Постанова
Іменем України
15 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 352/1999/14-ц
провадження № 61-14473св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2020 року, ухвалене у складі судді Хоминець М. М., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2014 року Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовна заява мотивована тим, що 10 серпня 2007 року між
АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 240К на суму 300 000 грн зі сплатою 20% річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 09 серпня 2012 року.
У забезпечення виконання умов кредитного договору між банком та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 15 серпня 2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею 0,7262 га несільськогосподарського призначення, для обслуговування виробничих приміщень, яка розташована по АДРЕСА_1 . Крім того, 10 серпня 2007 року між банком та відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договори поруки.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2012 року з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно стягнуто на користь позивача заборгованість у розмірі 674 434,52 грн за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 240К.
У зв`язку з порушенням зобов`язань позичальником ОСОБА_1 за кредитним договором після ухвалення судового рішення, утворилась заборгованість у розмірі 1 512 824,67 грн, з яких: 697 924,27 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом за період
з 20 березня 2012 року до 10 серпня 2018 року; 814 900,40 грн - пеня за період з 20 березня 2012 року до 10 серпня 2018 року.
Банк посилався на те, що в добровільному порядку ОСОБА_1 відмовлявся сплатити вказану суму боргу.
Уточнивши позовні вимоги, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд:
стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 1 054 410,31 грн заборгованості за кредитним договором, з яких: 697 924,27 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом за період
з 20 березня 2012 року до 10 серпня 2018 року; 356 486,04 грн - пеня за період з 20 березня 2012 року до 22 квітня 2016 року, вирішити питання розподілу судових витрат.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області
від 22 травня 2020 року, яке постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року залишено без змін, у задоволенні позову
АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, і не надає права на нарахування і отримання процентів за кредитним договором.
Оскільки вимог про стягнення з боржника та поручителів сплати встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК України позивач не заявляв, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з відсутністю підстав для його задоволення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року в частині відмови у стягненні
з ОСОБА_1 заборгованості за процентами у розмірі 697 924,27 грн, які нараховані за період з 20 березня 2012 року по 10 серпня 2018 року.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення пені АТ КБ "ПриватБанк" не оскаржуються, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
08 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Тисменицького районного суду Івано-Франківської області.
У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанції неправильно застосували положення частини другої статті 625 ЦК України, не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17, у постановах Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 2017/1987/2012,
від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 та від 10 червня 2020 року
у справі № 903/191/19, згідно яких банк не втрачає право на нарахування процентів за неправомірне користування несвоєчасно повернутими коштами і після закінчення строку дії кредитного договору.
Суди передніх інстанції не встановили фактичні обставини справи, які є важливими для правильного вирішення справи.
Судом першої інстанції залишено поза увагою розділ 4 "Порядок розрахунку" кредитного договору, який регламентує правовідносини в частині нарахування та сплати процентів за користування кредитом.
Пунктом 4.3 та 4.4 кредитного договору сторони погодили, що з моменту прострочення чергового щомісячного платежу або вимоги банку про дострокове повернення кредиту (неправомірне користування) нараховуються проценти за ставкою 40% річних.
Вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що банк не заявляв вимогу про стягнення процентів, передбачених статтею 625
ЦК України.
Відзив на касаційну скаргу у строки встановлені судом касаційної інстанції не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
10 серпня 2007 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір (кредитна угода) № 240К на суму 300 000 грн зі сплатою 20% річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном погашення 09 серпня 2012 року.
Пунктом 4.1 кредитного договору передбачено, що за користування кредитними коштами в період з дати списання коштів з позичкового рахунку до дати погашення траншу кредиту згідно з пунктами 2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 цієї Угоди та пунктів 1.3, 4.1, 4.2, 4.3 догорів про видачу траншів, позичальник сплачує проценти в розмірі 20% річних.
Сплата процентів за користування кредитом, зазначених у пункті 4.1 цієї угоди, а також пункту 4.1 договорів про видачу траншу, здійснюється щомісяця, відповідно до графіка погашення кредиту, процентів винагороди, що складається для кожного траншу кредиту окремо і є невід`ємним додатком до кожного договору про видачу траншу. При несплаті процентів
у терміни, зазначені у графіку погашення кредиту, вони вважаються простроченими (пункт 4.2 кредитного договору).
Пунктом 4.3 кредитного договору визначено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань з погашення кредиту, передбачених пунктами 2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 цієї кредитної угоди, а також пунктів 1.3, 2.2.3 договорів про видачу траншів, позичальник сплачує банку проценти за користування траншем кредиту у розмірі 40% річних від суми залишку непогашеної заборгованості.
Згідно з пунктом 4.4 кредитного договору сплата процентів за користування кредитом, передбачених пунктом 43 цієї кредитної угоди, здійснюється 25 числа кожного місяця, наступного за місяцем, у якому виникла прострочена заборгованість, починаючи з дати підписання даної угоди. При непогашенні траншу кредиту в терміни, встановлені договором про видачу траншу, заборгованість у частині вчасно непогашеної суми траншу кредиту вважається простроченою, на залишок заборгованості з простроченої суми траншу кредиту розрахунок процентів здійснюється відповідно до пункту 4.3 цієї угоди, а також пункту 4.3 договорів про видачу траншів.
У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, ОСОБА_3 10 серпня 2007 року укладено договори поруки № 240К та № 240К-1.
У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та АТ КБ "ПриватБанк" 15 серпня 2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого сторони визначили земельну ділянку несільськогосподарського призначення, для обслуговування виробничих приміщень площею 0,7262 га, яка розташована по
АДРЕСА_1 .
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2012 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_1, ОСОБА_2,
ОСОБА_3 на користь АТ КБ "ПриватБанк" солідарно стягнуто заборгованість за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 240К
у розмірі 674 434,52 грн, з яких: 270 152,30 грн - заборгованість за тілом кредиту, 253 064,31 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 118 863,89 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань, 250 грн - штраф (фіксована частина) та 32 104,02 грн - штраф (процентна складова.
Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що боржник не виконував це рішення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.
Частиною першою статті 1048 ЦК України визначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)
у строк та в порядку, що встановлені договором.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625
ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження
№ 14-154цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року
у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.
У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.
Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти
є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством.
У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050
ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625
ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048
ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
У справі, яка переглядається, встановлено, що АТ КБ "ПриватБанк" використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, звернувшись у березні 2012 року до суду із позовом про примусове солідарне стягнення цих коштів у судовому порядку із боржника
ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2, ОСОБА_3 .
Також рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 19 квітня 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено, що до настання обумовленої договором остаточної дати повернення кредиту
(09 серпня 2012 року) кредитор використав право вимагати дострокового повернення кредиту позичальником і поручителями.
Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки.
Отже, строк кредитування відповідача є таким, що закінчився, як і його право законно користуватися позиченими коштами, а тому вимога банку про стягнення поточних грошових вимог, а саме процентів за користування кредитом, нарахованих поза межами строку кредитування, обґрунтовано відхилена судами. Відповідно, не підлягають задоволенню і вимоги про стягнення нарахувань за цими процентами.
У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
У касаційній скарзі банк наполягає на тому, що відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України у кредитному договорі може бути передбачено сплату процентів за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Такі проценти може бути стягнуто кредитодавцем і після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, при цьому як на підставу правильного застосування положень частини 2 статті 625 ЦК України до спірних правовідносин, посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 березня 2019 року у справі
№ 5017/1987/2012.
У зазначеній вище постанові Верховний Суд вказав на те, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за підвищеною ставкою на підставі пунктів 1.4, 3.3, 3.5, 6.7 кредитного договору у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у своїх постановах
від 10 червня 2020 року у справі № 903/191/19, Велика Палата Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження
№ 12-142гс19), від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (провадження № 12-83гс18).
Разом з тим, правовідносини, що склалися у справі № 5017/1987/2012, не є подібними до правовідносин, що склалися у справі, що розглядається, оскільки у справі № 5017/1987/2012 договором була передбачена умова нарахування процентів за підвищеною ставкою саме за неправомірне користування кредитом, що відповідає диспозиції норми, викладеній
у частині другій статті 625 ЦК України, а не відповідно до частини першої статті 1048 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, судами не встановлено та з умов кредитного договору, в тому числі з умов, на які посилається позивач, зокрема пунктів 4.3, 4.4, не вбачається, що сторонами обумовлена умова нарахування процентів за неправомірне користування кредитом після строку кредитування і що така умова відповідає диспозиції норми, викладеній у частині другої статті 625 ЦК України, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання за цією угодою.
Таким чином, посилання АТ КБ "ПриватБанк" як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків
у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, від 10 червня 2020 року у справі № 903/191/19 та у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження
№ 12-142гс19), від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (провадження № 12-83гс18) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
За встановлених у цій справі обставин, висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог є обґрунтованими та не суперечать наведеним вище правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду.
Нарахування процентів за користування кредитом (кредитними коштами), про стягнення яких просить позивач, є відмінним від порядку та періоду нарахування платежів, що здійснюються за порушення зобов`язання за кредитним договором, зокрема відповідно до статті 625 ЦК України, як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
В охоронних/спірних правовідносинах права та інтереси кредитора мали б бути забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Проте, АТ "ПриватБанк" вимог про стягнення з позичальника встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК України у суді першої інстанції не заявляв.
Зміна позивачем позиції після розгляду справи судом першої інстанції щодо кваліфікації спірної суми вимог як процентів, нарахованих за користування кредитом, на позицію у касаційній скарзі щодо кваліфікації спірної суми вимог як процентів за передбаченою кредитним договором підвищеною ставкою за неправомірне користування кредитом (згідно диспозиції частини другої статті 625 ЦК України), свідчить про невизначеність заявника стосовно правової природи заявлених ним у спірних правовідносинах вимог до відповідачів та стосовно правових підстав для цих вимог.
Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку заявника свідчить про наявність підстав для нарахування процентів, передбачених кредитним договором, поза межами строку кредитування.
У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.
Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду