Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 643/13968/18
провадження № 61-16225св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - П`ята харківська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Миркою Романом Олексійовичем, на постанову Харківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., Маміної О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст вимог позовної заяви
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - П`ята харківська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що вона постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1, яка належала їй на праві приватної власності. Після смерті чоловіка в 2013 році у вказаній квартирі вона мешкає самотньо.
Зазначала, що в квітні 2014 року вона склала заповіт, відповідно до якого вказану квартиру вона заповідала своїй правнучці - ОСОБА_1 . Після складання заповіту вона продовжувала мешкати у спірній квартирі.
У травні 2014 року стан її здоров`я погіршився та в період з 23 травня 2014 року до 25 червня 2014 року вона перебувала на стаціонарному лікуванні, де їй було проведено хірургічну операцію. Після виписки з лікарні вона перебувала в безпорадному стані, потребувала сторонньої допомоги. В той період їй неодноразово телефонувала ОСОБА_2, яка мешкає у м. Полтаві та наполягала на тому, щоб вона оформила спадщину після смерті свого чоловіка, оскільки спірна квартира належала їй з чоловіком на праві спільної сумісної власності.
Стверджувала, що ОСОБА_2 запевняла її про те, що складений нею на ім`я правнучки заповіт є недійсним, оскільки їй належала лише 1/2 частина спірної квартири.
В липні 2014 року позивач оформила спадщину після смерті чоловіка та отримала свідоцтво про право на спадщину після померлого ОСОБА_3 .
Вказувала, що після перенесеної операції стан її здоров`я погіршився, вона почала втрачати зір, в неї почала розвиватися катаракта очей.
У лютому 2015 року ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком приїхала до неї з м. Полтави та запевнила у необхідності звернутися до нотаріуса з метою уточнення заповіту, запропонувавши сходити разом із нею.
На пропозицію ОСОБА_2 вона погодилася та пішла до нотаріуса, де підписувала папери, проте, через свій похилий вік та слабий зір, перебуваючи у безпорадному стані, вона достеменно не розуміла, які саме папери підписувала, але була впевнена в тому, що заповідала спірну квартиру своїй правнучці.
У подальшому через скрутне матеріальне становище вона оформила субсидію по оплаті комунальних платежів, які завжди вчасно сплачувала.
У серпні 2018 року призначену субсидію було скасовано у зв`язку зі зміною складу родини. Як з`ясувалося - це відбулось у зв`язку із реєстрацією в належній їй квартирі ОСОБА_4 - чоловіка ОСОБА_2 .
В телефонній розмові ОСОБА_4 повідомив їй, що він дійсно зареєстрований в спірній квартирі, повідомив про існування договору дарування спірної квартири та пояснив, що це необхідно було зробити, оскільки її правнучка ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є неповнолітньою і не зможе без згоди батьків успадкувати квартиру та користуватись нею.
Про існування договору дарування спірної квартири вона не була обізнана до серпня 2018 року коли їй, через зміну складу родини скасували призначення субсидії. Також вказувала, що самого договору в неї немає, інформацію про час його укладення нею було отримано з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.
Зазначала, що оспорюваний правочин був укладений нею в той час, коли вона внаслідок перенесеної операції та лікування, перебувала в безпорадному стані, погано бачила. Укладення вказаного договору дарування не відповідало її волі, було вкрай невигідним для неї, оскільки вказану квартиру мала отримати у спадок її правнучка, вона в квартирі постійно мешкала та сплачувала за комунальні платежі. Відвідуючи нотаріуса за порадою відповідача, позивач мала на меті лише уточнити раніше складений заповіт для того, щоб всю спірну квартиру могла успадкувати ОСОБА_1 .
При цьому передача квартири (дарунку) не відбувалась, вона продовжувала мешкати в спірній квартирі та сплачувати за неї комунальні платежі, відповідач не отримувала ключі від квартири, жодних дій, спрямованих на утримання квартири нею не вживалось, з лютого 2015 року в спірній квартирі не була та не цікавиться нею.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений від 27 лютого 2015 року між нею та ОСОБА_2 ; визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 січня 2020 року у складі судді Задорожної А. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення районного суду мотивовано тим, що підстав для задоволення позовних вимог немає, оскільки, позивачем та її представником не надано до суду доказів того, що під час посвідчення оспорюваного договору дарування державним нотаріусом не дотримано вищенаведених вимог законодавства, або з боку нотаріуса мало місце недобросовісне ставлення до виконання своїх обов`язків, і що такі дії нотаріуса оспорювались позивачем, протиправність дій нотаріуса встановлювалась у визначеному законом порядку.
Отже, при укладенні договору дарування квартири від 27 лютого 2015 року державним нотаріусом належно виконано всі передбачені законодавством дії, правоздатність та дієздатність сторін договору перевірено, перед підписанням договір дійсно прочитаний сторонами вголос, тощо.
Крім того, районний суд вказав, що подана ОСОБА_1 інформація, яка міститься у медичній документації, беззаперечно свідчить про наявність у позивача певних проблем зі здоров`ям, зокрема, погіршення зору, проте, не підтверджує ті обставини, на які позивач посилається, як на підставу своїх позовних вимог (щодо перебування її у безпорадному стані на момент укладення договору дарування від 27 лютого 2015 року, оскільки з часу проведення їй хірургічної операції (05 червня 2014 року) до часу укладання спірного договору минуло понад сім місяців, а звернення позивача за медичною допомогою з приводу погіршення зору відбулось через півроку після укладання договору дарування.
Суд першої інстанції вважав, що належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт перебування позивача на час укладення спірного правочину у безпорадному стані, позивачем за час розгляду справи суду не надано. Дійсно, на час укладення договору дарування, що оскаржується, позивачу виповнилось 81 рік, але як стверджували відповідачі, і вказані факти позивачем не спростовані, стан здоров`я позивача дозволяв їй здійснювати поїздки до іншого міста без супроводу, через два місяці після її перебування на стаціонарному лікуванні. Твердження позивача щодо її самотності та потреби у сторонньому догляді та допомозі за час розгляду справи судом не підтверджені жодними доказами, більш того спростовані відповідачем, яким надано докази, що підтверджують факт проживання позивача разом із її онуком.
Також суд дійшов висновку про недоведеність ОСОБА_1 того, що про вчинення саме договору дарування під впливом помилки вона дізналася лише в 2018 році.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 січня 2020 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 27 лютого 2015 року державним нотаріусом П`ятої Харківської державної нотаріальної контори Рибкіною О. М. за реєстровим номером № 4-117.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позов в частині визнання недійсним договору дарування є обґрунтованим, оскільки позивач є особою похилого віку - ІНФОРМАЦІЯ_2, після укладення договору дарування продовжувала проживати у спірній квартирі, маючи в ній зареєстроване місце проживання. При цьому ОСОБА_5 оформила субсидію, продовжувала сплачувати комунальні послуги за користування спірною квартою і не вчиняла дій, які б могли свідчити про її небажання користуватись спірною квартирою, фактична передача квартири не відбулась, отже, укладаючи оспорюваний договір дарування вона помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором.
Щодо строку позовної давності, апеляційний суд вважав, що такий строк позивачем не пропущений, оскільки про своє порушене право вона дізналася лише в серпні 2018 року, коли призначена їй субсидія була скасована у зв`язку із реєстрацією в спірній квартирі ОСОБА_4 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 січня 2020 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У листопаді 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2021 року справу призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів про те, що позивачка продовжує проживати та користуватися спірною квартирою, хоча і зареєстрована в ній та сплачує комунальні послуги.
Вказує, що ОСОБА_1 ще до укладення оспорюваного договору проживала та надалі продовжує проживати за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується випискою з медичної картки амбулаторного хворого, показаннями свідка ОСОБА_6, квитанціями про сплату комунальних послуг.
Вважає, що подані ОСОБА_1 докумннти не свідчать про те, що в момент укладення оспорюваного договору дарування вона знаходилася у безпорадному стані та не могла усвідомлювати значення своїх дій.
Посилається на безпідставне відхилення апеляційним судом її доводів щодо пропуску ОСОБА_1 строків позовної давності.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/1171/18, від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06, від 04 червня 2019 року у справі № 910/9070/18 та від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Караченцевим Ю. Л. подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки висновки апеляційного суду узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у подібних правовідносинах.
При цьому не заслуговують на увагу посилання ОСОБА_2 на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, що до застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/1171/18, від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06, від 04 червня 2019 року у справі № 910/9070/18 та від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18.
Вважає, що доводи касаційної скарги зводяться виключно до незгоди заявника з обставинами справи та оцінкою апеляційним судом наданим сторонами доказам.
При цьому слід звернути увагу на те, що позивач фактично не здійснила передачу спірного нерухомого майна відповідачеві, надалі продовжила користуватися своїми правами власника - користуватися та розпоряджатися квартирою на свій розсуд (оскільки отримувала орендні платежі та не передала ключі від квартири відповідачеві).
Крім того, 21 грудня 2020 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Караченцевим Ю. Л., подано клопотання про закриття касаційного провадження у справі у зв`язку з безпідставним посиланням ОСОБА_2 у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18), від 13 лютого 2019 року у справі № 911/1171/18, від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06, від 04 червня 2019 року у справі № 910/9070/18 та від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Договір складено у присутності сторін та посвідчено державним нотаріусом П`ятої харківської державної нотаріальної контори Рибкіною О. М. (том 1, а. с. 72, 106).
Відповідно до витягу з медичної карти стаціонарного хворого ОСОБА_1 остання перебувала на стаціонарному лікуванні ДЗ "Дорожна клінична лікарня ст. Харків" у період часу з 23 травня 2014 року до 25 червня 2014 року у зв`язку із захворюваннями жовчного міхура, печінки, атеросклеротичного кардіосклерозу, гіпертонічної хвороби; в ході лікування ОСОБА_1 проведено операцію, виписано в задовільному стані, рекомендовано спостереження лікарів за місцем мешкання (том 1, а. с. 14);
Згідно з витягом з історії хвороби ОСОБА_1 остання перебувала на стаціонарному лікуванні в Харківській міській клінічній лікарні № 14 ім. проф. Л. Л. Гіршмана в період часу з 13 серпня 2015 року до 14 серпня 2015 року з діагнозом - незріла катаракта правого/лівого ока, проведено хірургічне лікування, після виписки рекомендовано підбір окулярів, спостереження у окуліста за місцем мешкання (том 1, а. с.16).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є, зокрема:
- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
- якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та Верховний Суд у постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18) та від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06 (провадження № 61-12912св18).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судами встановлено, що 27 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, посвідчений державним нотаріусом П`ятої харківської державної нотаріальної контори Рибкіною О. М., згідно з яким ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
При зверненні із позовом ОСОБА_1 вказувала, що вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, а саме думала, що заповідає спірну квартиру своїй правнучці.
Заперечуючи проти цього, ОСОБА_2 вказувала, що ОСОБА_1 не помилялася щодо будь-яких обставин, які мають істотне значення, а вона дійсно мала намір подарувати їй квартиру.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки вважав, що позивач, укладаючи оспорюваний договір була дієздатною особою та усвідомлювала наслідки вчинення таких дій, що свідчить про те, що волевиявлення дарувальника було направлено на настання реальних наслідків щодо дарування квартири.
Скасовуючи рішення районного суду та задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині визнання недійсним оспорюваного правочину, апеляційний суд вказав, що, укладаючи оспорюваний договір дарування позивач помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині наявності підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним, вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків про необґрунтованість позову у цій частині з огляду на таке.
Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки вважав, що позивач, укладаючи оспорюваний договір була дієздатною особою та усвідомлювала наслідки вчинення таких дій, що свідчить про те, що волевиявлення дарувальника було направлено на настання реальних наслідків щодо дарування квартири.
При цьому правильними є висновки районного суду про те, що надана позивачем інформація, що міститься у вказаній медичній документації, беззаперечно свідчить про наявність у неї певних проблем зі здоров`ям, зокрема, погіршення зору, проте, ці відомості не підтверджують обставину щодо перебування її у безпорадному стані на момент укладення договору дарування від 27 лютого 2015 року.
Колегія суддів вважає, що апеляційним судом безпідставно залишено поза увагою показання свідка ОСОБА_6, яка є орендарем спірної квартири з 2015 року та повідомила, що позивач не проживає за адресою спірної квартири, а мешкає у приватному будинку на АДРЕСА_2 .
Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував наявність у позивача на праві приватної власності іншого нерухомого майна на АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 74).
Отже, районний суд правильно визнав недоведеними посилання ОСОБА_1 на те, що, будучи особою похилого віку, вона за станом здоров`я потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між сторонами.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Отже, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
Колегія суддів вважає, що позивачем не спростовано презумпцію правомірності оспорюваного договорору дарування.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позову.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши, що підстави для визнання договору дарування від 27 лютого 2015 року недійсними відсутні, районний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України забезпечив повний та всебічний розгляд справи, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення первісного позову та часткове задоволення зустрічного позову, а суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду, яке є правильним по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку у застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктом "б" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
При поданні касаційної скарги ОСОБА_2 було сплачено 6 880 грн судового збору, що підтверджується доданою до касаційної скарги квитанцією, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2, оскільки колегія суддів задовольняє її касаційну скаргу та залишає у силі рішення суду першої інстанції.
Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Караченцева Ю. Л. про закриття касаційного провадження у справі
21 грудня 2020 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Караченцевим Ю. Л., подано клопотання про закриття касаційного провадження у справі у зв`язку з безпідставним посиланням ОСОБА_2 у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18), від 13 лютого 2019 року у справі № 911/1171/18, від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06, від 04 червня 2019 року у справі № 910/9070/18 та від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Колегія суддів погоджується із доводами представника ОСОБА_1 - адвоката Караченцевим Ю. Л. про те, що посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 911/1171/18, від 04 червня 2019 року у справі № 910/9070/18 та від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18 є безпідставними, оскільки у справі, що є предметом касаційного перегляду, та вказаних справах різний суб`єктний склад сторін, інші підстави позову та інші встановлені фактичні обставини справи.
Проте, посилання ОСОБА_2 на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18) та від 06 березня 2019 року у справі № 2-761/06 (провадження № 61-12912св18), які стосуються питання визнання недійсним оспорюваних договорів дарування і застосування положень частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України та не були враховані судом апеляційної інстанції, виключають можливість застосування положень пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
З огляду на зазначене, клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Караченцева Ю. Л. про закриття касаційного провадження не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 400, 410, 413, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду