Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 639/4569/17-ц
провадження № 61-12784св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 04 червня 2019 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Бровченка І. О., Пилипчук Н. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 про виселення.
Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить 2/3 частини однокімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_1 . Інша 1/3 частини квартири належить її сину ОСОБА_3 .
У січні 2013 року ОСОБА_3 без її дозволу та згоди вселив у квартиру свою дружину ОСОБА_2, яка у квартирі не зареєстрована.
Зазначила, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 чинять їй перешкоди у користуванні квартирою, ображають та принижують її, забороняють користуватися власними електроплитою та пральною машиною, що змусило її встановити в жилій кімнаті, яку вона займає, окрему електроплиту та готувати в кімнаті.
Добровільно звільнити квартиру відповідач відмовляється, на її пропозиції продати квартиру і придбати кожному окреме житло ОСОБА_3 не погоджується.
Її син є власником іншої квартири, яка є придатною для проживання, тоді як вона іншого житла не має.
Вказала, що ніколи не надавала згоди на вселення відповідача. Це питання з нею не узгоджувалось. Вона весь час заперечувала проти проживання ОСОБА_2 у квартирі та страждає від її поведінки.
Квартира є однокімнатною, частка сина складає лише 6,1 кв. м, а кімната, яку фактично займають син з невісткою, насправді є підсобним приміщенням, переобладнаним під житлове. Порядок користування житлом не визначався.
Спільне проживання та користування квартирою з відповідачем є неможливим, суттєво впливає на її фізичний стан, обмежує її у праві користування, володіння та розпорядження частиною власного житла.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, стягнути з відповідача судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року, з урахуванням виправлення ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 30 січня 2019 року описки, позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи, у сумі 640,00 грн.
Рішення суду мотивовано обґрунтованістю підстав для усунення позивачу перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2, яка вселилась у квартиру та проживає у ній без належних правових підстав, без письмової згоди ОСОБА_1 як співвласника квартири, та чинить позивачу перешкоди у здійсненні права власності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 04 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 вселилась до спірної квартири без реєстрації як дружина ОСОБА_3, який є співвласником 1/3 частини квартири. Право користування відповідачем житлом є похідним від права власності на квартиру її чоловіка, тому вона не є особою, що самоправно зайняла жиле приміщення.
Визнання особи такою, що втратила право користування житлом, або виселення із житлового приміщення, що знаходиться у спільній частковій власності, можливе лише за наявності обумовленої письмової згоди всіх співвласників цього житла та (або) подання ними спільного позову.
Проте позивач звернулась з позовом одноосібно. Інший співвласник квартири, третя особа у справі ОСОБА_3, позов не визнав.
За таких умов згідно зі статтею 157 ЖК УРСР відповідач може бути виселена лише з підстав, передбачених частиною першою статті 116 цього кодексу, однак позивачем не надано доказів того, що ОСОБА_2 систематично руйнує чи псує майно, продовжує робити неможливим її проживання у спірному житлі після вжиття до неї заходів запобігання чи громадського впливу.
Як вбачається із заяв ОСОБА_1 до правоохоронних органів, вона зазначала про застосування до неї фізичного насильства її сином, а не ОСОБА_2 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 04 червня 2019 року, а рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що при вирішенні спору суд апеляційної інстанції не звернув увагу на необхідність дотримання балансу інтересів співвласників у праві спільної часткової власності, що передбачає також отримання згоди співвласників на вселення інших осіб до такого житла. За змістом положень статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Усупереч змісту указаної статті апеляційний суд дійшов протилежного по суті спору висновку про відсутність підстав для виселення зі спірної квартири ОСОБА_2 як особи, яка не має права нею користуватися. У власності чоловіка ОСОБА_2 перебуває квартира АДРЕСА_2 . Апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення статей 358, 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК УРСР.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не подавали.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 04 червня 2019 року, витребувано із Жовтневого районного суду м. Харкова цивільну справу № 639/4569/17-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_3 .
ОСОБА_1 є власником 2/3 частин указаної квартири, а ОСОБА_3 - 1/3 частини (а. с. 7, 31).
Квартира має одну кімнату житловою площею 18,3 кв. м та підсобне приміщення площею 18,9 кв. м, яке переобладнано у житлове, і має вихід на кухню, площею 6,7 кв. м.
22 жовтня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.
Встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 (з 23 жовтня 1987 року), її син ОСОБА_3 (з 28 жовтня 2009 року), онук ОСОБА_4, 2009 року народження (з 01 листопада 2017 року). ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_4, у квартиру АДРЕСА_1 вселилась з січня 2013 року.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 30 квітня 2013 року № 4-806 (а. с. 5, 6).
10 квітня 2013 року та 11 вересня 2014 року ОСОБА_1 зверталась до Жовтневого районного відділу органу внутрішніх справ із заявами, в яких, зокрема, зазначала, що ОСОБА_2 провокує сварки, конфлікти, ображає її, погрожує та заподіяла їй тілесні ушкодження. Вказала також, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні квартирою, а ОСОБА_3 завдав їй тілесні ушкодження.
Згідно з висновком Новобаварського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області від 05 листопада 2017 року розгляд матеріалів за заявою ОСОБА_1 від 29 жовтня 2017 року щодо вжиття заходів до ОСОБА_3 за фактом завдання їй удару припинено, оскільки ОСОБА_3 пояснив, що його в момент сварки не було вдома.
Висновками фахівця з питань судово-медичної експертизи Комунального закладу охорони здоров`я Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи від 12 вересня 2014 року № 986-2014 та від 30 жовтня 2017 року № 1199-2017 встановлено, що ОСОБА_1 спричинені легкі тілесні ушкодження, які, з її слів, нанесені їй ОСОБА_3 (а. с. 8, 37).
З виписки із амбулаторної карти ОСОБА_1, наданої Комунальним закладом охорони здоров`я "Харківська міська поліклініка № 22", вбачається, що ОСОБА_1 знаходиться на диспансерному обліку.
З 2014 року почала звертатися до невропатолога і з 2017 року її стан погіршився.
У 2017 році взята на диспансерний облік невропатологом (а. с. 57).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова Харківського апеляційного суду від 04 червня 2019 року не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно зі статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Статтею 358 ЦК Українивизначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
Винятки із загального правила можуть встановлюватись законом, зокрема статтею 361 ЦК України щодо самостійного права співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Аналогічні положення закріплені і у частині першій статті 156 ЖК УРСР.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 64 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Частинами першою та третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Виселення осіб, що самоправно зайняли жиле приміщення, пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Відповідно до статті 157 ЖК УРСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями. У цій постанові зазначено, зокрема, що неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю, тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
У цій справі встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 .
Так, ОСОБА_1 належить 2/3 частини указаної квартири, ОСОБА_3 - 1/3 частина.
Частки співвласників в натурі не виділені.
ОСОБА_3 зареєстрований у спірній квартирі з 28 жовтня 2009 року, ОСОБА_2 у вказаній квартирі не зареєстрована та фактично вселилась до неї у січні 2013 року.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 посилалась на те, що вона з ОСОБА_3 (чоловіком) обрала місце свого проживання в спірній квартирі та вселилася за взаємною згодою позивача, хоча остання письмово таку згоду не надала. При цьому ОСОБА_2 не заперечувала факт погіршення відносини з ОСОБА_1 .
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 надавала згоду на вселення ОСОБА_2 до спірної квартири.
Таким чином, встановленим є факт вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 без погодження та без отримання дозволу ОСОБА_1 як співвласника квартири, що є порушенням визначеного статтею 358 ЦК України порядку здійснення права спільної часткової власності.
Порушення майнових прав позивача внаслідок недотримання порядку вселення ОСОБА_2 як члена сім`ї іншого співвласника квартири, ОСОБА_3, вказує на можливість захисту цих прав відповідно до положень статті 391 ЦК України.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, тоді як апеляційний суд не врахував порушення порядку вселення ОСОБА_2 до спірної квартири та вирішив спір без урахування балансу інтересів обох сторін.
Оцінюючи доводи касаційної скарги щодо наявності підстав для задоволення позову, зокрема можливості виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення, колегія суддів враховує також наявність у приватній власності ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 30 квітня 2013 року № 4-806, та наявність у ОСОБА_2 права користування квартирою АДРЕСА_4, що підтверджується реєстрацією місця проживання відповідача за вказаною адресою.
Таким чином, ОСОБА_2 у встановленому законодавством України порядку має право на проживання у квартирі АДРЕСА_4, а отже, виселення її з квартири АДРЕСА_1 не порушуватиме її прав, натомість сприятиме відновленню порушеного права позивача.
Крім того, колегія суддів критично оцінює мотиви апеляційного суду про відсутність передумов для виселення ОСОБА_2 з підстав, визначених статтею 116 ЖК УРСР, та посилання апеляційного суду щодо тривалого незаперечення позивачем проти проживання відповідача у спірній квартирі.
З матеріалів справи вбачається, що 10 квітня 2013 року та 11 вересня 2014 року ОСОБА_1 зверталась до Жовтневого районного відділу органу внутрішніх справ із заявами, в яких, зокрема, зазначала, що саме ОСОБА_2 провокує сварки, конфлікти, ображає її, погрожує та заподіяла їй тілесні ушкодження. Вказував, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні квартирою, а ОСОБА_3 завдав їй тілесні ушкодження.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо доведеності позовних вимог ОСОБА_1, і вважає, що апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення районного суду з формальних міркувань.
За таких обставин постанова Харківського апеляційного суду від 04 червня 2019 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року.