Постанова
Іменем України
14 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 201/5310/19
провадження № 61-13149св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Трофімовим Дмитром Юрійовичем, на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня 2019 року у складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 02 червня 2018 року до неї звернувся ОСОБА_3 з проханням позичити йому 5 000,00 дол. США на власні потреби.
02 червня 2018 року між нею та відповідачем укладений договір позики, згідно з яким вона надала відповідачу у борг 5 000,00 дол. США, а відповідач зобов`язався повернути позичені кошти протягом одного року.
На підтвердження передачі грошей відповідач власноручно підписав складену нею розписку, після чого отримав гроші.
Однак у строк, передбачений договором позики, відповідач борг не повернув.
З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на його користь грошову суму у розмірі 5 000,00 дол. США, що в еквіваленті на дату пред`явлення цього позову (08 травня 2019 року) становить 133 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 5 000,00 дол. США, що в еквіваленті на дату ухвалення рішення суду становить 125 400,00 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установивши, що між сторонами існують договірні правовідносини, позичальник не виконав зобов`язання з повернення коштів, отриманих у позику, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, стягуючи з нього борг за договором позики, належним чином не встановив обставин справи, не врахував, що на підтвердження укладення договору позики позивач мала надати суду оригінал розписки, однак у матеріалах страви міститься лише копія розписки, а оригінал розписки про одержання грошових коштів судом не досліджувався.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та у постановах Верховного Суду: від 27 червня 2018 року у справі № 712/14562/17 (провадження № 61-26174ск18) та від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Вказувала на те, що доводи касаційної скарги про те, що оригінал розписки не досліджувався судом, є безпідставними, оскільки відповідач не був присутнім у судових засіданнях, а тому не міг знати досліджувався судом вказаний доказ чи ні.
Зазначала, що на підтвердження укладення між сторонами договору позики вона надавала суду оригінал розписки для огляду, копія якої долучена до матеріалів справи.
Твердження відповідача про те, що він не підписував розписку, не заслуговують на увагу, оскільки відповідач не заявляв клопотання про проведення з цього приводу почеркознавчої експертизи.
Також на спростування доводів відповідача про те, що оригіналу розписки не існує, позивач долучила до відзиву на касаційну скаргу оригінал розписки від 02 червня 2018 року.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року продовжено ОСОБА_2 строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
02 червня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладений договір позики, згідно з яким ОСОБА_3 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 5 000,00 дол. США та зобов`язався повернути борг протягом одного року, про що склав розписку.
ОСОБА_3 зобов`язання за договором позики не виконав, грошові кошти у строк, передбачений договором, не повернув.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 і від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Установивши, що зобов`язання ОСОБА_3 про повернення позивачу боргу підтверджуються договором позики (розпискою) від 02 червня 2018 року, умови якого щодо повернення коштів, отриманих у позику, позичальник не виконав, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики.
Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не досліджував оригінал розписки від 02 червня 2018 року, не є підставою для скасування судових рішень, оскільки Верховний Суд враховує процесуальну поведінку відповідача, який при перегляді справи в суді апеляційної інстанції одночасно заявляв, що кошти він не отримував, а потім, що підпис на розписці йому не належить, а також про те, що при укладенні правочину не розумів значення своїх дій. Всі ці доводи є взаємовиключними, що свідчить про зловживання відповідачем своїм правом.
Оцінивши всі ці доводи та дослідивши обставини справи, апеляційний суд правильно залишив рішення суду першої інстанції без змін.
А крім того, слід зазначити, що оригінал розписки від 02 червня 2018 року позивач долучила до відзиву на касаційну скаргу.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та у постановах Верховного Суду: від 27 червня 2018 року у справі № 712/14562/17 (провадження № 61-26174ск18) та від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.