Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 757/60455/18-ц
провадження № 61-18194св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Лець Юлія Вікторівна, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року у складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Суханової Є. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.
Позовну заяву мотивовано тим, що він та ОСОБА_2 у період з 30 серпня 2007 року до 19 жовтня 2015 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народилася дочка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року з нього на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05 травня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття.
Цим рішенням апеляційного суду встановлено, що 22 травня 2015 року ОСОБА_2 отримала від нього грошові кошти в розмірі 40 000,00 дол. США в рахунок сплати аліментів на утримання дочки.
Крім того, 05 квітня 2016 року він сплатив ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 40 000,00 дол. США на утримання неповнолітньої дитини, що підтверджується нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_4 .
Отже, 22 травня 2015 року та 05 квітня 2016 року ОСОБА_2 отримала від нього грошові кошти на загальну суму 80 000,00 дол. США на утримання неповнолітньої дитини.
ОСОБА_1 вважав, що грошові кошти у розмірі 80 000,00 дол. США, які були надані ОСОБА_2 у якості аліментів на дитину, не були враховані Печерським районним відділом державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві при визначені заборгованості зі сплати аліментів за 2015-2016 роки, що потягло за собою сплату ним аліментів у розмірі 779 878,19 грн за 2015 рік та 854 132,09 грн за 2016 рік, тому ОСОБА_2 відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) повинна повернути йому зазначені кошти як безпідставно отримані.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 2 260 800,00 грн, що еквівалентно 80 000,00 дол. США та понесені судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог, суд виходив із того, що доводи позивача щодо отримання грошових коштів відповідачем в період травня-липня 2015 року в рахунок сплати аліментів є безпідставними, оскільки розписки про отримання ОСОБА_2 22 квітня 2015 року, 22 травня 2015 року та у червні-липні 2015 року грошових коштів від ОСОБА_1 не містять будь-яких зобов`язань відповідача, у тому числі щодо порядку і строку їх повернення. Нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 від 28 березня 2017 року, якою він підтверджує отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 у рахунок оплати аліментів на утримання малолітньої дитини 40 000 дол. США, не підтверджується письмовими доказами щодо цього (мети та факту отримання грошових коштів). Тому суд погодився з доводами відповідача, що передача коштів за заявою фізичної особи, навіть нотаріально-посвідченої, не підтверджує факт передачі грошей, зокрема і в рахунок сплати аліментів.
При цьому, пославшись на статті 202, 205, 207 ЦК України які регулюють положення про правочини, суд також зазначив, про неможливість застосувати до правовідносин, які виникли між сторонами, положення статті 1212 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки грошові кошти отримано відповідачем в період перебування з позивачем у шлюбі та на задоволення потреб членів родини позивача, нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 не підтверджує факт передачі грошей, оскільки вона не є належним та допустимим доказом відповідно до вимог статей 77-81 Цивільно процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Тому положення статті 1212 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У грудні 2020 року ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Лець Ю. В., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначив застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-122цс14), та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що з матеріалів справи вбачається, що шлюбні відносини між сторонами були припинені у березні 2015 року, а спірні грошові кошти відповідач отримала у квітні 2015 року як аліменти на утримання дочки, яка залишилася проживати з відповідачем. У подальшому відповідач через судове рішення ще раз відсудила у нього ці кошти, як заборгованість по аліментам.
Також судам попередніх інстанцій всупереч вимогам статей 77-81, 95 ЦПК України, статті 43 Закону України "Про нотаріат" не взято до уваги нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_4 щодо підтвердження факту передачі позивачем грошових коштів відповідачу.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року поновлено ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Лець Ю. В., строк на касаційне оскарження рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Лець Ю. В., на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року і витребувано із Печерського районного суду міста Києва цивільну справу № 757/60455/18-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Лець Ю. В., підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 серпня 2007 року, який рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2015 року розірвано.
За час перебування сторін у шлюбі в них народилася дочка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2016 року в справі № 757/15356/15-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дочки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05 травня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 28 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, вказане рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2016 року змінено в частині визначення розміру аліментів.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітньої дочки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05 травня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття.
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 травня 2016 року, в незміненій його частині, та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 вересня 2016 року залишено без змін.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 28 вересня 2016 року в справі № 757/15356-15-ц встановлено, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у період травня-липня 2015 року 40 000,00 дол. США.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2018 року у справі № 757/11079/18-ц за позовом ОСОБА_1 до Печерського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_2 про визначення розміру заборгованості по аліментах, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 лютого 2019 року вказане рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2018 року залишено без змін. Судом встановлено, що ні розписка про передачу у 2015 році ОСОБА_1 ОСОБА_2 коштів у розмірі 40 000 дол. США, ні інші судові рішення не містять посилань про те, що вказані кошти передані в рахунок сплати аліментів на утримання дитини.
У квітні та травні 2015 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 по 10 000,00 дол. США без вказівки на призначення платежу та 20 000,00 дол. США на відпустку в червні-липні (том. 1, а. с. 29).
Відповідно до заяви ОСОБА_4 05 квітня 2016 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у рахунок оплати аліментів на утримання малолітньої дочки ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 40 000,00 дол. США, зобов`язавшись надати ОСОБА_1 відповідну розписку (том. 1, а. с. 30).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції і постанова суду апеляційної інстанції не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Предметом позову у цій справі є вимога про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 2 260 800,00 грн, що еквівалентно 80 000,00 дол. США, на підставі статті 1212 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц (провадження № 14-445цс18) зроблено такі правові висновки щодо застосування статті 1212 ЦК України.
Зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Судове рішення як акт правосуддя та як процесуальний документ повинно відповідати вимогам цивільного процесуального законодавства. Воно повинно бути юридично грамотним, повним, чітким, з ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду.
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року застосовується судом як джерело права, принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30).
Виходячи з вимог частини четвертої статті 265 ЦПК України, обов`язковою складовою частиною рішення суду є мотивувальна частина, в якій зазначаються, зокрема, докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
У мотивувальній частині постанови апеляційного суду зазначаються у тому числі мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (частина перша статті 382 ЦПК України).
Висновки постанови апеляційного суду не повинні бути взаємовиключними, оскільки це унеможливить суду касаційної інстанції визначитись із тим, до якого висновку дійшов суд щодо того, які правовідносини виникли між сторонами і які норми права підлягають застосуванню для їх врегулювання.
Оскаржені судові рішення таким вимогам процесуального закону не відповідають.
Так, як рішення районного суду, так і постанова апеляційного суду містять взаємовиключні висновки. Зокрема, судами досліджуються норми ЦК України щодо загальних положень про правочини, потім аналізуються доводи сторін щодо спірних грошових коштів та наводяться різні висновки: а) кошти не передавалися, так як відсутні докази їх передачі; б) кошти передавалися, але на інші цілі, при цьому мета передачі коштів зазначається по-різному, і викладається висновок суду, що до правовідносин, які виникли між сторонами, положення статті 1212 ЦК України не застосовуються.
Тому, виходячи із процесуальних повноважень суду касаційної інстанції (статті 400, 409 ЦПК України), Верховний Суд не може встановити, які ж висновки судів щодо фактичних обставин справи, правової природи спірних грошових коштів та інститутів правового регулювання відносин між сторонами покладено в основу судових рішень: а) кошти передавалися чи не передавалися; б) стаття 1212 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин, тому що між сторонами виникли договірні чи інші правовідносини; в) стаття 1212 ЦК України не застосовується з мотивів недоведення позивачем підстав її застосування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (частина перша статті 95 ЦПК України).
Статтями 34 78 Закону України "Про нотаріат" до повноважень нотаріуса віднесено у тому числі засвідчення справжності підпису на документах.
Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу (частини друга, п`ята статті 95 ЦПК України).
Частиною шостою статті 95 ЦПК України передбачено, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій відповідач та її представник не заявляли клопотання про витребування оригіналу заяви ОСОБА_4 про те, що 05 квітня 2016 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 в рахунок оплати аліментів на утримання малолітньої дочки ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 40 000,00 дол. США, зобов`язавшись надати ОСОБА_1 відповідну розписку (том. 1, а. с. 30).
Суди першої та апеляційної інстанції з власної ініціативи оригінал цього документа також не витребовували, мотивів його оцінки як неналежного та недопустимого письмового доказу не навели.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновок апеляційного суду про те, що "нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 не підтверджує факт передачі грошей, оскільки вона не є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом цієї обставини відповідно до положень статті 77-81 ЦПК України" і "надані суду докази є документами невідомого походження" є необґрунтованим. Безпідставно, тобто без наведення правових мотивів, відхилено цей доказ і рішенням суду першої інстанції.