ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 320/2670/20
адміністративне провадження № К/9901/22045/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №320/2670/20
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини А0952
про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою адвоката Акуленка Вадима Михайловича в інтересах ОСОБА_1
на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року
(прийняту у складі: головуючого судді Брагіної О.Є.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2020 року
(прийняту у складі: головуючого судді Шурка О.І., суддів Василенка Я.М., Кузьменка В.В.).
І. Історія справи
ОСОБА_1, в інтересах якого діяв адвокат Акуленко Вадим Михайлович, 16 березня 2020 року звернувся до суду з позовом до Військової частини А0952, в якому просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 до 2017 років, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 7 листопада 2017 року;
- зобов`язати Військову частину А0952 нарахувати і виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015, 2016 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 7 листопада 2017 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23 березня 2020 року позовну заяву залишено без руху із наданням заявникові десятиденного строку з моменту одержання копії цієї ухвали для усунення її недоліків шляхом подання позовної заяви у кількості екземплярів, що відповідає кількості учасників справи із зазначенням у ній:
(1) номерів засобів зв`язку, адреси електронної пошти позивача, РНОКПП позивача та його представника;
(2) обставин, якими обґрунтовані заявлені вимоги з посиланням на докази, що підтверджують ці обставини, а саме: що відповідач є розпорядником грошових коштів для здійснення виплат за невикористані додаткові відпустки учасникам бойових дій;
(3) порядку звільнення з військової служби позивача та дії, які були вчинені ним для одержання компенсаційних виплат за невикористані додаткові відпуски, в тому числі, коли та кому було подано відповідний рапорт з вимогою провести виплату грошової компенсації та рішення командира військової частини за наслідком його розгляду;
(4) загального розміру виплат, які були одержані позивачем за спірний період, тобто з 1 січня 2015 року до 31 грудня 2017 року у розрізі щомісячних виплат із окремим зазначенням кожної виплати та представленням суду відповідних доказів, якими підтверджені суми нарахованих та одержаних виплат (довідки з військової частини; копії відомості; копії витягу про рух коштів банківської картки тощо);
(5) кількості надання рішення відповідача про відмову у здійсненні нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні календарної відпустки із зазначенням тривалості невикористаної відпустки та періодів, в яких так відпустка не була використана та надання доказів щодо невиплати грошової компенсації, зазначення загального розміру грошових виплат при звільненні у розрізі кожної виплати та підтвердження факту одержання коштів (копія відомості, виписка із банківської картки; надходження на розрахунковий рахунок позивача) тощо;
(6) розпорядника грошових коштів;
(7) конкретизації розрахункового періоду, тобто періоду за виключенням святкових та вихідних, днів відпустки та тимчасової непрацездатності позивача;
(8) алгоритму розрахунку суми компенсації;
(9) розміру посадового (місячного) окладу (тарифної ставки), установленого позивачеві на момент нарахування компенсаційних виплат;
(10) відомостей про розмір грошового забезпечення позивача у період з 2015 до 2018 року із визначенням щомісячних виплат та надання довідки, якими ці виплати підтверджені.
Водночас суд звернув увагу позивача на те, що "розрахунок передбачає обрахунок математичних величин із застосуванням арифметичних дій; обґрунтування порушення прав, свобод та інтересів заявника із визначенням змісту порушених прав".
Крім того, в ухвалі про залишення позовної заяви без руху вказано, що позивач повинен зазначити поважні причини неможливості звернення до суду з цим позовом у встановлений процесуальний законом строк (11), зокрема, надати документи, які свідчать про те, що у 2015 року ОСОБА_1 не мав реальної можливості звернутися до адвоката чи Міністерства оборони України з вимогами надати йому інформацію щодо загального розміру належних позивачеві виплат.
Окрім іншого, суд зазначив, що звільнення від сплати судового збору учасників бойових дій (12) відбувається лише за позовами, пов`язаними із захистом порушених прав учасника бойових дій. Згідно із положеннями статті 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до кола учасників бойових дій віднесено 20 категорій, тому позивачеві необхідно конкретизувати, до якої із встановлених законом категорій учасників бойових дій він відноситься.
На виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху адвокат Акуленко В.М., діючи в інтересах позивача, подав заяву про усунення недоліків, до якої додано виправлену позовну заяву, а також копію постанови Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у зразковій справі №620/421/18 і копію листа Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 4 жовтня 2019 року №248/7096.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто, оскільки суд встановив, що позивач на виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху подав заяву про усунення недоліків, оновлений адміністративний позов, який ідентичний за змістом первісному позову, та копії наступних документів: постанови Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі №620/4218/18 та листа Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 4 жовтня 2019 року №7096.
Крім того, в ухвалі про повернення позовної заяви зазначено, що позивач не виконав вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху, так як не надав суду усіх витребуваних документів, у тому числі позовної заяви, оформленої відповідно до вимог статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України") із викладенням у ній обставин, якими обґрунтовані заявлені вимоги з посиланням на докази, що підтверджують відповідні обставини, а саме:
- стосовно того, що відповідач є розпорядником грошових коштів для здійснення виплат за невикористані додаткові відпустки учасникам бойових дій;
- щодо порядку звільнення з військової служби позивача та дій, які були вчинені ним для одержання компенсаційних виплат за невикористані додаткові відпуски, в тому числі, коли та кому було подано відповідний рапорт з вимогою провести виплату грошової компенсації та рішення командира військової частини за наслідком його розгляду;
- стосовно зазначення загального розміру виплат, які були одержані позивачем за спірний період, тобто з 1 січня 2015 року до 31 грудня 2017 року у розрізі щомісячних виплат із окремим зазначенням кожної виплати та представленням суду відповідних доказів, якими підтверджені суми нарахованих та одержаних виплат (довідки з військової частини, копії відомості, копії витягу про рух коштів банківської картки тощо);
- щодо зазначення кількості надання рішень відповідача про відмову у здійсненні нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні календарної відпустки із зазначенням тривалості невикористаної відпустки та періодів, в яких так відпустка не була використана, та надання доказів щодо невиплати грошової компенсації, зазначення загального розміру грошових виплат при звільненні у розрізі кожної виплати та підтвердження факту одержання коштів (копія відомості, виписка із банківської картки, надходження на розрахунковий рахунок позивача) тощо;
- щодо конкретизації розрахункового періоду, тобто періоду за виключенням святкових та вихідних, днів відпустки та тимчасової непрацездатності позивача;
- стосовно зазначення алгоритму розрахунку суми компенсації;
- щодо розміру посадового (місячного) окладу (тарифної ставки), установленого позивачеві на момент нарахування компенсаційних виплат;
- стосовно зазначення відомостей про розмір грошового забезпечення позивача у період з 2015 до 2018 року із визначенням щомісячних виплат та надання довідки, якими ці виплати підтверджені.
Крім того, суд зауважив, що позивач не надав заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням обставин непереборної сили, які заважали йому звернутися до суду вчасно після одержання розрахунку при звільненні, розмір якого не відповідав сумі, встановленій законом.
Також суд наголосив, що вказані документи були обов`язковою передумовою для вирішення питання про можливість відкриття провадження у справі та витребувані із розрахунком того, що ця категорія справ розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання, а ефективний розгляд справ, який є основним завданням адміністративного судочинства, забезпечується в тому числі, належною підготовкою справи з дотриманням положень щодо її відкриття, економії часу для своєчасного ухвалення рішення.
Ухвала про повернення позовної заяви від 12 травня 2020 року залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2020 року. Так, апеляційний суд зазначив, що позивач не усунув недоліки позовної заяви, перелічені в ухвалі про залишення її без руху, належно не обґрунтувавши позовні вимоги та не зазначивши суми компенсації, з наданням відповідних доказів відмови у виплаті таких, які б відповідали вимогам статей 73 - 76 КАС України.
У касаційній скарзі адвокат Акуленко В.М., який діє в інтересах позивача, просить скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2020 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Скаржник вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій вимог частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" і частини другої статті 6 КАС України, чим обґрунтовує обмеження його у доступі до правосуддя, зокрема надто суворе тлумачення судами процесуального закону.
На думку скаржника, висновки судів щодо невиконання ним вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху є помилковими і спростовуються доводами оновленої позовної заяви, в якій вказано, що:
- відповідач є розпорядником грошових коштів для здійснення позивачеві виплат за невикористані додаткові відпустки як учаснику бойових дій;
- звернення до суду з цим позовом не обмежується будь-яким строком, оскільки виплати, які просить стягнути позивач, включаються до фонду заробітної плати, на що вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18;
- позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", оскільки характер порушеного права, за захистом якого звертається позивач як учасник бойових дій, не має значення для застосування вказаної норми, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №303/1808/17;
- стосовно надання доказів звернення позивача з вимогою про виплату грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку учаснику бойових дій, то позивач вказує на лист від 4 жовтня 2019 року №248/7096/19, яким до усіх військових частин надіслано лист Юридичного департаменту Міністерства оборони України від 3 жовтня 2019 року №298/5/2867. В останньому листі, на думку позивача, зазначено, що грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій із грудня 2015 року до жовтня 2019 року не надавалася;
- щодо обґрунтувань порушення права позивача на отримання виплат, які є предметом позову, то скаржник зазначає, що посилання на окремі статті відповідних нормативно-правових актів, якими врегульоване право ОСОБА_1 на отримання компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку містяться в оновленій позовні заяві. Водночас скаржник зауважив, що правова позиція стосовно захисту порушених прав позивача ґрунтується на рішенні Верховного Суду від 16 травня 2019 року, ухваленому у зразковій справі №620/4218/18.
Отже, скаржник зазначає, що відповідач не виплатив позивачеві усіх належних йому сум при звільненні, а саме: грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 до 2017 року, чим порушив його право на таку відпустку, передбачене пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримав 13 жовтня 2020 року.
Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити з огляду на таке.
ІІ. Мотиви Верховного Суду
Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити дії.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
За статтею 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.
Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
У частині п`ятій статті 160 КАС України визначено обов`язкові складові, які повинна містити позовна заява, серед яких:
2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу), відомі номери засобів зв`язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти;
3) зазначення ціни позову, обґрунтований розрахунок суми, що стягується, - якщо у позовній заяві містяться вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної оскаржуваним рішенням, діями, бездіяльністю суб`єкта владних повноважень;
4) зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини;
8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності), зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;
9) у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень - обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача;
У статті 161 КАС України визначено перелік документів, що додаються до позовної заяви.
За частиною четвертою цієї статті, позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
У разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску (частина шоста статті 161 КАС України).
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС України).
Відповідно до частин першої, другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. Одночасно протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
За пунктом 1 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Залишаючи без руху позовну заяву ОСОБА_1, суд першої інстанції вказав на ряд її недоліків, які необхідно було усунути. Оскільки усі визначені в ухвалі недоліки позивач не усунув, то ухвалою від 12 травня 2020 року Київський окружний адміністративний суд повернув позовну заяву.
Так, в ухвалі про повернення позовної заяви, яка залишена без змін апеляційним судом, зазначено, що позивач не надав позовної заяви із викладенням у ній обставин з посиланням на докази стосовно того, що відповідач є розпорядником грошових коштів для здійснення виплат за невикористані додаткові відпустки учасникам бойових дій.
Проте зі змісту позовної заяви, доданої до заяви про усунення недоліків, вбачається, що позивач зазначив Військову частину А0952 розпорядником бюджетних коштів щодо здійснення виплат, які є предметом цього позову, підтвердженням чого, на його думку, є наказ командира від 7 листопада 2017 року №235, в якому визначені відповідні виплати на день звільнення ОСОБА_1 з військової служби. Копія витягу з указаного наказу була додана до первісної позовної заяви (а.с. 7).
Отже, позивач виконав вимогу ухвали про залишення позовної без руху в частині зазначення розпорядника грошових коштів для здійснення виплат за невикористані додаткові відпустки, підтвердженням чого, на його думку, є зміст наказу від 7 листопада 2017 року №235 (а.с. 16, на звороті).
Крім цього, повертаючи позовну заяву суд зазначив, що позивач не виконав вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху в частині викладення у позовній заяві обставин із посиланням на докази стосовно порядку звільнення з військової служби позивача та дій, які були ним вчинені для одержання компенсаційних виплат за невикористані додаткові відпуски, в тому числі, коли та кому було подано відповідний рапорт з вимогою провести виплату грошової компенсації та рішення командира військової частини за наслідком його розгляду.
Однак, зі змісту позовної заяви, доданої до заяви про усунення недоліків, вбачається, що у її пункті 3 наведені доводи стосовно необхідності подання до суду доказів звернення позивача з вимогою про виплату грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку. Так, щодо цієї вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху позивач послався на листи від 4 жовтня 2019 року №248/7096/19 та від 3 жовтня 2019 року №298/5/2867, в останньому з яких, на переконання позивача, зазначено, що грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій з грудня 2015 року до жовтня 2019 року не надавалася.
Тобто позивач вказав на ті докази, які вважав належними для підтвердження того, що він не отримував компенсації додаткової відпустки як учасник бойових дій за 2015 - 2017 роки.
Також, повертаючи позовну заяву, суд зазначив, що позивач не надав заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням обставин непереборної сили, які заважали йому звернутися до суду вчасно після одержання розрахунку при звільненні, розмір якого не відповідав сумі, встановленій законом.
Проте у первісній та оновленій позовних заявах (а.с. 6, 16 - на звороті) містяться доводи позивача про те, що право на отримання виплат, які є предметом цього спору, не обмежується будь-яким строком, оскільки такі виплати включаються до фонду заробітної плати і аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18.
Залишаючи позовну заяву без руху і повертаючи її в подальшому, суд першої інстанції, як і суд апеляційної інстанції, не надали жодної оцінки цим доводам позивача, не проаналізували відповідне законодавство у контексті спірних правовідносин, зокрема положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, згідно якої у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Крім того, суди не врахували посилань позивача на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18, в якій зазначено, що стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій не обмежені строком звернення до суду.
Відтак, повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про те, що позивач не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду і не подав відповідної заяви.
Окрім цього, позовна заява була повернута з тих підстав, що у ній не викладено обставин із посиланням на докази стосовно:
- зазначення загального розміру виплат, які були одержані позивачем за спірний період, тобто з 1 січня 2015 року до 31 грудня 2017 року у розрізі щомісячних виплат із окремим зазначенням кожної виплати та представленням суду відповідних доказів, якими підтверджені суми нарахованих та одержаних виплат (довідки з військової частини, копії відомості, копії витягу про рух коштів банківської картки тощо);
- рішень відповідача про відмову у здійсненні нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні календарної відпустки із зазначенням тривалості невикористаної відпустки та періодів, в яких так відпустка не була використана, та надання доказів щодо невиплати грошової компенсації, зазначення загального розміру грошових виплат при звільненні у розрізі кожної виплати та підтвердження факту одержання коштів (копія відомості, виписка із банківської картки, надходження на розрахунковий рахунок позивача) тощо;
- конкретизації розрахункового періоду, тобто періоду за виключенням святкових та вихідних, днів відпустки та тимчасової непрацездатності позивача;
- зазначення алгоритму розрахунку суми компенсації;
- розміру посадового (місячного) окладу (тарифної ставки), установленого позивачеві на момент нарахування компенсаційних виплат;
- стосовно зазначення відомостей про розмір грошового забезпечення позивача у період з 2015 до 2018 року із визначенням щомісячних виплат та надання довідки, якими ці виплати підтверджені.
Надаючи оцінку вказаним вимогам ухвали про залишення позовної заяви без руху, які не були виконані позивачем, слід зазначити таке.
З аналізу статті 55 Конституції України, статей 5, 9 КАС України випливає, що кожна особа має право звернутися до суду, якщо вважає свої права порушеними, і може розпоряджатися своїми вимогами на власний розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Так, у позовні заяві ОСОБА_1, в інтересах якого діяв адвокат Акуленко В.М., просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо ненарахування і невиплати позивачеві грошової компенсації щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 до 2017 років, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 7 листопада 2017 року;
- зобов`язати Військову частину А0952 нарахувати і виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015, 2016 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 7 листопада 2017 року.
Тобто позивач не просив стягнути з відповідача конкретну суму заборгованості, а просив зобов`язати військову частину нарахувати і виплатити йому таку суму, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення - 7 листопада 2017 року. Відтак відповідач у разі задоволення позову повинен був би самостійно визначити розмір належних позивачеві виплат.
Отже позивач сформулював позовні вимоги на власний розсуд і їх зміст узгоджується із способами захисту, визначеними у статті 5 КАС України, одним з яких є визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень і зобов`язання вчинити дії. Натомість вимога суду першої інстанції до позивача про надання алгоритму розрахунку суми компенсації за вказаного формулювання позовних вимог не є обов`язковою для вирішення питання про наявність підстав для відкриття провадження у цій справі.
Крім того, у пункті 3 частини першої статті 160 КАС України вказано, що у позовній заяві зазначається обґрунтований розрахунок суми, що стягується, - якщо у позовній заяві містяться вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної оскаржуваним рішенням, діями, бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Проте відповідач не просив стягнути конкретну суму з відповідача і не заявляв вимоги про відшкодування шкоди.
Водночас визначені у позовній заяві вимоги зобов`язального характеру не вимагають наявності у позові посилань на обставини з наданням відповідних доказів стосовно конкретного розміру посадового (місячного) окладу (тарифної ставки), установленого позивачеві на момент нарахування компенсаційних виплат, оскільки визначення належної позивачеві сумі компенсації у разі задоволення позову віднесено до повноважень відповідача і на стадії відкриття провадження у справі ці обставини не впливають на можливість суду встановити наявність у ОСОБА_1 права на позов, як і на обрання судом того способу захисту порушених прав позивача, про який просить останній: зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити відповідну суму компенсації, визначену відповідачем.
Окрім іншого, у позовній заяві міститься цитата статті 16-2 Закону України "Про відпустки", за якою учасникам бойових дій надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Також позивач цитував приписи частини чотирнадцятої статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", згідно якої у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
З огляду на вказане Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без руху і повертаючи її у подальшому, надто суворо розтлумачив приписи пунктів 4, 5 частини п`ятої статті 160 КАС України, що виявилося у виявленні недоліків позовної заяви в частині незазначення у ній обставин із посиланням на докази стосовно: тривалості невикористаної відпустки та періодів, в яких так відпустка не була використана; конкретизації розрахункового періоду, тобто періоду за виключенням святкових та вихідних, днів відпустки та тимчасової непрацездатності позивача. Так, ОСОБА_1 у позовній заяві вказав роки, за які не отримав компенсацію невикористаної додаткової відпустки: 2015 - 2017 роки, а з огляду на норми законодавства, на які послався позивач, тривалість цієї відпустки становить 14 днів на рік.
Крім вказаних недоліків позовної заяви, суд першої інстанції також встановив, що позивач не зазначив у ній обставин і доказів, якими обґрунтовує свої вимоги, стосовно: загального розміру виплат, які були одержані позивачем з 1 січня 2015 року до 31 грудня 2017 року, невиплати йому грошової компенсації, яка є предметом цього спору, загального розміру грошових виплат при звільненні у розрізі кожної виплати та підтвердження факту одержання коштів, відомостей про розмір грошового забезпечення позивача у період з 2015 до 2018 року із визначенням щомісячних виплат та надання довідки, якими ці виплати підтверджені.
Вказані обставини стосуються доведення того, що позивач дійсно не отримав належної йому компенсації невикористаних додаткових відпусток у 2015 - 2017 роках, а також можуть мати значення для визначення відповідачем конкретної суми компенсації, на яку буде мати право позивач у разі задоволення позову.
Так, згідно частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відтак саме відповідач повинен доводити, що здійснив відповідні виплати позивачеві, а позиція суб`єкта владних повноважень щодо правомірності своєї бездіяльності чи дій може бути викладена у відзиві на позовну заяву, який подається після відкриття провадження у справі разом із необхідними, на думку відповідача, доказами (частина третя статті 79 КАС України).
Покладення обов`язку доказування на позивача - фізичну особу не допускається і встановлення відповідних вимог в ухвалі про залишення позовної заяви без руху, внаслідок невиконання якої позов ОСОБА_1 було повернуто, свідчить про порушення судом вимог частини другої статті 77 КАС України.
До того ж слід зауважити, що особливості дослідження доказів, результатом чого є їх оцінка судом, визначені у статтях 210, 211 КАС України, які знаходяться у Главі 6 "Розгляд справи по суті". Тобто лише після відкриття провадження у справі і дослідження усіх поданих сторонами доказів, свобода у поданні яких є складовою принципу змагальності сторін, суд з`ясовує чи підтверджується позиція позивача належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами (статті 73 - 76 КАС України). Відтак суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові дійшов передчасного висновку про те, що позивач не надав доказів відмови у виплаті йому спірної компенсації, які б відповідали вимогам статей 73 - 76 КАС України. У контексті викладеного Верховний Суд також враховує, що позивач вважає належним доказом невиплати йому компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій наказ від 7 листопада 2017 року про його звільнення, у якому, як зазначає позивач, визначені належні йому виплати на день звільнення.
Так, слід зазначити, що на виконання вимог пункту 8 частини п`ятої статті 160 КАС України, частини четвертої статті 161 КАС України позивач послався і додав до позовної заяви ті докази, які вважав достатніми і які були у нього наявні, що узгоджується із положеннями частини першої статті 9 КАС України щодо здійснення судочинства на засадах змагальності сторін і свободи у наданні ними своїх доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості. Водночас суд на виконання принципу офіційного з`ясування обставин справи має право вживати визначених законом заходів, необхідних для з`ясування усіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення і витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта статті 9 КАС України).
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - "Конвенція") містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі "Bellet v. France").
Водночас ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Уейт і Кеннеді проти Німеччини", пункт 43).
У рішеннях від 13 січня 2000 року у справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" і від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" Європейський суд з прав людини зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
З огляду на приписи частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" і частини другої статті 6 КАС України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Враховуючи викладені у цій постанові висновки, Верховний Суд резюмує надмірно суворе тлумачення судами першої та апеляційної інстанцій положень частини п`ятої статті 160 КАС України і частин четвертої, шостої статті 161 КАС України, а також неврахування судами приписів статті 9 КАС України щодо принципів змагальності сторін та офіційного з`ясування обставин справи.
Оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції про повернення позовної заяви, залишена без змін апеляційним судом, перешкоджає подальшому провадженню у справі, не відповідає вимогам законності й обґрунтованості та обмежує позивача у доступі до правосуддя, то її належить скасувати.
Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).
За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд