ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 640/16779/19
адміністративне провадження № К/9901/32935/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючої судді: Желтобрюх І.Л.,
суддів: Білоуса О.В., Блажівської Н.Є.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Державного підприємства "Науково-технічний комплекс "Завод точної механіки" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2019 року (суддя: Кармазін О.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року (судді: Мельничук В.П., Земляна Г.В., Лічевецький І.О.) у справі за позовом Державного підприємства "Науково-технічний комплекс "Завод точної механіки" до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про результати розгляду скарги,
в с т а н о в и в :
Державне підприємство "Науково-технічний комплекс "Завод точної техніки" (далі - ДП "Науково-технічний комплекс "Завод точної техніки", позивач) звернулося до адміністративного суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України, відповідач), в якому просило визнати протиправним та скасувати рішення ДФС України від 15.08.2019 № 39249/99-99-11-05.02-25 про результати розгляду скарги товариства від 15.08.2019 №878.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України).
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що право платника податків на оскарження рішення податкового органу, прийнятого за результатами розгляду його скарги, чітко регламентовано п.п. 56.1, 56.2, 56.10 ст. 56 Податкового кодексу України (далі - ПК України).
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки вважає доводи позивача безпідставними, а оскаржувані рішення - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що заявлені ДП "Науково-технічний комплекс "Завод точної техніки" позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки рішення про результати розгляду скарги само по собі не має юридичного значення та правових наслідків для позивача, а відтак безпосередньо не порушує права та інтереси позивача.
З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується і колегія суддів суду касаційної інстанції, виходячи з такого.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").
У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2017 року у справі №800/541/16 підкреслено, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Аналіз приписів п.п.56.1, 56.2 та 56.10 ст.56 ПК України свідчить про те, що законодавцем, дійсно, закріплено право платника податків на оскарження рішення податкового органу, прийнятого за результатами розгляду його скарги, до суду.
Водночас згідно з частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Тобто, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.
Так, рішення суб`єкта владних повноважень є таким, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, таке рішення прийняте владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюване рішення є юридично значимими, тобто таким, що має безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.
Натоміть, в даному випадку оскаржуване рішення ДФС України від 15.08.2019 №39249/99-99-11-05.02-25 про результати розгляду скарги від 15.08.2019 № 878 не є юридично значимим для позивача, оскільки не створює жодних правових наслідків для позивача, на відміну від вимоги ГУ ДФС у Хмельницькій області від 02.07.2019 №Ю-110127-53. Однак, означена вище вимога ГУ ДФС у Хмельницькій області позивачем в межах цієї справи не оскаржується.
Вказаний правовий висновок відповідає усталеній практиці Верховного Суду, який неодноразово висловлював позицію про те, що рішення про результати розгляду скарги, само по собі не має юридичного значення для цілей створення правових наслідків для платника податків, оскільки не має безпосереднього впливу на суб`єктивні права та обов`язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку.
Аналогічна правова позиція висловлювалась Верховним Судом, зокрема, в постановах від 31 травня 2019 у справі № 826/1023/16, від 11 червня 2019 року №826/45/18, від 24 червня 2019 року у справі № 826/11001/15.
Наявність охоронюваного законом інтересу, який би вимагав судового захисту в порядку адміністративного судочинства, у цій справі позивачем також не доведено, а судами не встановлено.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Прийняття до розгляду і вирішення по суті заявленої позовної вимоги - прав позивача у спорі, що виник в даному випадку, не поновить, і вимагатиме перегляду в судовому порядку самої вимоги ГУ ДФС у Хмельницькій області від 02.07.2019 №Ю-110127-53 про сплату боргу, що, зрештою призведе до порушення концепції "одне порушене право - один позов".
Враховуючи, що розгляд такого спору в межах адміністративного судочинства, так само як і скасування рішення ДФС України від 15 серпня 2019 року № 39249/99-99-11-05.02-25 про результати розгляду скарги від 15 серпня 2019 року № 878 не захистить належним чином права позивача, адже його скасування не може усунути заявлене порушення права чи інтересу позивача, колегія суддів погоджується із висновкам судів попередніх інстанцій про наявність достатніх підстав для відмови у відкритті провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України.
Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення є обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд