У Х В А Л А
08 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 755/12623/19
Провадження № 14-47цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.
і за касаційною скаргою Національного банку України на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. та
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ), у якому просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 403 000 грн.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та 11 грудня 2017 року була звільнена з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
17 липня 2019 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18 визнано незаконним і скасовано наказ № 3967-к від 11 грудня 2017 року про її звільнення та поновлено її на роботі.
Під час розгляду цієї справи, у січні 2019 року вона подала заяву про збільшення позовних вимог, а саме просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, проте суд відмовив у прийнятті зазначеної заяви у зв`язку із пропуском строку для її подання.
Вважала, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 грудня 2017 року по день ухвалення рішення.
Також вказувала на те, що відповідач порушив строки виплати заробітної плати при звільненні 11 грудня 2017 року, оскільки повний розрахунок був здійснений лише 19 березня 2018 року, тому з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
09 липня 2020 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції вказав, що позивач звернулась до суду з указаними позовними вимогами з пропуском тримісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з підстав, визначених статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість вказаних позовних вимог, оскільки при звільненні ОСОБА_1 роботодавець здійснив повний розрахунок нарахованих позивачу на час звільнення грошових коштів.
25 листопада 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до НБУ про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.
Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 279 034,38 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишено без змін.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач лише 09 серпня 2019 року звернулась до суду з окремим позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи періодичність платежів, які нараховуються судом за кожен окремий день (робочий час), коли позивач була позбавлена можливості виконувати роботу у зв`язку з неправомірним наказом відповідача, який у подальшому судом було визнано незаконним, та тримісячний строк звернення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивач має право на отримання від відповідача 279 034,38 грн (без урахування обов`язкових податків та платежів) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 травня по 17 липня 2019 року, тобто за три місяці, що передували зверненню до суду із цим позовом.
Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вказавши, що такі виплати проводяться при правомірному припиненні трудового договору та непроведенні при цьому з працівником розрахунку у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Разом із тим підстави припинення трудового договору між позивачем та відповідачем судом визнано незаконними та поновлено ОСОБА_1 на роботі, тому вимоги позивача про покладення на роботодавця відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України є безпідставними.
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій і просила їх скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог як такі, що прийняті в цій частині з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 233 КЗпП України та не врахували, що позов працівника про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу може бути поданий ним відповідно до норм КЗпП України без обмеження жодним строком на звернення за поновленням порушеного права.
Матеріали справи не містять доказів того, що у день звільнення відповідач здійснив їй виплату всіх належних сум при звільненні, а тому з відповідача на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 403 000 грн.
Суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18).
Також ОСОБА_1 подала клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що існує різна судова практика суду касаційної інстанції при застосуванні одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Так, у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зроблено висновок про те, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права.
Однак цей висновок Верховного Суду не узгоджується з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, які викладені у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), від 14 листопада 2019 року у справі № 826/14/16 (провадження № К/9901/12598/18), а також з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, який викладений у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18).
У грудні 2020 року НБУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга НБУ мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 233 КЗпП України та не врахував, що позивач звільнена з роботи 11 грудня 2017 року, а тому строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу сплив 11 березня 2018 року, у той час як із цим позовом позивач звернулась 06 серпня 2019 року, тобто з пропуском тримісячного строку звернення до суду із вказаними позовними вимогами.
Апеляційний суд, стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулуза період з 09 травня по 17 липня 2019 року, не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), а також те, що наслідком пропуску строку звернення до суду із вказаними позовними вимогами є відмова у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
11 січня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року.
29 січня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою НБУ на постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року.
У лютому 2021 року НБУ подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просив залишити вказану скаргу без задоволення та задовольнити касаційну скаргу НБУ.
05 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.
24 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду задоволено клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з посиланням на необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18).
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.
У справі, що переглядається встановлено, що 11 грудня 2017 року наказом в. о. Голови НБУ Смолія Я. В. № 3967-к директора Департаменту інспекційних перевірок банків ОСОБА_1 звільнено з роботи 11 грудня 2017 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України). Визначено здійснити ОСОБА_1 виплату компенсації за 29 календарних днів невикористаної щорічної відпустки: додаткової за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 11 серпня 2016 року до 10 серпня 2017 року - 4 календарні дні, додаткової за особливий характер праці (ненормований робочий день) за робочий рік з 11 серпня до 11 грудня 2017 року - 1 календарний день, щорічну основну відпустку за робочий рік з 11 серпня 2016 року до 10 серпня 2017 року - 16 календарних днів, щорічну основну відпустку за робочий рік з 11 серпня до 11 грудня 2017 року - 8 календарних днів.
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про скасування вказаного наказу про звільнення та поновлення її на роботі.
Звертаючись до суду у січні 2018 року з позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, ОСОБА_1 не пред`являла вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і тільки у січні 2019 року подала заяву про збільшення позовних вимог та просила вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні.
19 березня 2019 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 травня 2019 року, заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог залишено без розгляду з тих підстав, що позивач пропустила строк на подання заяви про збільшення позовних вимог, а підстав для його поновлення немає.
17 липня 2019 року рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/901/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року та постановою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року, визнано незаконним та скасовано наказ НБУ від 11 грудня 2017 року № 3967-к "Про звільнення ОСОБА_1", поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків НБУ з 12 грудня 2017 року.
17 липня 2019 року наказом Голови НБУ № 2082-к ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту інспекційних перевірок банків з 12 грудня 2017 року зі збереженням раніше встановлених умов оплати праці.
При поновленні на робо