Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 562/2088/19
провадження № 61-11890св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - Релігійна громада Свято-Різдво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Релігійної громади церкви Свято-Різдво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української православної церкви (Православної Церкви України) с. Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 28 січня 2020 року в складі судді Кушніра О. Г. та постанову Рівненського апеляційного суду від 21 липня 2020 року в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року Релігійна громада церкви Свято-Різдво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української православної церкви (Православної Церкви України) села Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області (далі - Релігійна громада) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права власності на будинок садибного типу по АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання відповідачів звільнити (виселитися) із будинку протягом одного місяця з дня набрання рішенням суду законної сили.
Позов мотивовано тим, що Релігійна громада не може здійснювати свої речові права щодо зазначеного житлового будинку, оскільки там зареєстровані і проживають відповідачі без будь-яких правових підстав, добровільно звільнити жиле приміщення відмовляються.
Посилаючись на те, що даний будинок є необхідним для проживання священика громади, який житлом не забезпечений, Релігійна громада просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 28 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок за своїм статусом не належить громадянинові на праві приватної власності, а є власністю релігійної організації, яка складається з об`єднання громадян, а тому до цього житла підлягають застосуванню правила, встановлені для громадського житлового фонду.
Посилання позивача в обґрунтування своїх вимог на положення статей 168, 169 ЖК Української РСР, які застосовуються до житлових відносин, встановлених для приватного житлового фонду, та передбачають порядок припинення договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, та порядок виселення наймача в разі припинення такого договору в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення, є помилковими.
Також суду не надано належних та допустимих доказів про включення спірного житла рішенням районної ради відповідно до статті 118 ЖК Української РСР до числа службових.
Враховуючи, що позивач не навів належних підстав для виселення відповідачів відповідно до положень Глави 2 розділу ІІІ ЖК Української РСР, яка застосовується до правовідносин з користування жилими приміщеннями в будинках громадського житлового фонду, та не зазначив іншого постійного жилого приміщення для їх проживання відповідно до статті 109 ЖК Української РСР, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 21 липня 2020 року апеляційну скаргу Релігійної громадизалишено без задоволення, а рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 28 січня 2020 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що при вирішенні спірних правовідносин до застосування не підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач (статті 168, 169 ЖК Української РСР), оскільки відповідно до статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Правові норми Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не регулюють спірних правовідносин між сторонами.
Також апеляційний суд врахував, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають і зареєстровані понад 23 роки, іншого житла не мають, а тому їх виселення з будинку суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені Релігійною громадою матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Релігійної громади на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 28 січня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 21 липня 2020 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суди попередніх інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, Верховного Суду від 07 березня 2018 року в справі № 677/1656/15-ц, 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц, 02 липня 2020 року в справі № 30/7081/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 109 ЖК Української РСР, так як вона не регулює правовідносини щодо користування житловими будинками, що належать на праві власності релігійним організаціям. Форма власності релігійної організації на майно є приватною, а тому суди помилково застосували до спірних правовідносин норми ЖК Української РСР щодо колективної форми власності, громадського житлового фонду. Відповідач ОСОБА_1 не є священником громади УПЦ (ПЦУ), не перебуває в трудових або інших правовідносинах з громадою, а тому саме громада УПЦ має забезпечувати його житлом, що повністю відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 02 липня 2020 року.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У вересні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому він просить в задоволенні касаційної скарги відмовити у повному обсязі. Зазначає, що спірний житловий будинок є власністю релігійної організації, яка складається з об`єднання громадян, а тому до цього житла підлягають застосуванню правила, встановлені для громадського житлового фонду і посилання позивача на статті 168, 169 ЖК Української РСР є помилковими. Тривалий час проживання у спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати таку квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 562/2088/19 із Здолбунівського районного суду Рівненської області.
У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу № 562/2088/19 призначено до розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що починаючи з вересня 1996 року, у будинку садибного типу по АДРЕСА_1, загальною площею 91, 9 кв. м, житловою - 52 кв. м, мешкають ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та члени його сім`ї - дружина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, діти - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 . Вселення в житлове приміщення відбулося з дозволу його власника - Релігійної громади Свято-Різво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви села Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області.
Факт проживання та реєстрації відповідачів підтверджено довідкою від 27 червня 2019 року № 281, виданою Новомощаницькою сільською радою Здолбунівського району Рівненської області.
На час виникнення житлового спору власником даного житлового будинку є Релігійна громада Свято-Різдво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) села Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області на підставі Свідоцтва про право власності від 24 вересня 2003 року (копія, серія та номер: б\н), виданого Виконавчим комітетом Новомощаницької сільської ради Здолбунівського району Рівненської області. Оригінал свідоцтва про право власності втрачений (оголошення про втрату розміщене в Здолбунівській районній газеті "Нове життя" від 21 червня 2019 року).
Таким чином судами установлено, що власник спірного житлового будинку змінився.
Матеріали справи містять акти та звернення членів парафіяльної ради Релігійної громади, датовані березнем-липнем 2019 року, з пропозицією ОСОБА_1, як наймачу, звільнити житловий будинок АДРЕСА_1 . Виконати приписи позивача відповідачі відмовилися.
Звертаючись до суду з цим позовом, Релігійна громада посилалася на порушення її прав, вказувала про необхідність звільнення спірного житлового будинку з метою вселення до будинку протоієрея ОСОБА_5, який є настоятелем Релігійної громади і потребує житла в парафії, що підтверджується довідкою від 01 липня 2019 року № 227, яка видана канцелярією Рівненської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України).
Заперечуючи проти вимог позивача, відповідачі посилались на те, що право користування у ОСОБА_1 та членів його сім`ї на житловий будинок АДРЕСА_1 виникло на законних підставах з часу призначення відповідача у 1996 році настоятелем Релігійної громади Свято-Різво-Богородичної парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення їх права на житло.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З огляду на те, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають і зареєстровані понад 23 роки, іншого житла не мають, що позивачем і не заперечується, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що їх виселення з цього будинку суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені Релігійною громадою матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.
При цьому апеляційний суд вмотивовано відхилив доводи заявника про необхідність застосування аналогії права, оскільки існуючі правовідносини неповно врегульовані цивільним законодавством.Заявник вказує про існування між сторонами відносин, правовою підставою яких є договір найму, проте спірні права і обов`язки сторін повністю регулюються національним законодавством, про що зроблено Верховним Судом відповідні правові висновки, які ґрунтуються на практиці Європейського суду з прав людини.
Посилання заявника на застосування судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, Верховного Суду від 07 березня 2018 року в справі № 677/1656/15-ц, від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц, від 02 липня 2020 року в справі № 30/7081/15-ц, не приймаються до уваги, оскільки у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц заявлені позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення колишнього члена сім`ї власника на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц про примусове виселення, судами встановлено, що відповідачі вселилися у спірну квартиру на підставі усного розпорядження директора СТОВ "Діброва", а тому мали усвідомлювати, що вони не мають документів (договору найму, оренди тощо), які б могли підтверджувати їх право користування квартирою, а тому втручання у право відповідачів, які без достатньої правової підстави продовжували користуватись спірною квартирою, не може вважатись непропорційним по відношенню до необхідності захисту прав власника квартири.
Таким чином, у вказаних позивачем у касаційній скарзі справах правовідносини не є подібними цій справі № 562/2088/19.
Посилання позивача на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02 липня 2020 року у справі № 308/7081/15-ц, в якій усунуто перешкоди в користуванні власністю шляхом зняття відповідача з реєстрації місця проживання та виселено його із житлового приміщення, суд касаційної інстанції не приймає до уваги, виходячи з наступного.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права на житло осіб, які набули таке право у законний спосіб.
Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві…".
Судова практика щодо застосування статті 8 Конвенції є усталеною.
За таких обставин, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки в даній справі судами установлено, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають і зареєстровані понад 23 роки, іншого житла не мають, тому їх виселення з цього будинку суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.
Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 482/16/19 (провадження № 61-13450св20).
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.