тобто відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття "несправедливі умови договору".
Також, заявник вважає, що інститут винагороди окремо не врегульовано ані цивільним, ані господарським законодавством, спори щодо стягнення винагороди (розрахованої за формулою зазначеною в кредитному договорі, яка залежить від курсу долара США) за користування кредитним коштами не розглядалися Верховним Судом, тому на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у таких правовідносинах, а тому суди попередніх інстанцій застосовують позиції, які не регулюють такі правовідносини.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі № 904/2073/19 залишити без змін.
Зазначив, що умови кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 про сплату винагороди за користування кредитом суперечать вимогам статей 345, 346 Господарського кодексу України та статей 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України, а тому суди попередніх інстанцій правильно застосували положення вказаних норм, які не передбачають сплату додаткових платежів за користування кредитом, крім плати у вигляді процентів, та відмовили Акціонерному товариству Комерційний банк "Приватбанк" у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн.
Вважає, що: - законодавство України не передбачає за кредитним договором сплати позичальником кредитодавцеві додатково до процентів інших видів компенсації за користування кредитом, що свідчить про незаконний характер вимог позивача про стягнення з відповідача винагороди за користування кредитом, яка нарахована ним додатково до сплачених відповідачем процентів за користування кредитом;
- свобода договору має свої чітко окреслені законодавцем межі, загальне правило яких полягає в тому, що сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це або якщо обов?язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами, а законодавство України не передбачає можливості встановлення плати за кредитним договором в інших формах, ніж проценти;
- розрахунок винагороди в залежності від курсу долара США хоч і не залежить від волі сторін, але передбачає можливість матеріальних втрат лише для позичальника, що додатково свідчить про порушення у цій частині кредитного договору засад розумності та справедливості під час укладення договору та носять дискримінаційний характер;
- враховуючи принципи Конституції України, які гарантують рівність перед законом усіх суб?єктів права власності, суди правильно застосували до спірних правовідносин аналогію закону, пославшись на норми Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що затверджені постановою Правління НБУ від 10.05.2007 № 168, які регулюють подібні правовідносини у сфері кредитування, а також висновки, викладені у постановах Верховного Суду України;
- позивач у власному балансі не визнає і не нараховує суму винагороди як грошове зобов?язання клієнта, а обліковує її лише в управлінському обліку банку, чим підтверджує незаконність такої винагороди.
Також відповідач послався на рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 № 15-рп/2011 у справі №1-26/2011 відповідно до якого, держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини 2 статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.
Підстави для передачі справи на розгляд Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 15.06.2020 у справі № 904/2073/19 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та зупинив провадження у справі № 904/2073/19 до розгляду Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду справи № 910/12787/17.
Ухвалою від 20.11.2020 провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 у справі № 904/2073/19 поновлено та призначено її до розгляду у судовому засіданні.
За розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 09.12.2020 № 29.3-02/3472 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 904/2073/19 у зв`язку з обранням судді Ткача І.В. до Великої Палати Верховного Суду згідно з рішенням зборів суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.11.2020 № 13.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 09.12.2020 для розгляду справи визначено склад суду: Баранець О.М. - головуючий, судді - Мамалуй О.О., Студенець В.І.
Ухвалою від 10.12.2020 касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 прийнято до провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні.
Акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" подано заяву про передачу справи № 904/2073/19 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, яка обґрунтована необхідністю відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, в частині від якої не було відступлено об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 21.01.2021 справу № 904/2073/19 за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 14 025 253,01 грн та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сентоза ЛТД" до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору № 4С09021И від 05.01.2009 разом із касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду.
В обґрунтування підстав для передачі зазначив, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (судова палата для розгляду справ про банкрутство) від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 зроблено висновок, що винагорода за користування кредитом за формулою, яка залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США, не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки. Формула нарахування винагороди не визначає максимальний розмір збільшення процентної ставки, що не відповідає частині 6 статті 1056-1 Цивільного кодексу України.
На думку колегії суддів у справі № 904/8902/17, умовами кредитного договору фактично встановлено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом. Має місце порушення вимог принципу справедливості, добросовісності і розумності, і сплата винагороди (комісії) в установленому спірним договором порядку та розмірі не відповідає вимогам розумності та справедливості договору, передбаченим в статті 627 Цивільного кодексу України.
Верховний Суд послався на правову позицію викладену у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.
Також Верховний Суд у справі № 904/8902/17 дійшов висновку, що положення кредитного договору, які передбачають обов`язок боржника сплачувати винагороду за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України та принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства. Умови кредитного договору, за якими сторона повинна сплатити крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими умовами договору та відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України ці умови договору є недійсними.
Як вбачається з матеріалів справи та постанови Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, умови кредитних договорів у справі №904/8902/17 та у справі № 904/2073/19 передбачають встановлення плати за користування кредитом: 1) фіксованої процентної ставки на основну суму кредиту; 2) винагороди за користування кредитом, що обраховується за певною формулою.
На думку колегії суддів у цій справі, у разі погодження сторонами у кредитному договорі обов?язку боржника сплатити винагороду за користування кредитом за певною формулою, немає підстав вважати, що у такому разі порушуються вимоги статті 1056-1 Цивільного кодексу України. Ця правова норма визначає тип процентної ставки у кредитних договорах, яка може бути фіксованою або змінюваною. Встановлює, що розмір процентів за кредитним договором і порядок їх сплати є договірними умовами, які узгоджуються сторонами у договорі кредиту. Судом у справі № 904/8902/17, а також Господарським судом Дніпропетровської області у рішенні від 29.10.2019 та Центральним апеляційним господарським судом у постанові від 18.02.2020 у цій справі помилково ототожнено поняття "винагороди за користування кредитом" та "змінюваної процентної ставки". При цьому сторони кредитних договорів у справі №904/8902/17 та № 904/2073/19 узгодили тип процентної ставки - фіксовану кредитну ставку, передбачили певний її розмір. Стаття 1056-1 Цивільного кодексу України не передбачає можливості визначати у кредитному договорі одночасно фіксовану та змінювану кредитну ставку.
Крім того, правові наслідки недійсності окремих частин правочину визначено у статті 217 Цивільного кодексу України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки у такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому.
Тобто, у разі якщо кваліфікувати оспорювані умови кредитних договорів як такі, що встановлюють змінювану процентну ставку, необхідно визнавати кредитний договір недійсним в цілому, тому що оспорюється істотна умова кредитного договору.
При розгляді спорів про визнання недійсним кредитного договору в частині щодо встановлення банку винагороди за користування кредитом не у всіх випадках необхідно застосовувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.
У справі № 6-1746цс16 розглядався позов фізичної особи до банку про визнання кредитного договору частково недійсним у частині умов договору про щомісячну комісію. Предметом розгляду були відносини за договором про надання споживчого кредиту, що підпадали, на момент їх розгляду, під правове регулювання, зокрема, Закону України "Про захист прав споживачів" та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.
На відміну від справи № 6-1746цс16, у справах № 904/8902/17 та № 904/2073/19 кредити надавалися для забезпечення фінансування господарської/поточної діяльності товариств, між сторонами не укладалися договори про надання споживчих кредитів, тобто відсутні підстави для застосування правових норм, що регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка визначає підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача та закріплює поняття "несправедливі умови договору".
Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 послався на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 без врахування викладеного.
Зазначені підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, були зазначені в ухвалі від 22.01.2020 про передачу справи № 910/12787/17 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Крім цього в ухвалі від 22.01.2020 про передачу справи № 910/12787/17 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду було зазначено, що у справі №904/8902/17 та у справі №910/12787/17 позови про визнання недійсними кредитних договорів в частині сплати винагороди за користування кредитом подавали особи, які не були сторонами кредитних договорів, тобто заінтересовані особи.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені спірним договором та в результаті визнання недійсним договору майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси. Суд, в свою чергу, зобов`язаний перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
З врахуванням вказаного, передаючи справу № 910/12787/17 на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів виходила з того, що при розгляді справ про визнання недійсними кредитних договорів або їх частин за позовами заінтересованих осіб, необхідно враховувати, що сторони кредитних договорів були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, узгодили ці умови, підписавши кредитні договори, а тому всі умови спірних договорів з моменту їх укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами, сторони на свій розсуд вчиняли правочини на певних встановлених умовах, виконували договори та не оспорювали їх умови. Наведені обставини зобов`язують суд встановити безумовне порушення майнових прав та інтересів позивача, який не є стороною кредитного договору.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 відступила від висновку, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, зокрема в частині наявності підстав та правомірності задоволення позову про визнання недійсними умов договору, стороною якого позивач не є, без дослідження і встановлення обставин порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладання оспорюваного договору.
Іншим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, про необхідність відступлення від яких було зазначено в ухвалі від 22.01.2020 у справі №910/12787/17, правова оцінка в постанові об`єднаної плати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 в межах її розгляду не надавалась.
Оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 (судова палата для розгляду справ про банкрутство), справа № 904/2073/19 передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду згідно з частиною 2 статті 302 Господарського процесуального кодексу України.
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду ухвалою від 05.02.2021 прийняв касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.10.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 904/2073/19 до розгляду.