ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 360/3235/20
адміністративне провадження № К/9901/35928/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №360/3235/20
за позовом Приватного акціонерного товариства "Сєвєродонецьке об`єднання АЗОТ"
до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича
про визнання протиправною і скасування постанови про відкриття виконавчого провадження
за касаційною скаргою адвоката Керімова Рафаеля Рагимовича, який діє в інтересах Приватного акціонерного товариства "Сєвєродонецьке об`єднання АЗОТ",
на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 4 вересня 2020 року (постановлену у складі: головуючого судді Шембелян В.С.)
і постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року (ухвалену у складі: головуючого судді Казначеєва Е.Г., суддів Міронової Г.М., Ястребової Л.В.)
І. Історія справи
Приватне акціонерне товариство "Сєвєродонецьке об`єднання АЗОТ" у серпні 2020 року звернулося до суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича, в якому просило визнати протиправною і скасувати постанову відповідача від 16 липня 2020 року ВП №62597704 про відкриття виконавчого провадження.
Позов мотивований тим, що у відповідача не було підстав для стягнення у пункті 3 оскаржуваної постанови основної винагороди приватного виконавця, оскільки сума відповідної заборгованості у примусовому порядку стягнута не була. Так, ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання АЗОТ" вважає, що розмір основної винагороди приватного виконавця залежить від суми фактично стягнутої ним суми, а не від суми, зазначеної у виконавчому документі. З огляду на вказані доводи позивач вважає, що дії відповідача вчинені поза межами його повноважень і не відповідають Закону України "Про виконавче провадження".
Луганський окружний адміністративний суд своєю ухвалою від 4 вересня 2020 року відмовив у відкритті провадження за вказаною позовною заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України) у зв`язку з тим, що цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Так, суд зазначив, що оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадження прийнята на виконання рішення, ухваленого за правилами господарської юрисдикції (наказу Господарського суду Харківської області від 21 грудня 2017 року №913/869/14), а тому її оскарження має відбуватися за правилами господарського судочинства шляхом подання скарги до суду, який видав виконавчий документ. Водночас суд зазначив, що позивач оскаржує постанову про відкриття виконавчого провадження у повному обсязі, а не лише в частині стягнення основної винагороди приватного виконавця, що унеможливлює розгляд цієї справи в рамках адміністративного судочинства. Також суд відхилив посилання позивача на положення частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", вказавши на те, що предметом оскарження у цій справі не є постанова приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.
Перший апеляційний адміністративний суд постановою від 16 грудня 2020 року залишив вказану ухвалу без змін, погодившись із викладеними у ній мотивами.
У касаційній скарзі адвокат Керімов Р.Р., діючи в інтересах позивача, просить скасувати ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 4 вересня 2020 року і постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року, а справу направити на розгляд до суду першої інстанції.
Скаржник вважає, що суди порушили положення частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", прийняли судові рішення без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №906/515/17, від 16 січня 2019 року у справі №910/22695/13, від 7 лютого 2019 року у справі №927/769/16, ухвалили незаконні й необґрунтовані судові рішення, чим порушили вимоги статті 242 КАС України.
Так, скаржник зауважує, що положеннями частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено спеціальний порядок судового оскарження рішення приватного виконавця щодо стягнення основної винагороди, за яким відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів.
Також зазначає, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 12 серпня 2020 року у справі №913/869/14 було закрито провадження за скаргою позивача на постанову від 16 липня 2020 року ВП №62597704 про відкриття виконавчого провадження, оскільки господарський суд дійшов висновку, що скарга стосується виключно правомірності вказаного у постанові розміру основної винагороди приватного виконавця, а отже вона повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримав 17 лютого 2021 року.
Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним задовольнити касаційну скаргу частково з огляду на таке.
ІІ. Мотиви Верховного Суду
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - "Конвенція") кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Абзацом першим пункту 2 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Пунктом 7 частини першої вказаної норми КАС України закріплено, що суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом (стаття 16 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" від 2 червня 2016 року №1403-VIII).
З аналізу викладених норм випливає, що приватний виконавець є суб`єктом владних повноважень при здійсненні своїх повноважень щодо примусового виконання рішень у встановленому законом порядку.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб`єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі наказу Господарського суду Харківської області від 21 грудня 2017 року №913/869/14 приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Щербаков Ігор Миколайович прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №62597704. У пункті 3 цієї постанови визначено стягнути з боржника основну винагороду приватного виконавця у розмірі: 27535763,11 грн.
Позивач вважає, що у відповідача не було підстав для стягнення основної винагороди, яка визначена у цій постанові, оскільки сума заборгованості, яка є предметом наказу господарського суду, у примусовому порядку стягнута не була, а її розмір залежить від розміру фактично стягнутої суми, а не від суми, зазначеної у виконавчому документі.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги у межах, визначених статтею 341 КАС України, Верховний Суд зазначає таке.
Особливості провадження у справах щодо рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця врегульовані статтею 287 КАС України.
Так, частиною першою вказаної статті передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Згідно з частиною першою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" від 2 червня 2016 року №1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
За частиною другою цієї ж статті рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до статті 339 Господарського процесуального кодексу України (далі - "ГПК України") сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що критеріями визначення юрисдикції судів щодо справ стосовно оскарження рішень, дій чи бездіяльності приватного виконавця є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ.
Виходячи з викладеного, Верховний Суд вважає правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції про те, що оскарження постанови приватного виконавця, прийнятої на виконання наказу, виданого судом у господарській справі, повинно відбуватися у порядку, встановленому ГПК України.
Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували такого.
Підставою позову було порушення відповідачем вимог матеріального права в частині стягнення з позивача як боржника у відповідному виконавчому провадженні основної винагороди. Інших підстав, як правових, так і фактичних, у позові не наведено.
За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів, як постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Тобто у примусовому порядку виконуються не лише виконавчі документи, видані судами у передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження рішень приватних виконавців (стаття 36 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів").
Так, Закон України "Про виконавче провадження" встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору (основної винагороди приватного виконавця) та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Беручи до уваги наведене, у контексті вирішення питання юрисдикційної належності спору щодо стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця, Верховний Суд дійшов висновку, що розгляд спору в цій частині віднесено до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів попередніх інстанцій у цій частині є помилковими.
Аналогічна правова позиція випливає із наданого Великою Палатою Верховного Суду тлумачення частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" і статті 287 КАС України, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №906/515/17, від 16 січня 2019 року у справі №910/22695/13, від 7 лютого 2019 року у справі №927/769/16, а також від 2 жовтня 2019 року у справі №826/15531/17.
З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що правові висновки судів першої та апеляційної інстанцій про непоширення юрисдикції адміністративного суду на спір щодо скасування постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження з виконання наказу, виданого Господарським судом Харківської області, ґрунтуються на правильному тлумаченні норм права.
Водночас суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на цей спір у частині оскарження постанови про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця. Так, Верховний Суд зауважує, що незаконність оскаржуваної постанови позивач обґрунтовує лише доводами щодо незаконності стягнення з нього як боржника основної винагороди у розмірі: 27535763,11 грн, тобто оскаржувана постанова, виходячи із підстав позову, оскаржується у частині стягнення основної винагороди, не дивлячись на те, що предмет позову сформульований із проханням скасувати оскаржувану постанову без уточнення в якій частині: повністю чи частково.
У світлі вказаного слід зауважити, що суд першої інстанції наділений правом залишити позовну заяву без руху з метою уточнення позивачем змісту позовних вимог відповідно до підстав його позову. Використання цього права у світлі висновків, зроблених у вказаній постанові, відповідало б завданням адміністративного судочинства, визначеним у статті 2 КАС України.
Крім того, залежно від підстав і предмету позову, а також відповідного правового регулювання спірних правовідносин, суд має право за результатами судового розгляду обрати один із визначених статтею 245 КАС України способів захисту порушених прав позивача, перелік яких не є вичерпним і може виявлятися у частковому скасуванні оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень.
Натомість суди першої та апеляційної інстанції викладеного не врахували і прийняли оскаржувані судові рішення, які не в повній мірі відповідають закону.
Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення в частині відмови у відкритті провадження у цій справі щодо позовної вимоги про скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича про відкриття виконавчого провадження від 16 липня 2020 року ВП №62597704 щодо стягнення з боржника (ПрАТ "Сєвєродонецьке об`єднання АЗОТ") основної винагороди приватного виконавця у розмірі: 27535763,11 грн необхідно скасувати, а справу в цій частині направити для продовження розгляду до Луганського окружного адміністративного суду зі стадії відкриття провадження у справі.
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд