Постанова
Іменем України
05 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 670/1021/15-ц
провадження № 61-17503св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Латюка Петра Яковича на постанову Хмельницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Спірідонової Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2015 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовна заява обґрунтована тим, що 25 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № HMWWGA00007797.
Відповідно до умов договору банк зобов`язався надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 24 858 доларів США терміном до 23 вересня 2027 року, а остання зобов`язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.
В забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором № HMWWGA00007797 між банком та ОСОБА_2 було укладено 25 вересня 2007 року договір поруки.
Банк зазначав, що зі своєї сторони виконав умови кредитного договору та надав ОСОБА_1 кредитні кошти у зазначеному вище розмірі, а відповідачка взяті на себе зобов`язання з повернення кредиту не виконала, а саме не здійснювала погашення заборгованості за кредитом у встановленому договором порядку та строки.
У зв`язку з чим станом на 16 вересня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 18 582 доларів США, яка складається із: 17278,79 доларів США - заборгованість за кредитом; 1 148,03 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 105,82 доларів США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; 49,36 доларів США - заборгованість за пенею за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором;
Відповідно до пункту 5 договору поруки банком було направлено на адресу відповідачів письмові вимоги із зазначенням невиконаних зобов`язань за кредитним договором. Також пунктом 6 договору поруки передбачено, що поручитель зобов`язаний виконати зобов`язання, зазначені в письмовій вимозі кредитора, протягом п`яти календарних днів з моменту її отримання. Вимога, що була пред`явлена до поручителя, залишена без задоволення, у зв`язку з чим банк звернувся до суду з даним позовом.
05 квітня 2018 року позивач подав до суду заяву про збільшення позовних вимог та просив суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 23 123,28 доларів США (за курсом 26 грн 48 коп. відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 14 листопада 2017 року), яка складається з: 14 669,77 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,14 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 1 018,70 доларів США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; 3 273,67 доларів США - заборгованість за пенею за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.
У березні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічним позовом до АТ КБ "Приватбанк", в якому просили суд визнати недійсним кредитний договір № HMWWGA00007797 від 25 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та АТ КБ "Приватбанк"; визнати недійсним договір поруки від 25 вересня 2007 року № HMWWGA00007781/1, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ "Приватбанк".
Посилалися на те, що 25 вересня 2007 року АТ КБ "ПриватБанк" надав ОСОБА_1 кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 24 858 доларів США до 23 вересня 2027 року зі сплатою 0,92 % на місяць. Проте, в порушення частини другої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" перед укладенням кредитного договору банк не провів переддоговірної роботи, не надав їй, як споживачу - слабшій стороні договору, повної, об`єктивної та достовірної інформації про умови кредитування, про наявність інших схем кредитування, що призвело до отримання кредиту за найбільш невигідною для неї, та водночас, за найбільш прибутковою для банку ануїтентною схемою.
ОСОБА_1 вважала, що між нею та АТ КБ "Приватбанк" в належній формі не було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, передбачених законом, оскільки банком не визначено умов стосовно виникнення валютних ризиків для позичальника.
Посилались на те, що банк повів себе недобросовісно щодо визначення істотних умов договору, розтлумачивши їх повністю на свою користь та порушивши законодавство. Банк скористався своєю перевагою і необізнаністю позичальника в специфіці надання фінансової послуги у вигляді валютного кредиту та приховав основну інформацію, яка позбавила її можливості як споживача прийняти свідоме рішення щодо потреби у такій фінансовій послузі.
Також вказували, що банком процентна ставка за кредитним договором неодноразово збільшувалася, однак АТ КБ "Приватбанк" про збільшення обсягу відповідальності листами чи повідомленнями ні позичальника, ні поручителя не попереджав, додаткових угод між ними та банком також не укладалось.
З урахуванням викладеного просили суд визнати недійсними кредитний договір № HMWWGA00007797 від 25 вересня 2007 року, укладений між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1, та договір поруки від 25 вересня 2007 року, укладений між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 05 серпня 2020 року у складі судді Яцини О. І. позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором № HMWWGA00007797 від 25 вересня 2007 року станом на 14 листопада 2017 року в розмірі 19 857,61 доларів США, з яких: 14 669,77 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,14 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 1 018,70 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом та пеню у розмірі 86 686 грн 78 коп.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання кредитного договору та договору поруки недійсними відмовлено.
Вирішено питання щодо судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги АТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції виходив із того, що у зв`язку із неналежним виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню солідарно з боржника та поручителя.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним кредитного договору, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про кредитні умови, графік погашення кредиту, режим сплати, зміну та нарахування відсотків, тобто одержала повну, необхідну, достовірну інформацію про наданий кредит.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки недійсним, місцевий суд виходив із того, що позивачами не було доведено наявність обставин, що призвели до збільшення обсягу відповідальності ОСОБА_2 .
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Латюка П. Я. задоволено частково.
Рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 05 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 11 674,62 доларів США.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, про визнання кредитного договору та договору поруки недійсними відмовлено.
Вирішено питання щодо судових витрат.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове, апеляційний суд виходив із того, що останній не врахував, що положення спірного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту та додатковий моніторинг погашення кредиту є нікчемними, а отже такі вимоги не можуть бути задоволеними. Таким чином, з урахуванням того, що банк просив стягнути заборгованість із відповідачів, яка виникла станом на 16 вересня 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки пункти кредитного договору по сплаті комісії є нікчемними, тому вказані кошти мають бути враховані як сплачені на погашення заборгованості по тілу кредиту, відсоткам та пені.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що перед підписанням кредитного договору ОСОБА_1 мала можливість ознайомитися з його текстом та умовами, їх підписала та погодилась із ними. Крім того, ОСОБА_1 протягом тривалого часу здійснювала погашення заборгованості за кредитним договором, частково виконувала його умови та лише у 2016 році після звернення банком до суду з позовом про стягнення заборгованості звернулась із вказаним позовом.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У листопаді 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - Латюка П. Я .
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Латюк П. Я., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14?154цс18, від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19, у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 761/5334/16-ц, провадження № 61-945св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також як на підставу касаційного оскарження судового рішення апеляційного суду заявник посилалась на пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, стягуючи грошові кошти на користь банку, виходив із того, що заборгованість ОСОБА_1 по тілу кредиту станом на вересень 2015 року становила 14 822,92 доларів США, проте з розрахунку заборгованості вбачається інша сума, а саме 14 622,92 доларів США.
Також вказує, що переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційним судом всупереч положенням процесуального законодавства не було надано оцінки висновку судово-економічної експертизи.
Зазначає, що висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору не підтверджені доказами.
Крім того, апеляційним судом не було встановлено прострочення ОСОБА_1 повернення банку чергової частини кредиту станом на час звернення до суду й не враховано того, що заявлений банком розмір заборгованості спростовується висновком судово-економічної експертизи.
Відзиву на касаційну с каргу сторонами не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
25 вересня 2007 року між АТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № HMWWGA00007797, відповідно до умов якого банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в пункті 7.1. цього договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим договором зазначені у розділі 7 договору.
Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі та згідно умов кредитного договору видав ОСОБА_1 25 вересня 2007 року кредитні кошти готівкою в сумі 20 000 доларів США.
25 вересня 2007 року в забезпечення зобов`язань за кредитним договором № HMWWGA00007797 між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким поручитель зобов`язався відповідати перед банком солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором.
Згідно з пунктом 7.1. кредитного договору банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти на строк з 25 вересня 2007 року по 23 вересня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної лінії (далі - кредит) у розмірі 24 858 доларів США на наступні цілі: на споживчі 20 000 доларів США? а також 4 858 доларів США на сплату страхових платежів у випадках і в порядку, передбачених пунктами 2.1.3., 2.2.7. даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків в розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати та 1 % разової у момент надання кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2. даного договору.
Періодом сплати вважається період з 25 по 30 число кожного місяця.
29 жовтня 2015 року банк направив позичальнику ОСОБА_1 та поручителю ОСОБА_2 повідомлення, в якому вказав, що станом на вказану дату у зв`язку з порушенням зобов`язань за кредитним договором прострочена заборгованість складає 1 470,7 доларів США. Протягом 5 днів з дати одержання повідомлення позичальник та поручитель повинні погасити дану заборгованість. У разі несплати заборгованості у вказаний строк банк вимагав повернути суму кредиту в повному обсязі, а також нараховані відсотки та штрафні санкції.
Вказані повідомлення були здані на пошту 03 листопада 2015 року.
Однак позичальник та поручитель вказану прострочену заборгованість у встановлений строк перед банком не погасили.
1. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
З матеріалів касаційної скарги вбачається, що заявником оскаржується судове рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог банку та в частині стягнутих витрат на правову допомогу, а тому в іншій частині судове рішення апеляційного суду не переглядається.
У статті 525 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості за кредитом, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) та від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що грошові кошти у розмірі 3 640 доларів США, які сплачені позичальником як винагорода за надання фінансового інструмента та винагорода за проведення додаткового моніторингу кредитного договору, згідно положень пунктів 3.7, 6.2, 7.1 кредитного договору та договору поруки, мають бути враховані як сплачені на погашення заборгованості по тілу кредиту, відсоткам та пені.
Під час розгляду справи банком було подано у квітні 2018 року заяву про збільшення позовних вимог, згідно якої останній просив стягнути на свою користь заборгованість станом на 16 вересня 2015 року у розмірі 23 123,28 доларів США, яка складається з: 14 669,77 доларів США - заборгованості за кредитом; 4 169,14 доларів США - заборгованості про процентам за користування кредитом; 1 018,70 - заборгованості по комісії за користування кредитом; 3 273,67 доларів США - пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за кредитним договором.
Разом із тим, апеляційним судом було обґрунтовано зазначено, що під час подання позовної заяви та заяви про збільшення позовних вимог банк просив стягнути заборгованість станом на 16 вересня 2015 року, тому її розмір складає: 14 822,92 доларів США - за тілом кредиту; 661,63 доларів США - за відсотками; 30,07 доларів США - за пенею.
Отже, враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов правомірного висновку щодо врахування суми сплаченої позичальником комісії за весь час кредитування у розмірі 3 640 доларів США в рахунок погашення заборгованості за тілом, відсотками та пенею та стягнення солідарно з боржника та поручителя заборгованості у розмірі 11 674,62 доларів США, у зв`язку із неналежним виконання зобов`язань за кредитним договором.
Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що стягуючи грошові кошти на користь банку, апеляційний суд виходив із того, що заборгованість ОСОБА_1 по тілу кредиту станом на вересень 2015 року становила 14 822,92 доларів США, проте з розрахунку заборгованості вбачається інша сума, а саме 14 622,92 доларів США, не можуть бути прийняті судом, оскільки зазначена сума апеляційним судом "14 822,92 доларів США" під час математичного обрахунку заборгованості не впливає за суму, яка безпосередньо підлягає стягненню (14 662,92 + 661,63 + 30,07 - 3640 = 11 674,62), оскільки така була помилково зазначена судом.
Що стосується доводів касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновку судово-економічної експертизи від 24 липня 2017 року № 2289, слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили та оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивовано в судовому рішенні.
Частинами першою та другою статті 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Отже, з урахуванням наведених норм закону, вищевказаний висновок судово-економічної експертизи не спростовує як факт отримання позичальником кредитних коштів так і наявності утвореної заборгованості, у зв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором.
Доводи касаційної скарги про те, що стягнення апеляційним судом солідарно з відповідачів на користь банку заборгованості у розмірі 11 674,62 доларів США є помилковим, оскільки її розмір не підтверджено належними та допустимими доказами, не можуть бути прийняті судом з огляду на таке.
Частиною першою, другою статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
На підтвердження своїх вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором та наявність у відповідача невиконаних зобовʼязань з повернення кредитних коштів банком було надано: копію кредитного договору, копію договору поруки, розрахунок заборгованості, копію заяви про видачу готівки у розмірі 20 000 доларів США від 25 вересня 2007 року № 1.
Оскільки до предмета доказування в справах про стягнення заборгованості за кредитним договором входить сукупність фактів, серед яких й докази повернення (часткового повернення) чи неповернення кредитних коштів та сплати процентів, розмір заборгованості, а тому наданий банком розрахунок заборгованості за договором №HMWWGA00007797 від 25 вересня 2007 року, укладеного між АТ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 є належним доказом, який скріплено печаткою банківської установи та підписано його представником.
Також як на доказ наявності простроченої заборгованості за кредитним договором банком були надані повідомлення від 29 жовтня 2015 року, які були надіслані на адресу позичальника та поручителя із вимогою погасити прострочену заборгованості. У вказаних повідомленням зазначено, що у разі несплати простроченої заборгованості у термін не пізніше 5 календарних днів з дати одержання повідомлення, банк на підставі статті 1050 ЦК України, умов кредитного договору та договору поруки вимагає повернути суму кредиту у повному обсязі, а також нараховані проценти та штрафні санкції.
Натомість ОСОБА_1 не надала доказів відсутності заборгованості за кредитним договором всупереч положенням статей 12, 81 ЦПК України.
Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення апеляційного суду не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.
Також не можуть бути прийняті до уваги доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про стягнення на користь ОСОБА_1 витрат, понесених на правову допомогу, у розмірі 4 951 грн.
Положеннями статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Відповідно до статті 141 ЦПК України судових збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та задовольнив позовні вимоги банку частково, стягнувши з солідарно з відповідачів 11 674,62 доларів США, тому, з урахуванням положень статті 141 ЦПК України, якими передбачено, що у разі задоволення позовних вимог частково, судові витрати покладаються пропорційно на обидві сторони, суд правомірно стягнув на корить ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, які відповідають незадоволеним позовним вимогам банку.
Що стосується посилань заявника на те, що апеляційний суд не стягнув на її користь судових витрат на правову допомогу як "гонорар успіху", слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) зазначила, що суд повинен оцінювати необхідність та розумність судових витрат у вигляді "гонорару успіху", саме в контексті компенсації цих витрат за рахунок іншої сторони судової справи. Таким чином, зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у разі укладення ними договору, що передбачає сплату "гонорару успіху", не є обов`язковими для суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат та покладення таких витрат на іншу сторону справи, оскільки в такому випадку суд, застосовуючи відповідні положення процесуального законодавства, зокрема частин четвертої-п`ятої статті 137 ЦПК України, може оцінювати необхідність, розумність та інші критерії співмірності цих витрат.
Таким чином, скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду