Постанова
Іменем України
16 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 648/1108/20
провадження 61-17141св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Альфа-Банк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на заочне рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 14 липня 2020 року у складі судді Кусік І. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Базіль Л. В., Бездрабко В. О., Приходько Л. А.,
ВСТАНОВИВ
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа?Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування майном та зняття з реєстраційного обліку.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 15 жовтня 2019 року АТ "Альфа-Банк" є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк"), яким 17 квітня 2019 року на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" зареєстровано право власності на будинок, загальною площею 95,1 кв. м, житловою площею 71,3 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, який належав на праві власності ОСОБА_3 .
Підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно є відповідне застереження у підпункті 4.5.3 договору іпотеки від 07 липня 2008 року, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у межах виконання основного зобов`язання.
Згідно з довідкою від 05 лютого 2020 року в будинку на АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_3 .
Посилаючись на вищевикладене, АТ "Альфа-Банк" просило визнати ОСОБА_1, ОСОБА_3 такими, що втратили право користування будинком, загальною площею 95,1 кв. м, житловою площею 71,3 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстраційного обліку.
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 14 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин непроживання відповідачів більш як шість місяців за місцем реєстрації без поважних причин.
Зняття з реєстраційного обліку місця проживання відповідачів у спірному помешканні не може бути задоволено у розумінні статті 16 ЦК України, оскільки зняття з реєстрації нерозривно пов`язане з правом власності на житлове приміщення, в задоволенні якого позивачу відмовлено.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" задоволено частково.
Заочне рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 14 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволені позову АТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку, визнання осіб такими, які втратили право користування майном, відмовлено з підстав зазначених у мотивувальній частині постанови.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи не містять даних про належне повідомлення позивача про дату, час і місце розгляду справи, проте суд першої інстанції розглянув справу 14 липня 2020 року за відсутності позивача (уповноваженого представника), чим допустив порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення з ухваленням нового рішення.
Також у постанові апеляційного суду вказано, що, здійснюючи стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на це майно до іпотекодержателя, позивач був обізнаний про реєстрацію у спірному будинку відповідачів, а тому при реєстрації права власності на спірне майно міг врахувати, що права власника житла обмежуються у зв`язку з наявністю осіб, які мають право користування вказаним житлом, відповідно до положень статті 40 Закону України "Про іпотеку", статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року, АТ "Альфа-Банк" просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні) як на підставу оскарження судових рішень.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу, що АТ "Альфа-Банк", як власник спірного майна, обрало спосіб захисту порушеного права саме шляхом пред`явлення вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування майном разом з вимогою про зняття останніх з реєстрації місця проживання, що відповідає нормам чинного законодавства та узгоджується з висновками Верховного Суду щодо подібних правовідносин.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що 07 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до якого останній передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Підпункт 4.5.3 пункту 4.5 договору іпотеки передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у межах виконання основного зобов`язання.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстрацію права власності від 17 квітня 2019 року власником житлового будинку на АДРЕСА_1 є АТ "Укрсоцбанк".
Відповідно до довідки заступника селищного голови Білозерської селищної ради Білозерського району Херсонської області від 05 лютого 2020 року на АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2
05 березня 2020 року АТ "Альфа-Банк" направило на адресу ОСОБА_1, ОСОБА_2 вимогу про добровільне виселення зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За змістом статті 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.
Звертаючись до суду з цим позовом, АТ "Альфа-Банк" просило суд визнати ОСОБА_1, ОСОБА_3 такими, що втратили право користування будинком, загальною площею 95,1 кв. м, житловою площею 71,3 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстраційного обліку з підстав, передбачених статтями 319, 321 ЦК України, статтею 109 ЖК Української РСР, статтею 40 Закону України "Про іпотеку".
Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку".
Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до частини першої статті 40 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Як на підставу позову, банк посилався на те, що набув право власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), в частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Тлумачення частини другої статті 109 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), з урахуванням змісту статті 379 ЦК України дає підстави дійти висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61 29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі № 713/1547/17 (провадження № 61-1041св18), від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18).
Як встановлено вище, житловий будинок на АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 05 червня 2008 року, та який не був придбаний за кредитні кошти.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.
Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.
ЄСПЛ у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі "Сколло проти Італії" дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою "розумні підстави".
Прикінцевими положеннями Закону України "Про іпотеку", який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК Української РСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції, яка враховує економічну та соціальну ситуацію в державі з метою захисту суспільних інтересів, у тому числі незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14?93цс19).
Підставою для відмови в позові про виселення є відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, оскільки суд не має повноважень визначати на власний розсуд до якого іншого житлового приміщення має бути виселений мешканець квартири, що є предметом іпотеки, на який звернуто стягнення.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18).
Здійснюючи стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", банк був обізнаний, що у спірному житловому будинку зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2, а отже мав усвідомлювати, що права власника будинку на АДРЕСА_1 обмежуються у зв`язку і наявністю прав осіб, які мають право користування вказаним житловим будинком, та міг передбачити можливе обтяження його майбутньої нерухомості, проте не здійснив достатньо належної обачності при реєстрації права власності.
Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними.
Апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення вимог позивача, оскільки задоволення позову та позбавлення відповідачів права на житло без надання іншого житла не буде відповідати принципу пропорційності.
За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильними та обґрунтованими є висновки апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном новим власником можливе лише за умови виселення попереднього власника з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, проте таке виселення без надання іншого жилого приміщення не допускається.
У касаційній скарзі банк посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду викладених у постанові від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17 (провадження № 61-5924св18), у постанові від 12 березня 2020 року у справі № 761/35499/18 (провадження № 61-9007св19), проте зазначені доводи не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини наведених справ не є подібними, отже не впливають на законність та обґрунтованість постанови апеляційногосуду.
Доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення позивача про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанції не спростовують висновків апеляційного суду, оскільки оскаржуване рішення місцевого суду апеляційним судом скасовано, тому не підлягає перегляду в касаційному порядку.
Вимоги касаційної скарги про скасування рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 14 липня 2020 року не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці щодо правильного застосування норми права, оскільки це рішення скасоване постановою Херсонського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Інші наведені у касаційні скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.