ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/1178/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.
за участю секретаря судового засідання - Гогусь В. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"
на рішення Господарського суду міста Києва від 23.06.2020 (суддя Данилова М. В.)
і постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2020 (головуючий суддя Кропивна Л. В., судді Поляк О. І., Пашкіна С. А.)
у справі № 910/1178/20
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"
про визнання договору недійсним
(у судовому засіданні взяв участь представник відповідача Уколов О. Л.)
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" (позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (відповідач) про визнання недійсним кредитного договору № 4С16108Г від 04.11.2016.
2. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказав, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля Банку, ініційованої Національним банком України, ввів в оману позивача про існування договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями попередніх боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з Банком кредитного договору № 4С16108Г від 04.11.2016. За твердженнями позивача, у Банка відсутні документи (або забезпечення), які підтверджують обов`язки боржників за кредитними договорами, за виконання яких надано позивачем поруку, що має істотне значення при укладенні кредитного договору та договорів поруки і підтверджують факт обману позивача відповідачем, адже якщо Товариство на момент укладення кредитного договору та договорів поруки знало би про відсутність даних забезпечень, воно б не вчинило оспорюваний правочин, який підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст судових рішень
3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2020 у справі № 910/1178/20, у задоволенні позову відмовлено.
4. Судові рішення мотивовані тим, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність в даному випадку одночасно трьох складових: умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявності самого факту обману (ведення в оману позивача). Позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України.
5. Також суди дійшли висновку про те, що дії позивача щодо укладення спірного кредитного договору та отримання за ним кредитних коштів, а згодом укладення договорів поруки, про які зазначено позивачем у позовній заяві, за якими поручався перед Банком за виконання зобов`язань іншими суб`єктами господарювання, в межах наданих Банком позивачу кредитних коштів, послідовні, та такі з яких вбачається волевиявлення позивача на укладення таких договорів та вчинення за ними дій, при цьому доказів укладення кредитного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками відповідача, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю Відповідача матеріали справи не містять.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
6. Позивач подав касаційну скаргу, в якій просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2020 у справі № 910/1178/20 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)
7. Позивач не погоджується з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій зазначаючи, що судами було порушено норми матеріального і процесуального права, оскільки не було надано належної правової оцінки усім обставинам справи у їх сукупності.
8. При цьому, обґрунтовуючи підставу, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано викладені у постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 висновки Верховного Суду щодо застосування статті 236 Господарського процесуального кодексу України стосовно необґрунтованого залишення без належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказів.
9. Разом з тим, обґрунтовуючи підставу, передбачену пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилаючись на пункти 1, 3, 4 частини третьої статті 310 ГПК України скаржник зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази та проігнорували клопотання позивача про витребування доказів, а також судами було встановлено обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
10. Також скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції розглянув справу в першому судовому засіданні за відсутності представника позивача, яким не було отримано ухвалу про відкриття апеляційного провадження, чим фактично порушив право позивача на захист, позбавивши останнього можливості довести в суді апеляційної інстанції обставини викладені в апеляційній скарзі.
Позиція інших учасників справи
11. Відповідач 01.04.2021 надіслав на адресу Касаційного господарського суду відзив на касаційну скаргу із заявою про поновлення пропущеного строку на подання відзиву, який Касаційним господарським судом приєднуються до матеріалів справи без його врахування, оскільки статтею 118 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
12. Відповідно до частини першої статті 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
13. Згідно з частиною другою статті 119 цього Кодексу встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
14. Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 № 904/5995/16.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
15. 04.11.2016 між позивачем, як позичальником, та відповідачем, як кредитором, було укладено Кредитний договір № 4С16108Г, предметом якого було надання позивачеві відновлювальної кредитної ліні (кредит, що надається позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної в п. А.3 договору (20.10.2025), у межах ліміту цього договору, у тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.
16. Ліміт кредитного договору складав 4 100 000 000 грн на наступні цілі: фінансування поточної діяльності позивача.
17. Матеріали справи містять докази щодо перерахуванням банком на рахунок позивача у справі кредитних коштів у розмірі 4 031 498 222,44 грн, позичальник отримав кошти у вказаному розмірі для фінансування своєї поточної господарської діяльності у відповідності до умов кредитного договору № 4Л16111Г від 20.11.2019.
18. Відповідно до пункту А.6 кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних.
19. Пунктом А.7 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань погашення/повернення кредиту, позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом за фіксованою ставкою в розмірі 21 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості.
20. Поряд із тим, в забезпечення виконання зобов`язань третіх осіб перед Банком між позивачем та Банком укладено ряд договорів поруки, а саме: № 4С13495Д/П, № 4С13497Д/П, № 4Э13489Д/П від 04.11.2016, згідно з якими Товариство (поручитель) поручилося перед Банком (кредитор) за виконання ТОВ "Сігматрейдер", ТОВ "Старма", ТОВ "Елті-Трейд" (далі - боржники) своїх зобов`язань перед банком з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами: № 4С13495Д від 16.08.2013, № 4С13496Д від 20.08.2013, № 4Д14026И від 21.01.2014, № 4С13497Д від 16.08.2013, № 4С13499Д від 19.08.2013, № 4С13512Д від 20.08.2013, № 4С13517И від 22.08.2013, № 4С14045И від 04.02.2014, № 4Э13489Д від 16.08.2013, № 4Э13500Д від 19.08.2013, № 4Э13513И від 20.08.2013, № 4Э14031И від 21.01.2014 (первісні кредитні договори).
21. Суди зазначили, що як стверджував позивач, суттєвою передумовою укладання договорів поруки було надання йому відомостей щодо багатократного забезпечення виконання боржниками своїх зобов`язань. При цьому обов`язковою умовою, на якій наполягало Товариство, було набуття ним прав на активи, що забезпечували зобов`язання попередніх боржників перед Банком.
22. З урахуванням зазначених вимог Товариство при укладенні договорів поруки (пункт 10) погодило з Банком, що кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржників за кредитними договорами передати поручителю впродовж 5 робочих днів з моменту виконання обов`язків, належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржників за кредитними договорами, у тому числі договорів, укладених в забезпечення таких кредитних договорів.
23. Відповідно до пункту 8 договорів поруки до Товариства переходять всі права кредитора за кредитними договорами, що були укладені між Банком та боржниками, а також і всі права за договорами застави, що забезпечують виконання вищевказаними товариствами своїх зобов`язань.
24. Суди зазначили, що в обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що на виконання вказаних договорів поруки, ним як поручителем, були перераховані на користь Банку грошові кошти в якості повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами боржників за договорами поруки на загальну суму 4 031 498 222,44 грн на підтвердження чого до позовної заяви надано платіжні доручення.
25. При цьому Товариство стверджувало, що дії із отримання кредитних коштів по кредитному договору № 4С16108Г від 04.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників Банку в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфелю Банку, ініційованого Національним банком України. Однак, зобов`язання Банку щодо передання позивачу документів, які посвідчували права на активи, якими були забезпечені зобов`язання боржників у забезпечених порукою зобов`язаннях не були виконані, тож з огляду на тривале невиконанням Банком умов пунктів 8, 10 договорів поруки, Товариство вважає, що Банк не мав на меті передати позивачу документи, які підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для Товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів Товариство в оману, щодо істотних умов кредитного договору.
26. За твердженням позивача, оспорюваний ним кредитний договір був укладений внаслідок введення Товариства в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому правочин є недійсним в силу частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.
27. Судами було встановлено, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійсним спірного Кредитного договору на підставі ст. 230 ЦК України.
28. Суди зазначили, що з матеріалів справи вбачається, що кредитний договір був укладений сторонами, з метою фінансування поточної господарської діяльності. Жодних посилань, що кредитний договір та договори поруки укладаються з метою отримання прибутку позивачем у вигляді продажу/отримання ним у власність майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у наданих до матеріалів справи документах (доказах) не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої "трансформації кредитного портфелю банку", про яку йдеться в позовній заяві.
29. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки або інших договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.
30. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що зі змісту протоколу № 02/11/2016 від 02.11.2016 випливає, що загальні збори учасників Товариства погодили укладення з Банком кредитного договору на суму 4 100 000 000,00 грн для здійснення виробничої, комерційної діяльності, діяльності по виконанню робіт і наданню послуг, з метою одержання прибутку та уповноважили директора Товариства на його підписання. Техніко-економічне обґрунтування повернення кредитних коштів та заявка на отримання кредиту Товариства містять цільове призначення позики - на фінансування поточної діяльності підприємства. При цьому у документах не наведено такого мотиву для залучення додаткового фінансування за рахунок отриманого від Банку кредиту як необхідність Товариством виконати договори поруки за третіх осіб і отримання від такого виконання прав вимоги до них.
31. Кредитний договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.
32. Наведені позивачем мотиви, якими він керувався при наданні поруки за третіх осіб, мають значення лише щодо дійсності поруки, адже порука має фідуціарний характер і поручитель, поручаючись за третіх осіб, не повинен переслідувати мети, яка суперечить основам цивільного законодавства.
33. Оскільки поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, яка була ним сплачена кредитору, поручительство не переслідує мети отримання поручителем прибутку.
34. Суди зазначили, що очевидно, що дії позивача, який уклав кредитний договір та отримав за ним кредитні кошти, а згодом уклав договори поруки, про які зазначено позивачем у позовній заяві, за якими поручався перед банком за виконання зобов`язань іншими суб`єктами господарювання, в межах наданих банком позивачу кредитних коштів, тобто послідовно діяв так, що вбачається його волевиявлення на укладення таких договорів та вчинення за ними дій.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
35. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).
Щодо суті касаційної скарги
36. Як зазначалося у пунктах 8-9 цієї постанови, підставами касаційного оскарження судових рішень у цій справі є пункти 1 і 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
37. Щодо доводів позивача, викладених у касаційній скарзі з підстав оскарження судових рішень, визначених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (пункт 8 цієї Постанови) Верховний Суд зазначає таке.
38. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
39. При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними (тотожними, аналогічними, подібними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 по справі № 372/4583/14-ц).
40. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
41. Так, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про застосування судами статті 236 ГПК України без урахування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, оскільки, як вбачається з наведеної постанови, судами першої та апеляційної інстанції залишено без будь-якого належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказу та залучення третьої особи, що свідчить про порушення судом положень статті 236 ГПК України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.
42. Тоді як у справі, що переглядається, скаржником ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час перегляду справи в апеляційному порядку, взагалі не заявлялись клопотання про витребування доказів.
43. За таких обставин, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, у зв`язку з чим касаційне провадження у цій частині необхідно закрити у відповідності до положень пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
44. Щодо підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України (пункт 9 цієї Постанови) Верховний суд зазначає таке.
45. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
46. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
47. Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
48. За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови необґрунтованості підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Саме тільки посилання скаржника на те, що господарський суд не в повному обсязі дослідив докази та не з`ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення; доводи касаційної скарги, які стосуються з`ясування обставин, вже встановлених господарськими судами, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції з огляду на положення частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
49. Отже, оскільки підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не отримала підтвердження під час касаційного розгляду, Верховний Суд залишає без задоволення касаційну скаргу ТОВ "Сієста-Шоп" в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, з посиланням на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
50. Разом з тим, частина третя статті 310 ГПК України встановлює, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення судом норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 3 ч. 3 ст. 310); якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 ст. 310).
51. Доводи касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, з посиланням на пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України, зводяться до того, що судами попередніх інстанцій, не зважаючи на неодноразові вимоги позивача, не було витребувано у Банку копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, згідно з яким Банк зобов`язаний розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
52. Аргументи касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, з посиланням на пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України, зводяться до того, що суд першої інстанції встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, з огляду на неврахування та невстановлення обставин, на які посилався позивач як на підставу своїх вимог у цій справі.
53. Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.
54. Право учасників справи подавати заяви та клопотання передбачено статтею 42 ГПК України.
55. Відповідно до частини першої статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
56. У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання (частина друга статті 81 ГПК України).
57. Згідно з частинами другою, четвертою та восьмою статті 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4). Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8).
58. Відповідно до частини другої статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
59. Як уже зазначалося у пункті 42 цієї Постанови, у справі, що переглядається, скаржником ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час перегляду справи в апеляційному порядку, взагалі не заявлялись клопотання про витребування доказів.
60. Вказане підтверджується відсутністю відповідного клопотання в матеріалах справи, а також протоколами судових засідань від 03.06.2020 та від 17.06.2020, згідно з якими, на час розгляду справи місцевим господарським судом у представника позивача були відсутні будь-які клопотання. Також, матеріали справи не містять жодних поданих позивачем клопотань про витребування доказів і під час перегляду цієї справи в апеляційному порядку.
61. З огляду на наведене, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не зважаючи на неодноразові вимоги позивача не витребували у Банку копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень на підставі пункту 3 частини третьої статті 310 ГПК України.
62. Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд дійшов до таких висновків.
63. В силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України), обов`язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
64. Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
65. Частиною першою статті 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
66. Отже, під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
67. Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України (допустимість доказів) обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
68. При цьому, відповідно до частин першої, другої статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
69. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1998 та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
70. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
71. Звертаючись до суду з позовом про визнання договору недійсним відповідно до статті 230 ЦК України, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
72. Під час розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій дійшли висновків про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач у позові не довів обставин, які б свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно статті 230 ЦК України, не довів самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
73. Такі висновки суди зробили, оцінюючи наявні у справі докази відповідно до статті 86 ГПК України, надані як позивачем, так і відповідачем, з яких слідує, що кредитний договір було укладено ТОВ "Сієста-Шоп" з Банком виключно з метою отримання коштів для фінансування поточної діяльності товариства та внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в силу статті 627 ЦК України.
74. При цьому, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду викладену у аналогічних правовідносинах стосовно того, що зазначені скаржником докази не мають значення для правильного вирішення цієї справи, а господарські суди попередніх інстанцій правомірно розглянули її за наявними в ній доказами.
Зазначене підтверджується правовою позицією, викладеною зокрема у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 910/18297/19, від 28.01.2021 у справі № 910/18287/19 та від 04.03.2021 у справі № 910/18759/19.
75. Таким чином, судами попередніх інстанцій, враховуючи положення статей 73, 74, 77, 86 ГПК України, на підставі допустимих доказів встановлено обставини, які свідчать про відсутність підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору поруки відповідно до статті 230 ЦК України.
76. Верховний Суд зазначає, що доводи скаржника щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судами попередніх інстанцій при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою фактів, на які посилався скаржник у позові та апеляційній скарзі, а також до незгоди з висновками судів, які покладені в основу судових рішень про відмову у позові, проте будь-яких аргументів про недопустимість доказів у справі в розумінні статті 77 ГПК України скаржником в касаційній скарзі не наведено.
77. Доводи касаційної скарги не дають підстав стверджувати про те, що наведені судами мотивування є необґрунтованими, позаяк правильність цих тверджень напряму випливає із матеріалів цієї справи, обставин спору та норм чинного законодавства.
78. Дотримуючись приписів статті 86 ГПК України, місцевий та апеляційний суди всебічно, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи, а їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.
79. Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених у пунктах 1 та 4 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.
80. Разом з тим, доводи касаційної скарги, викладені у пункті 10 цієї Постанови, стосовно того, що суд апеляційної інстанції розглянув справу в першому судовому засіданні за відсутності представника позивача, яким не було отримано ухвалу про відкриття апеляційного провадження, чим фактично порушив право позивача на захист, Верховним Судом не беруться до уваги, оскільки вони (1) не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, (2) спростовуються наявними в матеріалах справи доказами отримання ТОВ "Сієста-Шоп" ухвали Північного апеляційного господарського суду від 03.08.2020 про відкриття апеляційного провадження 14.08.2020 (рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 0411630559693).
81. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.
82. З урахуванням наведеного, колегія суддів зазначає, що інші доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, (1) не обґрунтовані підставами, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, (2) не доводять порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, проте, виходячи зі змісту касаційної скарги, направлені на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлених приписами статті 300 ГПК України.