Постанова
Іменем України
09 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 489/3510/19
провадження 61-17336св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Державне підприємство "Сервісно-видавничий центр" в особі філії Державного підприємства "Сервісно-видавничий центр" у Миколаївській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного підприємства "Сервісно-видавничий центр" на рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 07 липня 2020 року у складі судді Коваленка І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Лівінського І. В., Тищук Н. О.,
ВСТАНОВИВ
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державного підприємства "Сервісно-видавничий центр" в особі філії Державного підприємства "Сервісно-видавничий центр" у Миколаївській області (далі - ДП "СВЦ") про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом ДП "СВЦ" від 06 вересня 2012 року ОСОБА_1 призначено директором філії Державного підприємства "Сервісно-видавничий центр Державної податкової служби України", яке в подальшому перейменоване в Державне підприємство "Сервісно-видавничий центр Міністерства доходів і зборів України", а після 06 липня 2015 року - в ДП "СВЦ".
З метою оптимізації виробництва у 2019 році ДП "СВЦ" вирішило припинити діяльність філій, про що на адресу Миколаївської філії ДП "СВЦ" надійшов наказ від 13 березня 2019 року.
Також позивач вказує, що йому в усній формі було запропоновано подати заяву про звільнення за власним бажанням, з чим він не погодився, розраховуючи на отримання вихідної допомоги, передбаченої статтею 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), та гарантії встановлені законодавством про зайнятість населення.
Крім того позивач зазначає, що, маючи хронічні захворювання та встановлену третю групу інвалідності, через надмірне хвилювання та стрес стан його здоров`я різко погіршився. Вказує, що з 02 травня 2019 року по 17 травня 2019 року перебував на лікуванні. Також стаціонарне лікування проходив з 20 травня 2019 по 14 червня 2019 року.
07 червня 2019 засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 отримав наказ від 06 червня 2019 року про його звільнення, де підставою звільнення вказано результати інвентаризації у філії ДП "СВЦ", в ході якої встановлено нестачу товарно-матеріальних цінностей філії в сумі 106 591,48 грн та відсутність первинної документації за період з 2016 рік по травень 2019 року.
Також ОСОБА_1 вказує, що 11 червня 2019 року рекомендованим листом надіслав відповідачу лист про надання копії матеріалів, які стали підставою його звільнення, однак відповідь не отримав.
Наказ про звільнення позивач вважає незаконним, оскільки його звільнено в період тимчасової непрацездатності та за відсутності порушення ним посадових обов`язків.
Посилаючись на викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ № 71-п від 06 червня 2019 року, поновити його на посаді директора філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06 червня 2019 року по день розгляду (вирішення) справи по суті, допустити негайне виконання рішення у даній справі, стягнути моральну шкоду в розмірі 100 000 грн та понесені судові витрати.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 07 липня 2020 року позов задоволено частково.
Визнано неправомірним та скасовано наказ ДП "СВЦ" від 06 червня 2019 року № 71-п про звільнення ОСОБА_1 з посади директора філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області за одноразове грубе порушення трудових обов`язків, згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області.
Стягнуто з ДП "СВЦ" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період вимушеного прогулу з 07 червня 2019 року по 07 липня 2020 в розмірі 110 948,40 грн (без утримання прибуткового податку з громадян й інших обов`язкових платежів) та 3 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
У іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди відмовлено.
Рішення про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при застосуванні до позивача в якості підстави звільнення пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, відповідачем не було дотримано вимог трудового законодавства щодо врахування при застосуванні дисциплінарного стягнення ступеню тяжкості вчиненого проступку і заподіяної ним шкоди, обставин, за яких вчинено проступок, і попередньої роботи позивача, до якого у 2012 та 2016 роках застосовувалися відзнака та грамота.
Також місцевий суд в рішенні вказав, що позивача звільнено з роботи в період його тимчасової непрацездатності, наказ відповідача від 06 червня 2019 року є незаконним, а тому він підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді, з якої його звільнено.
Крім того в рішенні зазначено, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ДП "СВЦ" залишено без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 липня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що конкретного факту невиконання ОСОБА_1 обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, у наказі про звільнення позивача не зазначено, тобто, не вказано за яке конкретне одноразове грубе порушення трудових обов`язків ОСОБА_1 підлягає звільненню, за яких обставин було вчинено цей проступок, характер такого проступку.
Також в постанові суду вказано, що відсутність в наказі про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП вказівки на конкретне порушення трудових обов`язків ОСОБА_1 свідчить про те, що ДП "СВЦ" не дотрималось порядку застосування до працівника дисциплінарного стягнення.
Крім того в постанові вказано, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки доказів того, що судовий розгляд позовної заяви ОСОБА_1 тривав більше одного року з вини працівника, матеріали справи не містять.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року, ДП "СВЦ" просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий судовий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили всіх доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи.
Відповідач вказує, що дотримався норм встановлених пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України та притягнув до відповідальності шляхом видання наказу про звільнення директора філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області ОСОБА_1 за одноразове грубе порушення, що потягнуло за собою нанесення збитків підприємству, майно якого є державною власністю.
Також зазначає в касаційній скарзі, що при вирішенні справи суди не взяли до уваги результати інвентаризації у філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області 08 травня 2019 року, якою встановлено нестачу матеріальних цінностей на суму 106 591, 48 грн та відсутність у філії первинної документації (банк та каса, авансові звіти, Z звіти по торгівлі) за період з 2016 по травень 2019 років, чим нанесено збиток державі в розмірі 106 591,48 грн.
У грудні 2020 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що наказом ДП "Сервісно-видавничий центр державної податкової служби" від 06 вересня 2012 року ОСОБА_1 призначено директором філії ДП "Сервісно-видавничий центр Державної податкової служби України", яке в подальшому перейменоване в ДП "Сервісно-видавничий центр Міністерства доходів і зборів України", а після цього - в ДП "СВЦ".
Відповідно до наказу ДП "СВЦ" від 13 березня 2019 року з метою оптимізації витрат наказано припинити діяльність філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області. Створено комісію з припинення філії, у складі голови комісії ОСОБА_1 та члена комісії ОСОБА_2 . Зобов`язано ліквідаційну комісію здійснити заходи з ліквідації філії до 14 червня 2019 року та подати керівництву на затвердження ліквідаційний баланс, а первинну документацію передати на зберігання до місцевого архіву у Миколаївській області.
Наказом ДП "СВЦ" від 08 травня 2019 року оголошено простій працівникам філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області з 10 травня 2019 року та зобов`язано головного бухгалтера в період простою проводити розрахунки заробітної плати працівникам виходячи з вимог статті 113 КЗпП України у розмірі двох третин тарифної ставки.
Наказом ДП "СВЦ" від 10 травня 2019 року внесені зміни до наказу від 13 березня 2019 року "Про припинення філії" та змінено склад ліквідаційної комісії з припинення філії ДП "СВЦ" у Миколаївської області. Головою ліквідаційної комісії призначено ОСОБА_3, а членами комісії - ОСОБА_4 та ОСОБА_5
18 травня 2019 року на ім`я виконуючого обов`язки директора ДП "СВЦ" ОСОБА_1 надіслав заяву про скорочення терміну попередження про вивільнення, в якій він просив звільнити його з 21 травня 2019 року відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України та матеріальну допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати відповідно до умов колективного договору.
Відповідно до листів непрацездатності ОСОБА_1 з 02 травня 2019 року по 17 травня 2019 року та з 20 травня 2019 року по 14 червня 2019 року перебував на стаціонарному лікуванні.
Згідно з довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією від 06 червня 2019 року ОСОБА_1 встановлена третя група інвалідності на строк до 01 липня 2022 року та рекомендовано стаціонарне лікування.
Наказом ДП "СВЦ" від 06 червня 2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади директора філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області з 06 червня 2019 року за одноразове грубе порушення трудових обов`язків згідно з пунктом 1 статті 41 КЗпП України.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Статтею 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Статтею 147 КЗпП України визначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.
Пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України передбачено, що трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.
Відповідно до частини третьої статті 41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.
Важливим елементом застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є звільнення працівника за порушення, яке має ознаки одноразовості. Так, і рішення компетентного органу власника підприємства, і наказ про звільнення повинні містити чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою для звільнення.
За своїм змістом наказ про звільнення не повинен містити посилання на цілу низку (систему) порушень, за які був звільнений позивач, а лише вказувати на одноразове грубе порушення конкретних трудових обов`язків.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, та істотності наслідків порушення трудових обов`язків. При цьому суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставинах справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали внаслідок такого порушення.
Грубість порушення трудових обов`язків характеризуються характером дій чи бездіяльності працівника, істотністю наслідків порушення та формою вини. Право оцінки порушення як грубого покладається на суд, який розглядає конкретний трудовий спір.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України за своєю природою є дисциплінарним, а тому воно має здійснюватись з дотриманням порядку і строків, викладених у статтях 148, 149 КЗпП України.
Так, відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Також встановлено, що дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Положення статті 149 КЗпП України зобов`язують до прийняття рішення про звільнення керівника за одноразове грубе порушення трудових обов`язків витребувати у нього письмові пояснення. Не можна звільнити за порушення, яке вже потягнуло застосовування інших видів дисциплінарних стягнень.
Висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 727/3300/14-ц (провадження № 61-32373св18), постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 524/1219/17 (провадження № 61-42021св18), постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 212/3566/15-ц (провадження № 61-1829св20).
Як встановлено судами попередніх інстанцій підставою звільнення ОСОБА_1 в наказі ДП "СВЦ" від 06 червня 2019 року зазначено нестачу товарно-матеріальних цінностей у розмірі 106 591,48 грн та відсутність у філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області первинної документації (банк та каса, авансові звіти, Z звіти по торгівлі) за період з 2016 по травень 2019 року, що встановлено в результаті проведеної інвентаризації у вказаній філії 08 травня 2019 року.
Вирішуючи питання яке саме порушення ОСОБА_1 своїх трудових обов`язків стало підставою для його звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України та чи є таке порушення одноразовим та грубим, суди першої та апеляційної інстанцій правильно зазначили, що конкретного факту невиконання ОСОБА_1 обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, у наказі про його звільнення не зазначено, тобто, не вказано за яке конкретне одноразове грубе порушення трудових обов`язків ОСОБА_1 підлягає звільненню, за яких обставин було вчинено цей проступок, характер такого проступку.
Крім того суди зазначили, що відсутність в наказі про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України вказівки на конкретне порушення трудових обов`язків ОСОБА_1 свідчить про те, що ДП "СВЦ" не дотрималось порядку застосування до працівника дисциплінарного стягнення.
З урахуванням того, що позивача звільнено з роботи в період його тимчасової непрацездатності, всупереч пункту 11 статті 40 КЗпП України, та з урахуванням встановленого судами факту внутрішньої реорганізації ДП "СВЦ" шляхом впровадження змін в організаційній структурі підприємства, а не її ліквідації, суди зробили обґрунтовані висновки та визнали неправомірним наказ відповідача від 06 червня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 та поновили останнього на посаді, з якої його звільнено.
Хоча слід зазначити, що порушення закріплених в частини третій статті 40 КЗпП України гарантій захисту працівника від незаконного звільнення (заборона роботодавцю звільняти працівника, який на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці), за умови встановлення порушення працівником своїх трудових обов`язків, слід усувати шляхом зміни дати звільнення працівника.
Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14?670 цс19).
Однак висновок суду в цій частині не впливає на законність рішень за наявності інших підстав для поновлення працівника на роботі.
Доводи касаційної скарги про порушення ОСОБА_1 своїх обов`язків директора філії, які встановлені Положенням про філію ДП "СВЦ" у Миколаївській області та посадовою інструкцією директора філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області не спростовують висновків оскаржуваних судових рішень щодо неправомірності звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України навіть з огляду на те, що наказом ДП "СВЦ" від 26 квітня 2019 року ОСОБА_1 притягували до дисциплінарної відповідальності та оголошували догану, зокрема, за невиконання наказів керівництва підприємства щодо надання фінансової звітності філії та те, що у поданій фінансовій звітності за 1 квартал 2019 року відображено недостовірну інформацію, що призвело до викривлення консолідованого фінансового та податкового звітів по Підприємству.
Положення статті 149 КЗпП України виключають можливість звільнення за порушення, яке вже потягнуло застосовування інших видів дисциплінарних стягнень.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову з огляду на те, що порушення, яке виявлене комісією ДП "СВЦ" в ході перевірки філії ДП "СВЦ" у Миколаївській області не є грубим у розумінні статті 41 КЗпП України, та те, що відповідачем не доведено, яку саме шкоду завдано ДП "СВЦ" виявленим порушенням, зокрема матеріальну, та які негативні наслідки воно має для підприємства.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Інші наведені у касаційні скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суди прийняли судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення.