ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/14556/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничий комплекс "Автотранспортник" - Манжай С.Б. (адвокат),
Акціонерного товариства "Українська залізниця" - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Донецька залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2020 (у складі колегії суддів: Тарасенко К.В. (головуючий), Іоннікова І.А., Разіна Т.І.) та рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 (суддя Ващенко Т.М.)
у справі № 910/14556/19
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничий комплекс "Автотранспортник"
до Акціонерного товариства "Українська залізниця"
про стягнення грошових коштів у розмірі 1 101 895,89 грн,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Виробничий комплекс "Автотранспортник" (далі - ТОВ "ВК "Автотранспортник", Позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця", Відповідач) про стягнення 1 101 895,89 грн, з яких: 202 980,82 грн пені та 16 915,07 грн 3% річних за період з 09.10.2018 по 17.12.2018, 294 000,00 грн та 588 000,00 грн штрафу.
Позовні вимоги обґрунтовано невиконанням Відповідачем своїх зобов`язань за Договором поставки № ДОН/Т4-1-18363/НЮ-В від 23.06.2018 (далі - Договір поставки) щодо своєчасної оплати поставленого товару.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.04.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2020, позов задоволено частково. Стягнуто з АТ "Українська залізниця" на користь ТОВ "ВК "Автотранспортник" 168 184,11 грн пені, 588 000,00 грн штрафу, 14 015,34 грн 3% річних, 11 552,99 грн судового збору. В іншій частині в позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що після поставки товару, який прийнято Відповідачем без будь-яких зауважень, останній, у встановлений договором строк, свого обов`язку по перерахуванню коштів у рахунок оплати за договором не виконав, що є підставою для застосування до нього штрафних санкцій встановлених договором та законом, а саме: стягнення договірних пені та 20 % штрафу за порушення строків оплати більше 20 днів, а також 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України. При цьому судами встановлено, що виходячи з умов Договору поставки, Позивачем невірно визначено період прострочення виконання зобов`язання, тому судом, з урахуванням встановленого періоду прострочення, здійснено перерахунок пені та 3 % річних, що призвело до часткового задоволення позову в цій частині. У стягненні 10 % штрафу за прострочення більше 10 днів відмовлено, виходячи з того, що прострочення становить більше 20 днів, тому Відповідач має сплатити Позивачу штраф у розмірі 20 % від суми договору, у зв`язку з чим позовні вимоги у цій частині задоволено.
Також суди дійшли висновку про відсутність підстав для зменшення розміру штрафних санкцій, оскільки Відповідачем не доведено наявності виняткових обставин, за яких заявлені до стягнення штрафні санкції підлягали б зменшенню.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Донецька залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця") подало до Касаційного господарського суду касаційну скаргу (в новій редакції на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 11.02.2021), у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати постанову апеляційного господарського суду від 25.11.2020 та рішення суду першої інстанції від 07.04.2020 в частині стягнення 781 752,44 грн та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у стягненні з Відповідача зазначеної суми коштів.
Склад суду касаційної інстанції змінювався відповідно до наявних у справі протоколів автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 28.01.2021 справу № 910/14556/19, передано на розгляд колегії суддів: Берднік І.С. (головуючий), Суховий В.Г., Міщенко І.С.
Ухвалою Верховного Суду від 11.02.2021, суддею-доповідачем у справі, касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця" у справі № 910/14556/19 залишено без руху.
На виконання ухвали суду від 11.02.2021 скаржник, у строк, визначений судом, надіслав до суду нову редакцію касаційної скарги.
Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 16.03.2021 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/14556/19 у зв`язку з обранням судді Сухового В.Г. членом Вищої ради правосуддя (рішення XVIII чергового з`їзду суддів України від 09.03.2021) та відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів у складі: Берднік І.С. (головуючий), Міщенко І.С., Зуєв В.А.
Ухвалою Верховного Суду від 18.03.2021, у складі зазначеної колегії суддів, відкрито касаційне провадження у справі № 910/14556/19 за касаційною скаргою АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця" з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України. Призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 14.04.2021; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 07.04.2021.
05.04.2021 ТОВ "ВК "Автотранспортник" направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому заперечило доводи касаційної скарги, просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині - без змін.
АТ "Українська залізниця" в судове засідання свого представника не направило, хоча було повідомлено про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки представника у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК України не зверталось.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника Відповідача.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Позивача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23.06.2018 між Приватним акціонерним товариством "Автотранспортник", правонаступником якого є ТОВ "ВК "Автотранспортник", (Постачальник) та АТ "Українська залізниця" (Покупець) укладено Договір поставки № ДОН/Т4-1-18363/НЮ-В предметом якого є поставка Постачальником Покупцю товару в асортименті та кількості згідно Специфікації (Додаток № 1). Найменування товару АПЗ-12 на шасі МАЗ 6312С3 (пункти 1.1, 1.2 Договору поставки).
У Специфікації № 1 сторони погодили код товару, його найменування, одиницю виміру, кількість, ціну (2 940 000,00 грн), дату виготовлення товару, його виробника, термін постачання (ІІІ квартал 2018 року) та умови постачання (згідно Інкотермс-2010: Донецька обл., м. Лиман, вул. Привокзальна, 28А).
За умовами пункту 4.2 Договору поставки датою поставки товару вважається дата підписання видаткової накладної та підписання акту прийому-передачі товару обома сторонами Договору.
Днем отримання товару вважається день підписання сторонами або їх уповноваженими представниками видаткової накладної та акту прийому-передачі отриманого товару (пункт 6.2 Договору поставки).
Відповідно до пункту 8.1 Договору поставки прийом товару здійснюється Покупцем при наявності товаро-супровідних документів: видаткової накладної, податкової накладної на товар, акту прийому-передачі, рахунку-фактури, документів, що підтверджують якість товару (сертифікат якості, паспорт тощо), документів, передбачених пунктом 2.6 Договору.
Як встановлено судами, 07.09.2018 між сторонами підписано без зауважень чи заперечень видаткову накладну № РН-0000188 на товар - АПЗ-12 на шасі МАЗ-6312С3, а 09.09.2018, без будь-яких застережень відповідно до пунктів 8.1, 2.6 Договору поставки, підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі по Договору поставки товару на суму 2 940 000,00 грн.
08.11.2018 Позивач направив на адресу Відповідача претензію № 1 з вимогою сплатити грошові кошти за поставлений товар за Договором поставки.
23.11.2018 Відповідачем надано відповідь з повідомленням про те, що станом на вказану дату Покупець позбавлений можливості перерахувати Постачальнику грошові кошти за їх відсутності.
17.12.2018 Відповідачем здійснено оплату поставленого за Договором поставки товару на суму 2 940 000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1446855.
Позивач, посилаючись на прострочення виконання зобов`язання щодо оплати поставленого товару, звернувся до суду з вимогами про стягнення з Відповідача за період прострочення з 09.09.2018 по 17.12.2018 договірних пені та штрафу, а також 3 % річних відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України за прострочення грошового зобов`язання.
Суди попередніх інстанцій, враховуючи положення статті 712, частини 1 статті 662, статей 663, 664, частини 1 статті 688 Цивільного кодексу України, статей 76 - 79 ГПК України та умови пунктів 4.2, 6.2, 8.1 Договору поставки, дійшли висновку, що видаткова накладна, акт приймання-передачі товару є належними доказами поставки та прийняття товару Відповідачем, які також підтверджують виконання Позивачем своїх зобов`язань з поставки товару, а отже днем отримання товару відповідно до умов пунктів 6.2, 8.4 Договору поставки є 09.09.2018.
За умовами пункту 6.2 Договору поставки Покупець здійснює оплату поставленого товару шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок Постачальника протягом 30 банківських днів з дня отримання товару, але не раніше реєстрації податкової накладної.
Позивачем відповідну податкову накладну було зареєстровано 30.09.2018.
Відповідно до пункту 9.1 Договору поставки за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань за даним Договором винна сторона несе відповідальність згідно з чинним законодавством України і цим Договором.
Згідно з пунктом 9.2 Договору поставки Покупець за даним Договором несе наступну відповідальність: у разі порушення строків оплати товару Замовник сплачує Постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості не сплаченого товару за кожен день прострочення; за прострочення більше 10 днів Покупець сплачує Постачальнику штраф у розмірі 10 % від суми договору; за прострочення більше 20 днів Покупець сплачує Постачальнику штраф у розмірі 20 % від суми договору.
З огляду на те, що видаткову накладну та акт приймання-передачі підписано Відповідачем без претензій, тобто товар поставлено та прийнято 07.09.2018 та 09.09.2018 відповідно, а також з огляду на відсутність посилань Відповідача у відповіді на претензію щодо некомплектності товару, відсутності документів чи неможливості використання автопаливозаправника за призначенням, та враховуючи умови Договору поставки щодо визначення сторонами терміну отримання Покупцем поставленого товару та строків оплати після прийняття товару Покупцем, суди дійшли висновку, що строк оплати товару настав 19.10.2018 (09.09.2018 + 30 банківських днів = 19.10.2018), натомість оплату було здійснено тільки 17.12.2018. Тобто, мало місце прострочення за період з 20.10.2018 по 16.12.2018, а не як заначив Позивач за період з 09.10.2018 по 17.12.2018, у зв`язку з чим судом здійснено перерахунок пені та річних за встановлений період та, з урахуванням пункту 9.2 Договору поставки, положень статей 610, 611, 612, 546, 548, 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, задоволено вимоги в цій частині частково - пені у розмірі 168 184,11 грн та 3% річних у розмірі 14 015,34 грн.
Частково задовольняючи вимоги про стягнення штрафу, суди виходили з того, що Відповідачем прострочено оплату товару більше ніж на 20 днів, з огляду на що підлягає нарахуванню штраф у розмірі 20 % від суми договору, а не обидва штрафи, як то заявлено Позивачем, тому вимоги про стягнення 294 000,00 грн штрафу визнано безпідставними та, з урахуванням положень частини 2 статті 549 Цивільного кодексу України, статті 230 Господарського кодексу України, задоволено вимогу про стягнення штрафу у розмірі 20 % від суми договору, що становить 588 000,00 грн.
Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, то суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно з частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Залишаючи без задоволення заяву про зменшення штрафу, суди виходили з того, що Відповідачем належним чином не обґрунтовано та не доведено наявності обставин, які б давали достатньо підстав для зменшення розміру неустойки. До того ж, за висновками суду, заявлений позивачем розмір штрафу та пені не є надмірно великим.
Як уже зазначалося, АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця" не погодилось з ухваленими у справі рішенням та постановою в частині задоволення позову, та оскаржило їх до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України слідує, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Обґрунтовуючи наявність передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, скаржник зазначив, що висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, не відповідають правовим висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Вищого господарського суду України від 10.01.2017 у справі № 914/4372/15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 920/618/18.
Також, зазначає, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки заяві Відповідача про зменшення штрафних санкцій та не урахував правових висновків щодо застосування частини 1 статті 233 Господарського кодексу України та частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 26.09.2019, від 19.06.2019, від 21.10.2019 (без зазначення номерів справ у яких прийнято постанови, на які посилається скаржник).
Крім цього, скаржник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування положень частини 2 статті 662, частин 1 та 2 статті 692 та статті 530 Цивільного кодексу України у питанні щодо набуття поставленим товаром своїх властивостей з можливістю його використання за призначенням лише після отримання документів, які були необхідними для оформлення свідоцтва про допущення транспортних засобів до перевезення небезпечних вантажів у подібних правовідносинах.
Перевіривши такі доводи касаційної скарги АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця", Верховний Суд дійшов наступних висновків.
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
У справі № 910/14556/19, яка розглядається, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог Постачальника про стягнення з Покупця сум штрафу, пені та 3 % річних у зв`язку з неналежними виконанням Покупцем умов Договору поставки щодо своєчасної оплати поставленого товару, застосувавши положення статей 610, 611, 612, 549, 625, 662, 664, 687, 692, 712 Цивільного кодексу України та умови Договору поставки, встановивши ту обставину, що Покупець прийняв поставлений товар, підписавши без зауважень видаткову накладну та акт приймання-передачі.
При цьому суд апеляційної інстанції погодився також з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав, передбачених частиною 1 статті 233 Господарського кодексу України та частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України, для зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню з Відповідача, не встановивши наявності обставин для такого зменшення та враховуючи поведінку Відповідача.
У справі № 920/618/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення за аналогічними позовними вимогами, погодився з висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення основних та зустрічних позовних вимог, та застосування тих же самих норм матеріального права, виходячи з умов укладеного між сторонами договору поставки та тієї обставини, що Покупець відмовився від отримання частини поставленого товару.
Постанова суду апеляційної інстанції у справі № 920/618/18 в частині вирішення клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій, що підлягали стягненню, Верховним Судом не переглядалась, а касаційне провадження в цій частині було закрито на підставі статті 296 ГПК України.
З огляду на викладене, правовідносини у справі № 920/618/18, на яку посилається АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця" у касаційній скарзі, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, та у справі № 910/14556/19, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за підставами позову, фактичними обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій у кожній справі з урахуванням поданих сторонами доказів, які формують зміст правовідносин та зумовили прийняття відповідного рішення при розгляді вимоги про стягнення штрафних санкцій за неналежне виконання договірних зобов`язань.
Водночас, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на обґрунтування своїх доводів на викладену в постанові Вищого господарського суду України від 10.01.2017 у справі № 914/4372/15 правову позицію, оскільки постанова Вищого господарського суду України не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
Крім того, не можуть бути взяті до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 26.09.2019, від 19.06.2019, від 21.10.2019, оскільки скаржник не зазначив номерів справ, у яких такі постанови прийнято, що унеможливлює надання оцінки викладеним у них правовим висновкам на предмет врахування/неврахування їх судами попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях у справі, що розглядається.
З огляду на викладене, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/14556/19 відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України за касаційною скаргою АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
Крім того, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення з огляду на доводи касаційної скарги АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Донецька залізниця" АТ "Українська залізниця" про наявність підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, які також стали підставою для відкриття касаційного провадження, враховуючи встановлені ГПК України межі такого перегляду, виходить із такого.
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень частини 2 статті 662, частин 1 та 2 статті 692 та статті 530 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах.
Відповідно до частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (частина 6 статті 265 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом частин 1 та 2 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Положеннями частин 1, 2 статті 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно із статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що Постачальник при поставці товару повинен передати Покупцю документи, які відповідно до умов договору підлягають переданню разом із товаром, при цьому з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, в силу прямої вказівки закону у Покупця виникає обов`язок оплатити прийнятий товар, якщо інше не передбачено умовами укладеного між сторонами договору або актами цивільного законодавства.
Як встановлено судами, порядок прийняття Покупцем товару, сторонами погоджено у пунктах 8.1 - 8.4, 2.6 Договору поставки, за умовами яких претензії щодо невідповідності поставленого товару умова договору Покупцем зазначаються в акті приймання-передачі. Отже, підписанням видаткової накладної та акту прийому-передачі без зауважень та претензій встановлюється факт отримання товару Покупцем у відповідності до умов договору (пункти 4.2, 6.2, 8.4 Договору поставки).
За таких обставин, Верховний Суд виходить з того, що дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, суди першої та апеляційної інстанцій на підставі підписаних повноважними представниками обох сторін без зауважень видаткової накладної на приймання товару та акту прийому-передачі товару встановили факт поставки Позивачем та прийняття Відповідачем автопаливозаправника-12 на шасі МАЗ-1263С3, що відповідає положенням статті 662, частин 1, 2 статті 692, частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України та умова Договору поставки, та є підставою для настання встановленого договором за взаємним волевиявленням сторін строку (терміну) виконання Покупцем зобов`язання з оплати прийнятого товару.
Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом
За змістом статті 610, частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 статті 625 вказаного Кодексу передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
З огляду на те, що за результатами дослідження обставин справи та оцінки за правилами статті 86 ГПК України зібраних у справі доказів у сукупності, судами попередніх інстанцій встановлено неналежне виконання Відповідачем зобов`язань за Договором поставки щодо своєчасної оплати поставленого та прийнятого товару (без заперечень, у порядку встановленому цим Договором), тому, з урахуванням визначеного судами періоду прострочення, позовні вимоги в частині стягнення пені та 3 % річних обґрунтовано задоволено частково. Крім того, з урахуванням прострочення оплати, яке тривало більше ніж 20 днів правомірно стягнуто 20 % штрафу від суми договору у розмірі 588 000,00 грн.
Отже, при вирішенні цієї справи суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цих судів про наявність підстав для часткового задоволення позову є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.
Відтак, наведені у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування в оскаржуваній частині рішення та постанови судів попередніх інстанцій, оскільки вони спростовуються встановленими у справі обставинами та не доводять порушення або неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування судових рішень в оскаржуваній частині, а тому, касаційну скаргу в цій частини слід залишити без задоволення.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки викладені у касаційній скарзі доводи про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не отримали підтвердження, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувані рішення та постанову судів попередніх інстанцій ухвалено із додержанням норм процесуального та матеріального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.
З огляду на те, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд