Постанова
Іменем України
08 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 583/2632/18
провадження № 51-5382 км 20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Короля В.В., Огурецького В.П.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Подоляка М.С.,
засудженої ОСОБА_1,
потерпілої в режимі відеоконференції ОСОБА_2,
представника потерпілої
в режимі відеоконференції Собини П.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 на вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 14 листопада 2019 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у кримінальному провадженні № 12016200060000809 від 03 жовтня 2016 року за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки та мешканки АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 14 листопада 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_2 до засудженої ОСОБА_1 задоволено. Ухвалено стягнути із засудженої ОСОБА_1 на користь потерпілої ОСОБА_2 350 000 грн. на відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватою в тому, що вона, керуючись корисливим мотивом, маючи умисел на заволодіння майном потерпілої ОСОБА_2, шляхом обману та зловживання довірою останньої домовилась з нею про купівлю-продаж належної засудженій квартири АДРЕСА_2, яка є предметом іпотеки та об`єктом обтяження у ПАТ "Дельта Банк". Так, 27 травня 2015 року ОСОБА_1, не повідомивши ОСОБА_2 про перебування її квартири в іпотеці, уклала з нею попередній договір, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 первинний внесок за продаж зазначеної квартири в розмірі 250 000 грн з обумовленої загальної вартості нерухомого майна в розмірі 350 000 грн. Продовжуючи свою злочинну діяльність, ОСОБА_1 28 грудня 2015 року шляхом обману та зловживання довірою з метою незаконного збагачення уклала договір з ОСОБА_2, відповідно до якого отримала від потерпілої грошові кошти в розмірі 100 000 грн. Крім того, 05 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір, відповідно до якого сторони узгодили, що розрахунок за нерухоме майно було проведено повністю, та зобов`язалися у строк до 01 вересня 2016 року укласти основний договір купівлі-продажу. Однак 01 вересня 2016 року ОСОБА_1 було порушено строки укладення основного договору обумовленої квартири. Таким чином, ОСОБА_1 умисно, шляхом обману та зловживання довірою, з метою незаконного збагачення, під приводом реалізації об`єкта нерухомого майна, яке перебуває в іпотеці, незаконно привласнила та використала на власні потреби грошові кошти потерпілої ОСОБА_2 в сумі 350 000 грн, чим заподіяла останній майнової шкоди на зазначену суму, що становить великий розмір.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року апеляційні скарги засудженої ОСОБА_1 та потерпілої ОСОБА_2 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У своїй касаційній скарзі засуджена ОСОБА_1, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та її особі, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду змінити і призначити їй покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України. Аргументуючи свої вимоги, засуджена посилається на те, що вона до кримінальної відповідальності притягується вперше, позитивно характеризується за місцем роботи та проживання, має офіційне джерело доходу, міцні соціальні зв`язки, доглядає за батьками похилого віку, страждає на ряд тяжких захворювань, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває. Зазначені характеризуючі дані, на переконання засудженої, не були належним чином враховані судами попередніх інстанцій, що у свою чергу призвело до призначення їй занадто суворого покарання.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженої не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджена ОСОБА_1 повністю підтримала свою касаційну скаргу, просила її задовольнити та призначити їй покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України.
Прокурор Подоляк М.С., потерпіла ОСОБА_2 та представник потерпілої Собина П.М. заперечували щодо задоволення касаційної скарги засудженої, просили вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга засудженої не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як установлено п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК України, підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого.
Згідно з ч. 2 ст. 438 КПК України у зв`язку з наявністю підстави, зазначеної у п. 3 ч. 1 вказаної статті, суд касаційної інстанції має керуватися положеннями ст. 414 цього Кодексу.
Висновок суду про доведеність винуватості та кваліфікацію дій засудженої ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 190 КК України в касаційній скарзі останньої не оспорюється, а тому в касаційному порядку не перевіряється.
Що стосується вимог касаційної скарги засудженої ОСОБА_1 про призначення їй покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими та безпідставними, виходячи з наступного.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи обвинуваченій ОСОБА_1 мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 3 ст. 190 КК України, у виді позбавлення волі на строк 3 роки, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винної, відсутність пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин. Разом з тим судом також було взято до уваги і висновок досудової доповіді органу з питань пробації, відповідно до якого ОСОБА_1 не становить високої небезпеки для суспільства, а тому її виправлення можливе без позбавлення або обмеження волі. Однак суд, урахувавши встановлені фактичні обставини, особу обвинуваченої та відсутність пом`якшуючих покарання обставин, дійшов висновку про доцільність призначення ОСОБА_1 саме реального покарання, яке буде достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів, у межах, установлених санкцією інкримінованого їй кримінального правопорушення.
Апеляційний суд, урахувавши характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, сукупність усіх обставин його вчинення, дані про особу обвинуваченої, думку потерпілої, яка наполягала на призначенні обвинуваченій покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років, та відсутність пом`якшуючих і обтяжуючих покарання обставин, погодився з висновком місцевого суду про наявність усіх підстав для призначення ОСОБА_1 мінімального покарання, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України, у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
За таких обставин колегія суддів вважає, що визначене засудженій ОСОБА_1 остаточне покарання з огляду на вимоги статей 50, 65 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та відповідає основній його меті як заходу примусу. Таким чином, не вбачається підстав для задоволення касаційної скарги засудженої в частині застосування до неї положень ст. 75 КК України.
На переконання Суду, застосування в даному випадку інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням не відповідатиме принципам законності та справедливості покарання, а тому звільнення ОСОБА_1 від призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України та встановлення іспитового строку не буде достатнім і необхідним для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженої, то касаційну скаргу останньої слід залишити без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд