Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 738/1781/18
провадження № 61-22629св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідачі: ОСОБА_4, Менська міська рада Чернігівської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Власенка Володимира Володимировича на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 22 липня 2019 року у складі судді Сови Т. Г. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Бечка Є. М., Харечко Л. К.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, Менської міської ради Чернігівської області (далі - Менська міська рада) про визнання незаконним рішення та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, посилаючись на те, що вони і відповідач ОСОБА_4 є співвласниками житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . В ході підготовки документів для проведення поділу спірного домоволодіння вони дізналися, що рішенням 4-ої сесії 5-го скликання Величківської сільської ради Менського району Чернігівської області (далі - Величківська сільська рада) від 29 грудня 2006 року відповідачу були передані безоплатно у власність земельні ділянки площею 0,2493 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а також - площею 0,9038 га для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_4 ввів в оману органи місцевого самоврядування та організацію, яка виготовляла технічну документацію на землю, зазначивши про відсутність інших співвласників майна. Враховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили: визнати незаконним і скасувати рішення 4-ої сесії 5-го скликання Величківської сільської ради від 29 грудня 2006 року в частині безоплатної передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,2493 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 9091554, виданий на ім`я ОСОБА_4 ; поновити строк звернення до суду з цим позовом, який пропущений з поважних причин.
Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 22 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду із заявленими позовними вимогами. Рішення 4-ої сесії 5-го скликання Величківської сільської ради від 29 грудня 2006 року в частині передачі безоплатно у власність ОСОБА_4 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2493 га визнано незаконним та скасовано. Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 909155, згідно з яким ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,2493 га, розташованої в АДРЕСА_1, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер земельної ділянки 7423081800:01:001:0027, визнано недійсним. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач ОСОБА_1 набула в порядку спадкування право власності на 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, а тому вона має право на набуття у власність відповідної частини земельної ділянки, на якій розміщені успадковані нею об`єкти нерухомого майна. Оскільки спадщина після смерті спадкодавця ОСОБА_5 відкрилася в жовтні 2001 року, однак була оформлена ОСОБА_1 лише у 2018 році, то причини пропуску нею строку для звернення до суду з цим позовом є поважними. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що вказані позивачі не надали належних доказів на підтвердження їх права власності на спірне домоволодіння.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Менського районного суду Чернігівської області від 22 липня 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізналася не раніше 2018 року, оскільки у свідоцтві про право на спадщину, яке вона отримала в липні 2018 року, зазначено, що успадкована нею частина домоволодіння розташована на земельній ділянці, яка належить до комунальної власності територіальної громади села Величківка Менського району. Доводи апеляційної скарги щодо застосування місцевим судом норм, які не підлягали застосуванню, не заслуговують на увагу, оскільки Прикінцевими та перехідними положеннями Цивільного кодексу України 2004 року (далі - ЦК України) передбачено застосування норм цього Кодексу до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Оскільки безоплатна передача земельної ділянки ОСОБА_4 здійснювалася після отримання у власність спадкодавцем ОСОБА_5 1/5 частини домоволодіння, то така передача мала відбуватися з урахуванням права ОСОБА_5 на земельну ділянку. З огляду на те, що до ОСОБА_1 перейшли всі права, які належали спадкодавцю, обраний нею спосіб захисту порушених прав є ефективним.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2019 року представник ОСОБА_4 - адвокат Власенко В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Менського районного суду Чернігівської області від 22 липня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 13 листопада 2019 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову ОСОБА_1 і поновлення їй строку на звернення до суду із заявленими вимогами, є необґрунтованими та суперечливими. Суди порушили принцип змагальності та рівності сторін. Від імені ОСОБА_4 приватизацією спірної земельної ділянки та організаційними питаннями з виготовлення державного акта на землю займалася його колишня дружина - позивач ОСОБА_1 . У відзиві на позов відповідач зазначав, що в залежності від відповідей позивачів на поставлені питання в подальшому буде вирішуватися питання про необхідність призначення у справі почеркознавчої експертизи підписів на документах (технічної документації з виготовлення державного акта тощо). Крім того, з метою доведення того факту, що у 2006-2008 роках ОСОБА_1 безпосередньо займалася приватизацією землі, сторона відповідача подала клопотання про визнання явки позивачів у судове засідання обов`язковою та їх допит як свідків, яке ухвалою від 21 січня 2019 року місцевий суд залишив без задоволення. Ухвалами від 25 лютого та від 26 квітня 2019 року суд першої інстанції також відмовив у задоволенні клопотань про призначення почеркознавчої експертизи. У призначенні такої ж експертизи було відмовлено й апеляційним судом, який зазначив, що під час апеляційного перегляду справи представник ОСОБА_1 не заперечував можливості підписання позивачем акта встановлення та погодження меж земельної ділянки, які є складовою технічної документації з виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім`я ОСОБА_4 . Суд першої інстанції не мав правових підстав визнавати поважними причини пропуску позовної давності та одночасно вказувати про те, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася лише у 2018 році (тобто фактично й не пропустила позовну давність). Крім того, визначення моменту обізнаності позивача щодо приватизації спірної земельної ділянки необхідно не лише для з`ясування початку перебігу позовної давності. Той факт, що ОСОБА_1 займалася вказаним питанням та отримувала оспорюваний державний акт, є самостійною підставою для відмови в позові, оскільки такими діями вона на власний розсуд розпорядилася своїми правами. Суд першої інстанції жодним чином не обґрунтував застосування норм ЦК України до правовідносин, частина з яких виникла до, а частина після 2004 року. Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу відкриття спадщини. Таким чином, право на 1/5 частину домоволодіння належало ОСОБА_1 з 15 жовтня 2001 року, а не з часу отримання нею свідоцтва про право на спадщину та/або реєстрації цього права, на що безпідставно послалися суди. Спірна земельна ділянка (як і будь-яка її частина) не входила до складу спадкового майна, оскільки на час відкриття спадщини не належала спадкодавцю на праві приватної власності (не була приватизована). Отже, під час розгляду цієї справи підлягав встановленню факт наявності чи відсутності порушеного права ОСОБА_1 на приватизацію земельної ділянки, з врахуванням того, що в силу закону їй належала 1/5 частина домоволодіння.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Менського районного суду Чернігівської області.
13 січня 2020 року справа № 738/1781/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не оскаржуються, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
Судами встановлено, що рішенням Киселівської сільської ради народних депутатів Менського району від 16 вересня 1988 року схвалено рішення загальних зборів членів колгоспу "Перемога" від 10 вересня 1988 року № 3 про виділення за рахунок земель колгоспу ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,30 га, розташованої по АДРЕСА_1, цільове призначення якої - для будівництва індивідуального житлового будинку.
Згідно зі свідоцтвом про право власності, виданим 10 листопада 2000 року Виконавчим комітетом Величківської сільської ради на підставі рішення цієї ж ради від 17 жовтня 2000 року № 49, власниками житлового будинку по АДРЕСА_1 (в подальшому номер будинку було змінено на АДРЕСА_1 були ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
За змістом пунктів 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України відносини спадкування регулюються нормами цього Кодексу, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, то до таких спадкових відносин застосовуються норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР).
Оскільки спадщина відкрилася в період чинності ЦК Української РСР, то застосуванню підлягають норми цього Кодексу про належність спадщини спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина перша статті 529 ЦК Української РСР).
Згідно з частиною першою статті 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина, яка складається, зокрема з 1/5 частини вищевказаного домоволодіння. Спадщину фактично прийняла дочка спадкодавця - ОСОБА_1 шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном.
Рішенням 6-ої сесії 5-го скликання Величківської сільської ради від 27 червня 2007 року затверджено проектно-технічну документацію щодо передачі у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, зокрема й відповідачу. Надано ОСОБА_4 безкоштовно у власність земельну ділянку площею 1,1531 га.
Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 909155, виданим 13 листопада 2008 року на підставі рішення 4-ої сесії 5-го скликання Величківської сільської ради від 29 грудня 2006 року, підтверджується, що ОСОБА_4 належить на праві власності земельна ділянка площею 0,2493 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована по АДРЕСА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 13 липня 2018 року приватним нотаріусом Менського районного нотаріального округу Ніколаєнко С. В., ОСОБА_1 є спадкоємцем після смерті своєї матері ОСОБА_5 . Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з 1/5 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, що належить до земель комунальної власності територіальної громади села Величівка.
Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 липня 2018 року № 130857217 підтверджується, що ОСОБА_1 є власником 1/5 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться по АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 липня 2018 року.
Згідно з частиною другою статті 548 ЦК Української РСР прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до статті 560 ЦК Української РСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу).
Згідно з частинами першою, другою статті 561 ЦК Української РСР свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Незважаючи на те, що документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво про право на спадщину, такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з часу відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 15, пунктом 4 частини другої статті 16, статтями 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном.
Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об`єктивно наявних перешкод у здійсненні ним цих прав.
Способи захисту цивільних прав, у тому числі права власності, визначені в статті 16 ЦК України, перелік яких не є вичерпним.
Відповідно до положень статей 16, 386, 391 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Згідно з частиною першою, другою статті 30 Земельного кодексу України 1990 року, чинного на час прийняття ОСОБА_1 спадщини, яка залишилася після смерті її матері ОСОБА_5 (далі - ЗК України 1990 року) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку у разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.
Вказана норма в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності або права користування земельною ділянкою в разі переходу права власності на будівлю і споруду.
Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК України 1990 року).
Відповідно до частини другої статті 67ЗК України 1990 року розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара.
Згідно з частиною першою статті 118 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час приватизації ОСОБА_4 спірної земельної ділянки (далі - ЗК України) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Відповідно до пункту г) частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).