У х в а л а
7 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 204/8439/20
Провадження № 14-46зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилась із клопотанням ОСОБА_1 (далі - позивач) від 1 квітня 2021 року у справі за його позовом до Держави України в особі Дніпропетровського окружного адміністративного суду (далі - відповідач) про відшкодування моральної та матеріальної шкоди і
в с т а н о в и л а :
10 грудня 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача моральну та матеріальну шкоду.
14 грудня 2020 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті провадження.
3 лютого 2021 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року без змін.
18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 3 лютого 2021 року. Мотивував тим, що зазначені у касаційній скарзі доводи щодо порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій не знайшли підтвердження, відсутні розумні сумніви щодо правильності застосування та тлумачення норм права, що підтверджує необґрунтованість скарги. Тому суд, керуючись частинами четвертою та п`ятою статті 394 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відмовив у відкритті касаційного провадження.
У квітні 2021 року позивач надіслав на адресу Великої Палати Верховного Суду клопотання, у якому просить з огляду на майновий стан звільнити його від сплати судового збору, а також:
- скасувати ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року;
- скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 3 лютого 2021 року;
- скасувати ухвалу колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2021 року;
- повернути справу на повторний розгляд до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська у новому складі суду.
Стверджує таке:
- адміністративний суд у справі № 160/1831/19 обмежив гарантію доступу до правосуддя, а тому він звернувся до загального суду за правилами цивільного судочинства про відшкодування державою Україно збитків, завданих порушенням цієї гарантії;
- суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 204/8439/20, відмовляючи у відкритті провадження, не здійснили "посилання на документ, який би засвідчував згоду, надану Верховною Радою України, на порушення гарантії права громадянина чи людини на звернення до суду та гарантію права на розгляд справи у суді";
- приховування юридичного факту про звернення позивача до суду "беззаперечно свідчить про зловживання владою та перешкоджає встановленню у суді законності його права на відшкодування шкоди за порушення гарантії права на звернення до суду на підставі статей 8 та 55 Конституції України".
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає такого ж інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, який був передбачений у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року.
Отже, після відмови у відкритті касаційного провадження у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду справи № 204/8439/20. Велика Палата Верховного Судуне має повноважень переглянути судові рішення у цій справі, як про це просить позивач. Тобто у справі № 204/8439/20 вона не є судом, встановленим законом, для такого перегляду.
Крім того, вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою позивача та на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 204/8439/20 не передавав.Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно на підставі клопотання позивача вирішити питання про передання справи собі на розгляд.
З урахуванням наведеного у прийнятті клопотання необхідно відмовити та повернути його позивачеві.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду поданого до Великої Палати Верховного Судуклопотання не є порушенням права позивачана доступ до суду, адже він вже раніше реалізував його право на звернення до судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду, зокрема, з метою перегляду ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року, яку не можна оскаржити, ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду