Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 754/8581/18
провадження № 61-15485св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,
Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду
від 08 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулося до Апеляційного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості для визначення територіальної підсудності.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 02 липня 2018 року підсудність цього спору визначена Деснянському районному суду м. Києва.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 16 січня 2019 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ "Укргазбанк" заборгованість у розмірі 253 318,85 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Києва від 16 січня 2019 року.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 26 листопада 2019 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду
м. Києва від 16 січня 2019 року задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк
на подання заяви про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду
м. Києва від 16 січня 2019 року. Заочне рішення Деснянського районного суду
м. Києва від 16 січня 2019 року скасовано та справу призначено до розгляду
по суті за правилами загального позовного провадження.
У судовому засіданні представник відповідача - адвокат Колісник Б. О. заявив клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Обґрунтовуючи клопотання, представник відповідача посилався на те, що позивач пред`явив позов до відповідача
як до поручителя за договором поруки від 19 червня 2011 року № 1. За змістом норм законодавства, договір поруки укладається кредитором і поручителем
на забезпечення виконання боржником основного зобов`язання. Між позивачем та відповідачем наявний спір щодо правочину (договору), укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого
є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно зі статтею 20 ГПК України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 31 січня 2020 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Закриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції виходив із того,
що цей спір має розглядатися в порядку господарського судочинства, оскільки позов пред`явлено до суду кредитором ПАТ АБ "Укргазбанк" до фізичної особи
як поручителя за договором поруки, що укладений на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного між юридичними особами.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 31 січня 2020 року скасовано та справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у справі позивач заявив вимогу
про стягнення заборгованості до поручителя ОСОБА_1 як фізичної особи,
а тому колегія суддів дійшла висновку, що цей спір слід розглядати
за правилами цивільного судочинства.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу,
у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18, від 19 березня 2018 року у справі № 904/2526/18, від 19 березня 2019 року у справі № 904/2529/18, від 14 квітня 2020 року у справі № 904/2530/18, від 14 квітня
2020 року у справі № 295/5047/18, постановах Верховного Суду від 21 січня
2020 року у справі № 404/3360/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 177/1092/18, від 10 червня 2020 року у справі № 635/1964/14-ц.
Таким чином, пред`явлений банком позов до ОСОБА_1 не підлягає розгляду
в порядку цивільного судочинства, оскільки згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України зазначений позов відноситься до юрисдикції господарського суду.
Доводи інших учасників справи
У січні 2021 року ПАТ АБ "Укргазбанк" подало до Верховного Суду відзив
на касаційну скаргу, у якому зазначило, що вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню, а тому оскаржену постанову слід залишити без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 754/8581/18, витребувано її з Деснянського районного суду м. Києва.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку
наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають
у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи
у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Отже, згідно із цією нормою законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі -
ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо
це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).
Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (стаття 546 ЦК України). Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.
Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.
Основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене заставою.
Заставодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в заставу майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника.
Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед заставодержателем за виконання боржником основного зобов`язання.
Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання
чи звичаїв ділового обороту.
Тобто, за загальним правилом, саме позичальник як боржник у зобов`язанні
за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Втім, якщо таке зобов`язання поручитель забезпечив порукою, то він у встановлених законом та/або договором випадках зобовʼязаний виконати обов`язок боржника.
Відповідно до статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
У пункті 5.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада
2019 року у справі № 910/9362/19 (провадження № 12-180гс19) зроблено висновок про те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами
до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року
у справі № 161/6253/15 (провадження № 14-32цс20) звернула увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить
до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем. Із зазначеної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того,
чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження
№ 12-300гс18)). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі
№ 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).
Сторонами основного зобов`язання (кредитного договору від 19 червня 2013 року № 97/2013) були юридичні особи - ПАТ АБ "Укргазбанк" і ТОВ "Сервіс-ХХІІ".
У справі, що переглядається, спір стосується стягнення заборгованості
з ОСОБА_1 як поручителя на користь банку за кредитним договором, укладеним між юридичними особами, та договором поруки, укладеним
на забезпечення цього кредитного договору.
Таким чином, хоч ОСОБА_1 є фізичною особою, проте відповідно
до укладеного договору поруки набула статус особи, що забезпечує виконання основного боргового господарського зобовʼязання.
Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом у постанові
від 10 червня 2020 року у справі 635/1964/14-ц (провадження № 61-35274св18).
Виходячи зі змісту та підстав позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення законодавства, спір у цій справі між позивачем та відповідачем виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного
на виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з вищенаведеними нормами ГПК України.
Верховний Суд вважає, що суд першої інстанцій правильно визначив предметну юрисдикцію спору та обґрунтовано закрив провадження, оскільки на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин Верховний Суд вважає необхідним скасувати постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року та залишити в силі ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 31 січня 2020 року.