Постанова суду № 420/2489/20 від 12.04.2021 про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, провадження в якій...

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 420/2489/20

адміністративне провадження №К/9901/30170/20, № К/9901/33988/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Губської О.А.,

суддів: Білак М.В., Жука А.В.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 420/2489/20

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, провадження в якій відкрито

за касаційними скаргами ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року та Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2020 року (головуючий суддя Свида Л.І.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року (колегія суддів: головуючий суддя Димерлій О.О., судді Шляхтицький О.І., Єщенко О.В.),

ВСТАНОВИВ:

І. Суть спору

1. Позивач звернувся до суду з позовом до Міністерства юстиції України, у якому просив:

1.1. визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача, що полягають у невчасному опрацюванні та наданні подання Міністра юстиції до Кабінету Міністрів України через його Секретаріат про звільнення позивача, невчасному виконанні відповідачем розпорядження Кабінету Міністрів України про звільнення позивача з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не визначенні відповідачем у трудовій книжці позивача норми закону про працю, за якою його було звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не наданні позивачу письмового повідомлення про переміщення його трудової книжки після такого звільнення, у ненаданні відповідачем повної публічної інформації на запит про доступ до публічної інформації позивача від 03 лютого 2020 року №2-1/2020;

1.2. зобов`язати відповідача надати вичерпну належну публічну інформацію на запит про доступ до публічної інформації позивача від 03 лютого 2020 року №2-1/2020, доповнити запис трудової книжки позивача стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини із визначенням конкретної норми Кодексу законів про працю України, а саме: частини 1 статті 38 та пункту 5 частини 1 статті 36 в їх сукупності як правової підстави звільнення позивача згідно Кодексу законів про працю України,

1.3. виплатити йому середній заробіток на посаді Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з часу неналежного заповнення трудової книжки до часу доповнення запису трудової книжки стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини,

1.4. стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України моральну шкоду, заподіяну позивачу через незаконну бездіяльність суб`єктів владних повноважень, а саме: Міністерства юстиції України в розмірі 17000,00 грн.

1.5. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.06.2015р. №605-р ОСОБА_1 призначено Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини і ця посада відносилась до посад державної служби. 10.11.2015р. ОСОБА_1 звернувся до Секретаріату Кабінету Міністрів України із заявою про звільнення із займаної посади за власним бажанням з 24.11.2015р., яку Департаментом документообігу та контролю Секретаріату КМУ зареєстровано о 10год. 25хв. 10 листопада 2015р. за вхід.№45567/0/1-15. У подальшому, 11.11.2015р. ОСОБА_1, через Міністерство юстиції України, звернувся до Прем`єр міністра України із заявою про залишення заяви від 10 листопада 2015р. без розгляду, та із заявою про звільнення з посади з 01.12.2015р. у зв`язку з сімейними обставинами, станом здоров`я та відсутністю житла у м. Києві, за статтею 38 Кодексу Законів про працю України, яка ним потім не відкликалась, та не змінювалась. Додатково до Міністерства юстиції України ОСОБА_1 подавався лист Інституту законодавства Верховної Ради України від 11.11.2015р. №22/717-14, скерований Кабінету Міністрів України щодо звільнення ОСОБА_1 з переведенням до подальшої роботи в Інститут законодавства ВРУ, та заява від 11.11.2015р., адресована Прем`єр міністру України, про звільнення з посади Уповноваженого із переведенням до подальшої роботи в Інститут законодавства ВРУ з 01.12.2015р. У зв`язку з відсутністю бажання продовжувати роботу на посаді Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини ОСОБА_1 01.12.2015р. припинив виконання трудових (службових) обов`язків та у період з 26.12.2015р. по 03.01.2016р. перебував поза межами України з приватною метою, а також з 01.12.2015р. знаходився на амбулаторному лікуванні. Однак, Розпорядженням КМУ від 16.12.2015р. №1357-р ОСОБА_1 звільнено з посади Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у зв`язку з переходом на іншу роботу. Згодом позивачу стало відомо, що його трудову книжку за відсутності його згоди протиправно передано до Інституту законодавства ВРУ. Крім того, позивач вважає, що на підставі частини першої статті 116 КЗпП України про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Однак, Міністерство юстиції України вказаних приписів трудового законодавства не виконало. До того ж, на думку позивача, запис про звільнення з займаної посади, який наявний у його трудовій книжці, не містить вказівок на статтю, пункт КЗпП або норму іншого закону, з урахуванням якої ОСОБА_1 звільнено. Отже, неналежно оформлена трудова книжка не вважається виданою належним чином, а тому МЮУ у межах спірних правовідносин зобов`язане виконати вимоги пункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993р. №58. Також, позивач стверджував, що його запит про доступ до публічної інформації від 03.02.2020р. №2-1/2020 Міністерство юстиції України розглянуло неналежним чином. Указане завдало ОСОБА_1 втрат матеріального та немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, та інших негативних явищ. Окрім того, на думку позивача, Міністерство юстиції України неправомірно призначило Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) уповноваженим представником Міністерства юстиції України в судах.

ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2.1. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

2.2. Визнано протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України щодо не надання ОСОБА_1 повної публічної інформації на запит про доступ до публічної інформації від 03 лютого 2020 року №2-1/2020, а саме: яка конкретно службова особа (службові особи), із зазначенням посади, прізвища, ім`я, по-батькові, яка (які) не є Урядовим Уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини, призначеним Кабінетом Міністрів України, виконувала(ли) обов`язки Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з 01 червня по 31 грудня 2015 року, із вказівкою в які конкретно дати такі конкретні службові особи (особа) виконували ці обов`язки; в який день та в який спосіб ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, за якою ОСОБА_1 було звільнено з цієї посади; яка посадова особа Міністерства юстиції України та у який конкретно день (дні) здійснила заповнення та видачу трудової книжки ОСОБА_1 за умов його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, здійснила ознайомлення ОСОБА_1 із наказом про його звільнення; чи було здійснено видачу трудової книжки ОСОБА_1 та його ознайомлення з відповідним наказом у день його звільнення чи в інший день, чи було це здійснене особисто ОСОБА_1 чи в інший спосіб.

2.3. Зобов`язано Міністерство юстиції України надати ОСОБА_1 повну публічну інформацію на запит про доступ до публічної інформації від 03 лютого 2020 року №2-1/2020, а саме: яка конкретно службова особа (службові особи), із зазначенням посади, прізвища, ім`я, по-батькові, яка (які) не є Урядовим Уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини, призначеним Кабінетом Міністрів України, виконувала(ли) обов`язки Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з 01 червня по 31 грудня 2015 року, із вказівкою в які конкретно дати такі конкретні службові особи (особа) виконували ці обов`язки; в який день та в якій спосіб ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, за якою ОСОБА_1 було звільнено з цієї посади; яка посадова особа Міністерства юстиції України та у який конкретно день (дні) здійснила заповнення та видачу трудової книжки ОСОБА_1 за умов його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини здійснила ознайомлення ОСОБА_1 із наказом про його звільнення; чи було здійснено видачу трудової книжки ОСОБА_1 та його ознайомлення з відповідним наказом у день його звільнення чи в інший день, чи було це здійснене особисто ОСОБА_1 чи в інший спосіб.

2.4. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

2.5. Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що позивач не оскаржує ані наказ про своє звільнення, ані розпорядження Кабінету Міністрів України про звільнення, що свідчить про згоду позивача на звільнення саме у зв`язку з переведенням до Інституту законодавства Верховної Ради України, а тому в цьому випадку відсутні порушення відповідачем вимог статей 36, 38 КЗпП України в частині безпідставності звільнення позивача за його заявою після спливу двох тижнів.

2.6. Також суд врахував, що Міністерство юстиції України 1 грудня 2015 року направило та Кабінет Міністрів України отримав лист з проханням розглянути в установленому порядку питання про звільнення позивача з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у зв`язку з переходом на іншу роботу згідно поданої заяви та подальше винесення розпорядження Кабінетом Міністрів України тільки 16 грудня 2015 року не залежало від відповідача у справі. Крім того, з матеріалів справи суд першої інстанції встановив, що розпорядження Кабінету Міністрів України №1357-р від 16 грудня 2015 року надійшло до Міністерства юстиції України 28.12.2015 року (вх. №15524-0-4-15) та в той же день Міністерство юстиції України видало наказ від 28.12.2015 року №4559/к, яким позивач вважається звільненим з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з 28 грудня 2015 року у зв`язку з переходом на іншу роботу.

2.7. При цьому суд першої інстанції наголосив, що жодною нормою законодавства не визначено процедуру розгляду заяви про звільнення позивача з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини та строку направлення матеріалів до Кабінету Міністрів України в такому випадку, а також винесення наказу на підставі Розпорядження Кабінету Міністрів України, будь-яких норм законодавства, які б в цьому випадку порушив відповідач, позивач не навів, а норми КЗпП України відповідач не порушив.

2.8. За цих обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність бездіяльності в частині невчасного опрацювання та надання подання Міністра юстиції до Кабінету Міністрів України через його Секретаріат про звільнення ОСОБА_1, а також невчасного виконання Міністерством юстиції України розпорядження Кабінету Міністрів України про звільнення ОСОБА_1 з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

2.9. Також, судом першої інстанції не встановив порушень прав позивача в частині не внесення до трудової книжки статті КЗпП України з огляду на відсутність будь-яких наслідків для позивача. Крім того, суд врахував, що у матеріалах справи міститься витяг із Книги обліку трудових книжок та вкладишів до них, в якому міститься підпис позивача про отримання трудової книжки.

2.10. Водночас, суд першої інстанції зауважив, що не зазначення у цьому випадку в трудовій книжці ОСОБА_1 конкретної статті КЗпП України, за якою його звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського Суду з прав людини, жодним чином не свідчить про вимушений прогул позивача, оскільки ОСОБА_1 звільнено з підстав переходу до Інституту законодавства Верховної Ради України, що виключає наявність вимушеного прогулу.

2.11. Також, під час розгляду справи Одеський окружний адміністративний суд встановив, що запит про доступ до публічної інформації від 03.02.2020р. №2-1/2020 Міністерство юстиції України розглянуло неналежним чином.

2.12. В частині позовних вимог, які не задоволено судом встановлено недоведеність та безпідставність позовної вимоги щодо стягнення моральної шкоди, оскільки спричинення такої шкоди позивачу ненаданням повної відповіді на запит не доведено.

3. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині позовних вимог про визнання протиправними дій та бездіяльності Міністерства юстиції України, що полягають у невчасному опрацюванні та наданні подання Міністра юстиції до Кабінету Міністрів України через його Секретаріат про звільнення ОСОБА_1, невчасному виконанні відповідачем розпорядження Кабінету Міністрів України про звільнення позивача з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не визначенні відповідачем у трудовій книжці позивача норми закону про працю, за якою його було звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не наданні позивачу письмового повідомлення про переміщення його трудової книжки після такого звільнення; зобов`язання Міністерства юстиції України доповнити запис трудової книжки ОСОБА_1 стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, із визначенням конкретної норми Кодексу законів про працю України, а саме: частини першої статті 38 та пункту 5 частини першої статті 36 в їх сукупності як правової підстави звільнення позивача згідно Кодексу законів про працю України, виплатити позивачу середній заробіток на посаді Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з часу неналежного заповнення трудової книжки до часу доповнення запису трудової книжки позивача стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

4. У вказаній частині позовних вимог прийнято нове рішення про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.

5. В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2020 року залишено без змін.

5.1. Скасовуючи у вказаній частині рішення суду першої інстанції та залишаючи позовну заяву без розгляду в частині позовних вимог про визнання протиправними дій та бездіяльності Міністерства юстиції України, що полягають у невчасному опрацюванні та наданні подання Міністра юстиції до Кабінету Міністрів України через його Секретаріат про звільнення ОСОБА_1, невчасному виконанні відповідачем розпорядження Кабінету Міністрів України про звільнення позивача з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не визначенні відповідачем у трудовій книжці позивача норми закону про працю, за якою його було звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не наданні позивачу письмового повідомлення про переміщення його трудової книжки після такого звільнення; зобов`язання Міністерства юстиції України доповнити запис трудової книжки ОСОБА_1 стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, із визначенням конкретної норми Кодексу законів про працю України, а саме: частини першої статті 38 та пункту 5 частин першої статті 36 в їх сукупності як правової підстави звільнення позивача згідно Кодексу законів про працю України, виплатити позивачу середній заробіток на посаді Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з часу неналежного заповнення трудової книжки до часу доповнення запису трудової книжки позивача стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, суд апеляційної інстанції посилався на правила статті 123 пункту 8 частини першої статті 240 КАС України та врахував те, що позивач пропустив встановлений законом процесуальний строк звернення до суду із вказаними позовними вимогами, водночас, будь-яких обґрунтувань обставин та доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку не навів та не довів.

5.2. При цьому суд апеляційної інстанції наголосив, що означені позовні вимоги тісно пов`язані з позовними вимогами ОСОБА_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності Міністерства юстиції України, що полягають у невизначенні у трудовій книжці позивача норми закону про працю, за якою його було звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини; зобов`язання Міністерства юстиції України доповнити запис трудової книжки ОСОБА_1 стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, із визначенням конкретної норми Кодексу законів про працю України, а саме частини першої статті 38 та пункту 5 частини першої статті 36 в їх сукупності як правової підстави звільнення позивача згідно Кодексу законів про працю України. Отже, питання стягнення середнього заробітку, на думку суду апеляційної інстанції, у цьому випадку може бути розглянуте у разі задоволення позову ОСОБА_1 в частині внесення виправлень до його трудової книжки.

ІІІ. Касаційне оскарження

5.3. Не погоджуючись з таким рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального та матеріального права, позивач просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції в цілому, крім частини, якою задоволено частину його позовних вимог шляхом залишення без змін рішення суду першої інстанції. Також просив направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

5.4. Підставами звернення з касаційною скаргою позивач зазначив пункти 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу).

5.5. На обґрунтування підстави оскарження позивач зазначає про те, що суд апеляційної інстанції у вирішенні питання строків його звернення до суду з цими позовними вимогами дійшов необґрунтованого висновку про наявність підстав для залишення без розгляду частини позовних вимог, а саме: без встановлення факту порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також вийшов за межі вимог апеляційної скарги відповідача.

5.6. Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно поклав на нього тягар доказування поважності причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом та висловив хибну тезу про те, що позивач не надав доказів неможливості звернення до суду в межах місячного строку, оскільки всі докази щодо наведеного він подавав до суду першої інстанції, який їх належно оцінив.

5.7. Наголошує, що обґрунтовані сумніви щодо правомірності процедури свого звільнення у нього виникли лише після отриманих відповідей від Секретаріату КМУ та МЮУ на свої запити 28 лютого 2020 року.

5.8. Крім іншого, скаржник висловлює свою думку про те, що суд має право прийняти рішення за статтею 240 КА України про залишення позову без розгляду лише до початку розгляду справи і шляхом постановлення відповідної ухвали, а не постанови, а також щодо вимог позову в цілому, а не певної частини його вимог.

5.9. Також зазначає про неправильне застосування судом апеляційної інстанції законодавства про інформацію, зокрема щодо віднесення запитуваної ним інформації до публічної. Вказує на безпідставне не врахування судом апеляційної інстанції нового доказу, який він отримав після ухвалення судом першої інстанції рішення в цій справі.

5.10. Крім цього, позивач вважає, що суди неправильно застосували законодавство про відшкодування шкоди та не спростували, не оцінили і не коментували визначений ним розмір завданої йому моральної шкоди. Також не врахували висновок Науково-консультативної ради при Вищому адміністративному суді України 2015 року і приписи постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №750/6330/17, за якою шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов?язок доказування їх правомірності покладається на відповідача. Наголошує, що моральна шкода йому заподіяна відповідачем як порушенням трудових прав, так і порушенням прав на інформацію.

5.11. Позивач відзначив неправильне застосування судами законодавства про судовий контроль.

5.12. Також позивач подав пояснення до касаційної скарги, за змістом яких вказав, що просить скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції в частині залишення в силі рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні його позовних вимог. Оскільки він просить спрямувати справу на новий розгляд за його апеляційною скаргою, тому не оскаржує протиправність частини рішення суду першої інстанції, яка скасована постановою суду апеляційної інстанції із залишенням позовних вимог без розгляду. Водночас, у письмових поясненнях додатково викладає власну позицію щодо протиправності рішення суду, яким, на його думку, необґрунтовано відмовлено у задоволенні цих вимог, та вказує на неправильність, неправомірність, необ?єктивність та такі, що сформовані із грубим порушенням Конвенції, практики ЄСПЛ, вимогам КАС України, КЗпП України, законодавству про інформацію, Регламенту КМУ, Положенню про МЮУ 2014 р., Положенню про Уповноваженого №784 та інших актів законодавства висновків суду, а також без урахування поданих ним доказів.

5.13. 18 грудня 2020 року позивач поза межами строку, встановленого статтею 337 КАС України, подав клопотання про доповнення касаційної скарги, до якого подає нові докази, які створені та отримані ним у грудні 2020 року та якими він обґрунтовує власну позицію у спірних правовідносинах.

6. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу позивача, за змістом якого висловив свої доводи, якими заперечив щодо висловлених у скарзі обґрунтувань про помилковість висновків суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду цієї справи та просив в означеній частині залишити оскаржуване судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

7. Позивач подав пояснення щодо відзиву відповідача, у якому висловив свою незгоду з викладеними відповідачем у відзиві доводами та просив відмовити у задоволенні відзиву.

8. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просив скасувати ці судові рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

8.1. Підставою звернення з касаційною скаргою відповідач зазначив пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України (якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

9. Крім іншого, на обґрунтування підстави оскарження відповідач зазначає про те, що Міністерство юстиції України як суб?єкт владних повноважень діяло на підставі, в межах та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Тому протилежні висновки судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог вважає неправильними та такими, що дискредитують дії органу влади, що зумовлює важливість і виняткове значення справи у цих правовідносинах.

9.1. Крім іншого, скаржник вказує, що ним вжито всіх вичерпних заходів, спрямованих на повний і всебічний розгляд запиту позивача, та надано обґрунтовану і змістовну відповідь.

9.2. Також з посиланням на правову позицію Верховного Суду у постанові від 17.01.2019 у справі №9901/622/18 зазначає про не врахування судами того, що розпорядник може надати ту інформацію, яка вже існує і заздалегідь зафіксована на будь-яких носіях. Вжиття заходів для того, щоб створити інформацію, якої у володінні розпорядника немає, але щодо якої подано інформаційний запит, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації, а тому не покладає на розпорядника зобов?язань та/або відповідальності за надання/не надання запитувачу такої інформації.

8.5. Крім цього, відповідач звертає увагу суду на обставини справи, які свідчать про зловживання позивачем своїми правами, оскільки йому ще у грудні 2015 року було відомо про підставу його звільнення відповідно до власноруч поданих ним заяв.

8.6. Отже, позивач фактично запитує інформацію, яка йому достовірно відома та тим самим створює додаткове навантаження на структурні підрозділи Міністерства щодо опрацювання його запитів.

8.7. Вказує, що позивач не визначив які саме його права і законні інтереси чи свободи порушено, не зазначено які саме здійснюються перешкоди для реалізації ним своїх прав, законних інтересів чи свобод, а також відомостей протиправного покладення на позивача додаткових обов?язків чи незаконного притягнення до відповідальності.

9. Позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача, за змістом якого висловив свої доводи, якими заперечив щодо висловлених у скарзі обґрунтувань про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог позову та просив у цій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

IV. Установлені судами фактичні обставини справи

10. Перебуваючи на посаді Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, ОСОБА_1 звернувся до Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. із заявою від 10.11.2015р. про звільнення його із займаної посади за власним бажанням з 24.11.2015 року відповідно до вимог Кодексу законів про працю України.

11. 11.11.2015р. ОСОБА_1 звернувся до Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. із іншою заявою, у якій просив заяву від 10.11.2015р. щодо звільнення за власним бажанням залишити без розгляду.

12. 11.11.2015р. ОСОБА_1 на ім`я Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. подав заяву про звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у зв`язку із сімейними обставинами, станом здоров`я та відсутністю житла у м. Києві за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України з 01.12.2015 року.

13. Крім того, ОСОБА_1 на ім`я Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. подав заяву щодо звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за переведенням до подальшої роботи в Інституті законодавства Верховної Ради України з 01.12.2015р., до якої додав Лист Інституту законодавства Верховної Ради України від 11.11.2015р. №22/717-14, який адресовано Кабінету Міністрів України, у якому, у зв`язку зі звільненням ОСОБА_1, викладено прохання звільнити його за переведенням для подальшої роботи в Інституті законодавства Верховної Ради України.

14. Розпорядженням Кабінету Міністрів України №1357-р від 16.12.2015 року ОСОБА_1 звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у зв`язку з переходом на іншу роботу.

15. Наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 2015 року №4559/к "Про оголошення розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 року №1357-р "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини", оголошено розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 року №1357-р "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини", та зазначено, що ОСОБА_1 вважається звільненим з посади 28 грудня 2015 року у зв`язку з переходом на іншу роботу з виплатою йому компенсації за невикористані відпустки.

16. Відповідно до відомостей Книги обліку трудових книжок і вкладишів до них, відповідно до якої трудову книжку ОСОБА_1 на підставі наказу №4559/к від 28.12.2015 року заповнено та видано позивачу 28.12.2015р.

17. Означені обставини позивач вважає такими, що порушили його права та охоронювані законом інтереси, тому звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

18. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

20. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

21. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначено Законом України "Про доступ до публічної інформації".

22. Відповідно до статті 1 цього Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

23. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про доступ до публічної інформації" право на доступ до публічної інформації гарантується: 1) обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; 2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; 3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; 4) доступом до засідань колегіальних суб`єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; 5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; 6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

24. Статтею 4 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах: 1) прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень; 2) вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом; 3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

25. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону України "Про доступ до публічної інформації" доступ до інформації забезпечується, у тому числі, шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

26. Згідно з частиною третьою статті 10 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов`язані: 1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом; 2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом; 3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб; 4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

27. Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені.

28. Статтею 12 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

29. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядниками інформації для цілей цього Закону, у тому числі, визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

30. Згідно зі статтею 14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації зобов`язані: 1)оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2)систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3)вести облік запитів на інформацію; 4)визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5)мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6)надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

31. Статтею 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

32. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

33. Письмовий запит подається в довільній формі.

34. Строки розгляду запитів на інформацію передбачено статтею 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації".

35. Відповідно цієї статті Закону розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

36. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

37. Право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації регламентовано статтею 23 Закону України "Про доступ до публічної інформації", згідно з приписами якої рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

38. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

VI. Позиція Верховного Суду

39. Відповідно до частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та/або апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

40. Отже, перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

41. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

42. Підставою для відкриття касаційного провадження в цій справі стало посилання позивача на пункти 1, 3, 4 та відповідача та пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу).

43. Суди попередніх інстанцій встановили, що спірні правовідносини виникли у зв?язку із тим, що на думку позивача, відповідач протиправно та з порушенням норм законодавства про працю здійснив його звільнення із посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, а також порушив його право на доступ до публічної інформації.

44. Аналізуючи норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, а також вирішуючи питання щодо правильності їх застосування судом апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначає таке.

45. Суди попередніх інстанцій встановили, що ця справа стосується процедури звільнення позивача з публічної служби.

46. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина 5 статті 122 КАС України).

47. Цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

48. Водночас, приписами статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

49. Верховний Суд наголошує, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

50. Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

51. Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

52. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

53. Водночас, незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

54. Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

55. Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску.

56. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

57. Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.

58. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

59. Суд апеляційної інстанції зі змісту поданої позивачем заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду з позовом встановив, що про порядок звільнення позивача йому після звільнення усно повідомлено в МЮУ у січні 2016 року.

60. Водночас, з цією позовною заявою в частині позовних вимог щодо визнання протиправними дій та бездіяльності Міністерства юстиції України, що полягають у невчасному опрацюванні та наданні подання Міністра юстиції до Кабінету Міністрів України через його Секретаріат про його звільнення, невчасному виконанні відповідачем розпорядження Кабінету Міністрів України про звільнення позивача з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не визначенні відповідачем у трудовій книжці позивача норми закону про працю, за якою його було звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, не наданні позивачу письмового повідомлення про переміщення його трудової книжки після такого звільнення; зобов`язання Міністерства юстиції України доповнити запис трудової книжки позивача стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, із визначенням конкретної норми Кодексу законів про працю України, а саме: частини першої статті 38 та пункту 5 частини першої статті 36 в їх сукупності як правової підстави звільнення позивача згідно Кодексу законів про працю України, виплатити позивачу середній заробіток на посаді Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з часу неналежного заповнення трудової книжки до часу доповнення запису трудової книжки позивача стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, позивач до Одеського окружного адміністративного суду звернувся лише 23 березня 2020 року.

61. За вказаних обставин Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що ці вимоги заявлені позивачем поза межами законодавчо передбачених строків звернення до суду за захистом прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.

62. Також Верховний Суд вважає правильним твердження суду апеляційної інстанції про те, що обов`язок доведення обставин, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулась до суду.

63. Оскільки позивач не надав суду доказів того, що він вчиняв всі необхідні дії, які свідчать про бажання реалізації його процесуальних прав з метою їх захисту та не надав доказів на підтвердження неможливості звернення до суду в межах місячного строку з дня, коли він дізнався про порушення своїх прав, свобод чи інтересів Верховний Суд констатує правильність висновку суду апеляційної інстанції про пропущення цього строку позивачем за відсутності для цього поважних причин.

64. Водночас, суд апеляційної інстанції правильно визнав безпідставними доводи позивача про те, що суд першої інстанції неодноразово досліджував питання строку звернення позивача до суду з цією позовною заявою, за наслідками якого ухвалою суду від 13.04.2020 року поновлено строк звернення до суду, а ухвалою суду від 01.06.2020 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення без розгляду позовної заяви, оскільки наведені у вказаних судових рішеннях висновки жодним чином не спростовують того, що позивач звернувся до суду з означеною частиною позовних вимог поза межами законодавчо визначеного процесуального строку.

65. Крім цього, Верховний Суд враховує наявність повноважень у суду апеляційної інстанції на підставі статті 123, пункту 1 частини першої статті 315 та частини першої статті 319 КАС України скасувати судове рішення суду першої інстанції і залишити позовну заяву без розгляду у відповідній частині.

66. Зміст статті 319 КАС України спростовує твердження позивача у касаційній скарзі стосовно наявності у суду апеляційної інстанції таких повноважень виключно щодо вимог позову у цілому, а не певної його частини.

67. Також зміст означених норм процесуального права спростовує і його доводи щодо можливості вчинення процесуальної дії щодо залишення позову без розгляду виключно до початку розгляду справи.

68. Окрім того, жодних ґрунтовних, та заслуговуючи на увагу колегії суддів доводів, з підтверджуючими доказами, щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду з означеною частиною позовних вимог ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції не надав.

69. Таким чином, враховуючи те, що позивачем пропущено встановлений законом процесуальний строк звернення до суду із вказаними позовними вимогами, будь-яких обґрунтувань обставин та доказів, на підтвердження поважності причин пропуску такого строку не наведено та не доведено, а наведені обґрунтовано визнані судом безпідставними та такими, що не підтверджують поважність підстав його пропуску Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про необхідність залишення без розгляду цієї позовної заяви в означеній частині позовних вимог.

70. Також суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що ці вимоги позову пов?язані з вимогами позивача про визнання протиправними дій та бездіяльності Міністерства юстиції України, що полягають у не визначенні у трудовій книжці позивача норми закону про працю, за якою його було звільнено з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини; зобов`язання Міністерства юстиції України доповнити запис трудової книжки стосовно його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, із визначенням конкретної норми Кодексу законів про працю України.

71. При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав, що питання стягнення середнього заробітку може бути розглянуте лише у разі задоволення позову в частині внесення виправлень до його трудової книжки, однак ця вимога підлягає залишенню судом без розгляду.

72. Щодо оцінки судами попередніх інстанцій дій відповідача в частині надання позивачу повної інформації на запит про доступ до публічної інформації від 03 лютого 2020 року №2-1/2020 Верховний Суд зазначає таке.

73. Суди встановили, що 01.02.2020 року позивач на адресу Міністерства юстиції України надіслав запит на інформацію №2-1/2020, у якому виклав прохання надати наступну інформацію, а саме:

- яка конкретно службова особа (службові особи), із зазначенням посади, прізвища, ім`я, по-батькові, яка(які) не є Урядовим Уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини, призначеним Кабінетом Міністрів України, виконувала(ли) обов`язки Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з 01 червня по 31 грудня 2015 року, із вказівкою в які конкретно дати такі конкретні службові особи (особа) виконували ці обов`язки;

- скільки вихідних документів за підписом ОСОБА_1 як Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини спрямовано до Європейського суду з прав людини, державних органів, підприємств, установ та організацій, починаючи з 02 грудня 2015 року включно;

- в який день та в який спосіб ОСОБА_1 подано заяву про звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, за якою ОСОБА_1 було звільнено з цієї посади (надати посвідчену копію заяви, за якою ОСОБА_1 було звільнено з цієї посади);

- яка посадова особа Міністерства юстиції України та у який конкретно день (дні) здійснила заповнення та видачу трудової книжки ОСОБА_1 за умов його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, здійснила ознайомлення ОСОБА_1 із наказом про його звільнення;

- чи було здійснено видачу трудової книжки ОСОБА_1 та його ознайомлення з відповідним наказом у день його звільнення чи в інший день, чи було це здійснено особисто ОСОБА_1 чи в інший спосіб.

74. Також суди встановили, що Міністерство юстиції України на ім`я ОСОБА_1 надіслало лист від 07.02.2020р. №5913/ПІ-Б-261/14.1 "Щодо розгляду запиту", яким адресата повідомлено, що відповідно до статті 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації", та у зв`язку з тим, що запит потребує надання великого обсягу інформації, прийнято рішення про продовження строку його розгляду до двадцять робочих днів.

75. За наслідками розгляду цього запиту Міністерство юстиції України на ім`я ОСОБА_1 надіслало лист від 28.02.2020р. №9870/ПІ-Б-261/14.1 "Щодо розгляду запиту", у якому зазначено, що згідно з інформацією, яка міститься в матеріалах архівної особової справи, ОСОБА_1 з 23.06.2015р. по 28.12.2015р. перебував на посаді Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Міністерства юстиції України. Відповідно до пункту 7 Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2006р. №784 (у редакції, яка була чинною на період, вказаний у запиті), а також пункту 5.1 Положення про Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Міністерства юстиції України від 11.03.2015р. №489/к, у разі відсутності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини його обов`язки виконує керівник Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Міністерства юстиції України. На посаді керівника Секретаріату з 20.08.2014 року перебуває Давидчук О.В . У разі відсутності керівника Секретаріату виконання його обов`язків відповідно до наказу здійснює один із його заступників (пункт 5.4 зазначеного вище положення). З червня по грудень 2015 року ОСОБА_1 за період роботи на посаді Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини був відсутній на роботі з таких причин: 13 липня 2015 року, 10 серпня 2015 року, 03 та 04 вересня 2015 року - відпустка без збереження заробітної плати; з 07 по 09 вересня 2015 року, з 21 по 25 вересня 2015 року, з 04 по 07 жовтня 2015 року - відрядження; 26 жовтня 2015 року - щорічна основна відпустка; з 03 по 05 листопада 2015 року - відрядження; з 27 по 29 листопада 2015 року - відрядження; з 11 по 13 листопада 2015 року - тимчасова непрацездатність. У зазначені дні відсутності на роботі ОСОБА_1 обов`язки Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини виконувала керівник Секретаріату Давидчук О.В . Стосовно надання інформації про кількість вихідних документів за підписом ОСОБА_1 як Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, що були спрямовані до Європейського суду з прав людини, державних органів, підприємств, установ та організацій, починаючи з 02.12.2015р. включно, позивача повідомлено, що відповідно до пункту 11.4 Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.08.2015р. №1405/5 (у редакції, яка була чинною на період, вказаний у запиті), при реєстрації вихідного листа (листа-відповіді) йому надається реєстраційний індекс, який складається з вхідного індексу (який було присвоєно при реєстрації документа) та через правобічну похилу риску індексу структурного підрозділу (що надає відповідь). Відповідно до пункту 30.3.4 зазначеної Інструкції ініціативні листи, підготовлені у структурних підрозділах апарату Міністерства, реєструються у структурних підрозділах особами, відповідальними за діловодство, у журналах вихідної кореспонденції, в якому зазначається дата відправлення документа, вихідний реєстраційний індекс документа, кількість додатків та адресат (пункт 35.10 вищезазначеної інструкції). У зв`язку з зазначеним та відсутністю графи підписант у журналах вихідної кореспонденції, заявника повідомлено, що надати інформацію про кількість вихідних документів за підписом ОСОБА_1 як Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини не є можливим. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2006р. №784 (у редакції, яка була чинною на період, вказаний у запиті) Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. Також, заявнику надано наявні у матеріалах архівної особової справи ОСОБА_1 копії заяв про його звільнення з посади Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Окрім того, у зазначеному листі вказано, що ОСОБА_1 звільнено з посади Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.12.2015р. №1357-р. Наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2015р. №4559/к оголошено розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.12.2015р. №1357-р "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини". В архівній особовій справі ОСОБА_1 відмітка про ознайомлення з вищезазначеним наказом Мін`юсту відсутня. Щодо видачі трудової книжки ОСОБА_1 повідомлено, що відповідно до Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993р. №59, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.08.1993р. за №110, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. У зв`язку з вищевикладеним, позивача повідомлено про неможливість надання інформації стосовно посадової особи Мін`юсту, яка заповнила та видала трудову книжку ОСОБА_1 .

76. Враховуючи встановлений судами попередніх інстанцій зміст наданої відповідачем відповіді на запит позивача, а також виходячи з системного аналізу норм Закону України "Про доступ до публічної інформації", Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо того, що Міністерство юстиції України у повному обсязі не надало відповіді на запит позивача щодо того, яка конкретно службова особа (службові особи), із зазначенням посади, прізвища, ім`я, по батькові, яка(які) не є Урядовим Уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини, призначеним Кабінетом Міністрів України, виконувала(ли) обов`язки Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини з 01 червня по 31 грудня 2015 року, із вказівкою в які конкретно дати такі конкретні службові особи (особа) виконували ці обов`язки, оскільки така інформація не надана за весь період, про який запитував позивач, зокрема, по 31 грудня 2015 року.

77. Також відповідач не надав відповідь на запит позивача стосовно того, в який день та спосіб ним подано заяву про звільнення, за якою його звільнено з посади, з наданням її засвідченої копії, оскільки МЮУ надало всі наявні заяви, які надходили від позивача щодо його звільнення, без зазначення яка заява фактично розглянута та за якою його звільнено.

78. Також відповідач не надав інформацію на запит позивача стосовно того, яка посадова особа Міністерства юстиції України та у який конкретно день (дні) здійснила заповнення та видачу трудової книжки позивача за умов його звільнення з посади Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, здійснила ознайомлення ОСОБА_1 із наказом про його звільнення; чи було здійснено видачу трудової книжки ОСОБА_1 та його ознайомлення з відповідним наказом у день його звільнення чи в інший день, чи було це здійснене особисто ОСОБА_1 чи в інший спосіб.

79. Водночас, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що посилання відповідача на неможливість надання такої інформації не є обґрунтованими, оскільки у відповіді на запит не зазначено обставин, які б перешкоджали надати таку інформацію, та в Книзі обліку трудових книжок, а також трудовій книжці позивача містяться підписи посадових осіб, які вчиняли такі дії. Крім цього, будь-яких доводів відповідача щодо неможливості надання такої інформації, її конфіденційності, тощо у відповіді на запит позивача не зазначено.

80. Разом з тим Верховний Суд вважає правильним висновки судів попередніх інстанцій в частині ненадання інформації на запит позивача стосовно вихідних документів за підписом ОСОБА_1 як Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, оскільки така інформація не підпадає під визначення публічної інформації, вона не відображена та не задокументована будь-якими засобами на будь-яких носіях, вона є фактично аналізом документообігу відповідача та для її надання фактично потрібно проведення аналізу та створення такої інформації, в той час, коли до обов?язку відповідач не віднесено володіння чи створення такої інформації.

81. Щодо вимоги позивача про стягнення моральної шкоди Верховний Суд враховує таке.

82. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

83. Моральна (немайнова) шкода - наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту і вартісної форми і можуть полягати у: 1) фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у принижені честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна (немайнова) шкода може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності, прав, наданих споживачам, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми.

84. Моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

85. Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених ст.1174 Цивільного кодексу України є шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому, в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

86. Враховуючи положення статті 1174 Цивільного кодексу України, якою передбачено відповідальність за завдану шкоду незалежно від вини заподіювача, позивач має довести не лише протиправність поведінки відповідача, але й наявність самої моральної шкоди, та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

87. Згідно з частиною 2 статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

88. Моральна шкода може полягати у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

89. Верховний Суд наголошує, що порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

90. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

91. Крім того, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами.

92. Втім, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач будь-яких доказів на підтвердження заподіяння йому відповідачем моральної шкоди у вигляді моральних чи фізичних страждань, погіршення стану здоров`я тощо, до матеріалів позовної заяви не додав, як і не надав ґрунтовних пояснень та доказів на підтвердження того, з яких саме міркувань виходив позивач, визначаючи спірну суму завданої, за його твердженням, відповідачем, моральної шкоди у розмірі 17000грн.

93. За цих обставин Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необгрунтованість цієї позовної вимоги та відсутність підстав для її задоволення судом.

94. Щодо вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, Верховний Суд зазначає, що відповідно до статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов`язати суб`єкта владних повноважень не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

95. Отже, із системного аналізу вказаної норми вбачається, що встановлення судового контролю за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі, є правом, а не обов`язком суду.

96. Тобто, судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах є саме диспозитивним правом суду, яке може використовуватись в залежності від наявності об`єктивних обставин, що підтверджені належними та достатніми доказами. Це виключно як певна (можливо, виняткова) міра впливу на той чи інший орган влади. Застосування наведеної норми - це прерогатива суду.

97. Водночас, суди попередніх інстанцій встановили, що в позовній заяві позивач не навів аргументованих доводів та до матеріалів справи не додав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що прийняте судом рішення тривалий час відповідачем не буде виконуватись.

98. За цих обставин Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення цієї вимоги позивача.

99. Отже, Верховний Суд вважає такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються наявними у ній доказами, доводи касаційних скарг позивача та відповідача і не приймає їх як належні.

100. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд уважає доводи касаційних скарг щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень такими, що не спростовують висновки судів попередніх інстанцій.

101. Водночас, такі доводи касаційних скарг свідчать лише про власне тлумачення позивачем та відповідачем норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та вказують на наявність у них власного бачення щодо результату вирішення цієї справи.

102. В контексті решти доводів касаційних скарг Верховний Суд також вказує на позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; п. 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

103. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, оскільки за правилами Кодексу адміністративного судочинства України об?єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

104. Також у касаційній скарзі позивач заявив клопотання про передачу цієї справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

105. Вказане клопотання обґрунтовано тим, що питання відповідальності суб`єкта владних повноважень за невчасне, із запізненням звільнення державного службовця, є виключною правовою проблемою, вирішення якої необхідне для розвитку права, формування єдиної правозастосовчої практики, яка обумовлює передачу вирішення цього питання на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

106. Відповідно до частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

107. Частинами першою та другою статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи; питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується більшістю від складу суду, що розглядає справу.

108. Проаналізувавши зазначені в клопотанні підстави, якими заявник обґрунтовує необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні такого, оскільки Суд не вбачає в спірних правовідносинах виключної правової проблеми, такі правовідносини врегульовано нормами права, які є чіткими та в повній мірі дозволяють вирішити спір.

109. Щодо формування єдиної правозастосовчої практики то необхідно зазначити, що таке формування необхідне у разі наявності різної судової практики з одного й того ж питання, проте скаржником не наведено рішень Верховного Суду, в яких було б по-різному вирішено аналогічний спір.

110. З урахуванням вищезазначеного, Верховний Суд вважає клопотання позивача про передачу цієї справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду таким, що задоволенню не підлягає.

................

Перейти до повного тексту