ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 640/10536/19
адміністративне провадження № К/9901/28058/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів Калашнікової О.В., Мельник-Томенко Ж.М.
розглянув у порядку письмового провадження справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою його адвокатом Григоренком Юрієм Сергійовичем,
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2020 року (у складі головуючого судді Шулежка В.П.)
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2020 року (колегія суддів у складі головуючого судді Черпіцької Л.Т., суддів Пилипенко О.Є., Собківа Я.М.)
в справі №640/10536/19
за позовом ОСОБА_1
до Державного бюро розслідувань, директора Державного бюро розслідувань Труби Романа Михайловича
про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
I. ПРОЦЕДУРА
1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного бюро розслідувань (далі - ДБР), директора ДБР Труби Р.М., в якому просив суд:
- визнати протиправними дії директора ДБР Труби Р.М. з прийняття рішення про звільнення позивача та видання наказу від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1";
- визнати протиправним та скасувати наказ ДБР від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1", поновити позивача на посаді, стягнути з бюджетних асигнувань відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу.
2. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2020 року задоволено клопотання ДБР та закрито провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді.
3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2020 року адміністративний позов задоволено, стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ДБР на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 28 травня 2019 року по 20 лютого 2020 року.
4. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
5. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 із посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
6. Ухвалою Верховного Суду від 5 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Судами попередніх інстанцій установлено, що ДБР відповідно до пункту 9 частини першої статті 12, частини третьої статті 14, пункту 3 та 6 статті 20 Закону України "Про Державне бюро розслідувань", статті 35 Закону України "Про державну службу", постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 № 229 "Про затвердження Порядку обчислення стажу державної служби" видано наказ 27 грудня 2018 року №247-ос "Про призначення ОСОБА_1" на посаду керівника Управління планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності - головного бухгалтера ДБР, як обраного за конкурсом з 28 грудня 2018 року з випробувальним строком 6 місяців.
8. За результатами аналізу професійної діяльності позивача на вказаній посаді ДБР установлено, що рівень професійної підготовки ОСОБА_1 є недостатнім для виконання завдань та обов`язків керівника Управління планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності управління Директором ДБР, складено на ім`я позивача повідомлення від 21 травня 2019 року про звільнення.
9. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" та у зв`язку з виявленою невідповідністю ОСОБА_1 займаній посаді, на яку він прийнятий зі строком випробування 6 місяців Директором ДБР видано наказ від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1", яким звільнено ОСОБА_1 з посади керівника Управління планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності - головного бухгалтера ДБР 28 травня 2019 року як такого, що не відповідає займаній посаді протягом строку випробування.
10. Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом
11. В подальшому в.о. Директора ДБР видано наказ від 20 лютого 2020 року №112-ос, яким скасовано наказ від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1" та поновлено останнього на посаді керівника Управління планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності - головного бухгалтера ДБР.
III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ.
12. Задовольняючи позов в частині вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на час розгляду справи відсутні підстави для вирішення питання щодо поновлення позивача на посаді в судовому порядку, оскільки оскаржувані порушення були виправлені відповідачем самостійно, чим відновлено порушене право позивача, а вимога позивача про стягнення на його користь заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв`язку з протиправним звільненням є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
13. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що для настання відповідальності роботодавця у вигляді стягнення з нього заробітку за час вимушеного прогулу працівника необхідно встановити протиправність дій і незаконність наказу про його звільнення.
14. Ураховуючи те, що в розглядуваній справі суд першої інстанції не розглядав питання законності звільнення позивача і своєю ухвалою закрив провадження в частині вимог про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1" і ухвала суду про закриття провадження в справі не була оскаржена, а отже набрала законної сили, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу є передчасним та необґрунтованим.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
15. Позивач у своїй касаційній скарзі вважає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані норми матеріального права та порушені норми процесуального права і при цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
16. Зазначає, що суд першої інстанції розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, що є підставою для касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
17. Також позивач стверджує, що він не пропустив строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно його не врахував.
18. Наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції не врахував, що ДБР фактично визнало незаконність звільнення позивача з займаної посади, а тому, на його думку, ця обставина визнається учасниками справи, а отже не підлягає доказуванню відповідно до статті 78 КАС України. Доказом, який на переконання позивача, свідчить про це, є службова записка управління правового забезпечення ДБР від 20 лютого 2020 року, в якій, серед іншого, в якості аргументів незаконності наказу про звільнення наведені судові рішення в аналогічних справах, які набрали законної сили, та ухвалені на користь працівника.
19. Підсумовуючи, зазначає, що оскільки відповідач самостійно скасував наказ про звільнення ОСОБА_1 як незаконний, то відповідно до статті 78 КАС України, відпала необхідність встановлювати його незаконність.
20. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 ДБР не погоджується з її доводами, вважає касаційну скаргу необґрунтованою, тому просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
21. Вважає, що судом першої інстанції цілком обґрунтовано справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки таку справу можливо віднести до справ незначної складності.
22. Відповідач зазначає, що строк, визначений судом апеляційної інстанції в ухвалі від 13 липня 2020 року сплинув 11 серпня 2020 року, тому зазначений суд правомірно не взяв до уваги поданий позивачем відзив на апеляційну скаргу, після спливу визначеного судом строку без клопотання про його поновлення.
23. Також автор відзиву на касаційну скаргу, аналізуючи положення статті 235 КЗпП України, зазначає, що санкція на роботодавця, передбачена цією статтею, у формі стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу звільненого працівника, застосовується лише у разі встановлення факту незаконного звільнення особи. Для цього необхідною умовою є встановлення протиправності дій і незаконність наказу про звільнення працівника.
24. Оскільки судом першої інстанції не досліджувалось питання правомірності спірного наказу відповідача та не встановлювалось протиправність дій Директора ДБР Труби Р.М. під час видання вказаного наказу, то й рішення суду про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу було передчасним та необґрунтованим.
25. Крім того, відповідач, звертає увагу, що в жодній із заяв по суті справи ДБР позов не визнавався, як і не визнавався факт протиправності наказу про звільнення ОСОБА_1, який в подальшому скасований, однак з формальних підстав, а не з підстав невідповідності закону. У зв`язку з цим, відповідач вважає безпідставним посилання позивача на звільнення від доказування щодо протиправності звільнення останнього з посади відповідно до положень статті 78 КАС України.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
26. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, вважає за необхідне зазначити таке.
27. Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. У касаційній скарзі позивач посилається на те, що суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 2 частини другої статті 353 КАС України).
28. Спірні правовідносини в цій справі склались з приводу наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення з посади до дня його поновлення на цій посаді.
29. Як зазначалось, суд першої інстанції ухвалою від 10 березня 2020 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 238 КАС України, відповідно до якої, суд закриває провадження у справі щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення.
30. Отже, постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції визнав за можливе закрити провадження в справі без визнання рішень, дій суб`єкта владних повноважень протиправними, оскільки останній самостійно виправив оскаржуване порушення - скасував спірний наказ від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1".
31. У позовній заяві, крім вимог про скасування цього наказу про звільнення та поновлення його на роботі, позивач указав також вимоги про стягнення з бюджетних асигнувань відповідача заробітної плати за час вимушеного прогулу. Суд першої інстанції кваліфікував їх як вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України, з чим погодився позивач.
32. Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
33. Аналізуючи наведені законодавчі положення, Верховний Суд у справі №294/725/19 (постанова від 17 лютого 2021 року) зазначив, зокрема, таке.
34. Системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. При цьому причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором, неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці чи затримка видачі з вини роботодавця трудової книжки, що перешкоджає працівникові реалізувати своє право на працю в іншого роботодавця.
35. Аналіз положень КЗпП України та постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" дозволяє окреслити випадки, в яких може мати місце вимушений прогул, а саме у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.
36. Указані висновки свідчать про те, що вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.
37. Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.
38. Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.
39. За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати.
40. Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.
41. Отже, оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов`язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.
42. Склад трудового майнового правопорушення утворюють його елементи, що одночасно є умовами матеріальної відповідальності роботодавця, а саме: неналежне виконання роботодавцем своїх трудових обов`язків (протиправні дії або бездіяльність); наявність майнової шкоди у вигляді втраченої працівником заробітної плати; причинний зв`язок між неналежним виконанням роботодавцем трудових обов`язків і заподіяною шкодою; вина роботодавця.
43. Для притягнення роботодавця до матеріальної відповідальності необхідні усі чотири зазначені вище умови.
44. Ураховуючи наведену правову позицію, а також установлені судами фактичні обставини справи, варто констатувати, що час, упродовж якого ОСОБА_1 з вини ДБР не працював, є вимушеним прогулом в розумінні трудового законодавства. А тому, позивач має право на оплату зазначеного вимушеного прогулу відповідно до положень статті 235 КЗпП України.
45. Та обставина, що суб`єкт владних повноважень виправив допущене ним порушення, а саме, поновив незаконно звільненого ОСОБА_1, на підставі чого суд першої інстанції закрив провадження в справі в частині позовних вимог відповідно до пункту 8 частини першої статті 238 КАС України, не може слугувати підставою для позбавлення особи права на отримання гарантованих трудовим законодавством виплат.
46. До того ж позбавлення ОСОБА_1 належних та гарантованих йому виплат, про які йшлось в попередніх пунктах цієї постанови, становитиме втручання в право власності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. І таке втручання не ґрунтуватиметься на законодавчих положеннях, що свідчитиме про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
47. Суд першої інстанції, як зазначалось раніше (пункти 29-30 цієї постанови), визнав за можливе закрити провадження у справі в частині вимог про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України, оскільки саме в цій частині вимог оскаржувані порушення були виправлені відповідачем самостійно без необхідності визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення.
48. Водночас правильним є розгляд по суті іншої частини позовних вимог - про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки закриття провадження в частині вимог, про яке йшлось в попередніх пунктах цієї постанови, не призвело до повного відновлення порушених прав ОСОБА_1 без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними.
49. Оскільки наказ від 20 лютого 2020 року №112-ос, яким скасовано наказ від 28 травня 2019 року №145-ос "Про звільнення ОСОБА_1" та поновлено останнього на посаді керівника Управління планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності - головного бухгалтера ДБР, не вирішує питання оплати вимушеного прогулу ОСОБА_1, то суд першої інстанції як орган, який розглядав трудовий спір та наділений повноваженням приймати рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України), дійшов правильного висновку про обґрунтованість відповідних позовних вимог.
50. Суд апеляційної інстанції помилково відмовив у задоволенні позову в розглядуваній частині вимог з формальних підстав, позбавивши працівника права на отримання належних йому виплат. Відповідно суд апеляційної інстанції не перевірив законність рішення суду першої інстанції в частині, зокрема, періоду, за який належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та розмір цієї виплати, що належить стягнути з роботодавця на користь працівника.
51. Щодо аргументів позивача про те, що він не пропустив строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно його не врахував, то такі є безпідставними і не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
52. Як убачається з матеріалів справи, відзив позивача на апеляційну скаргу ДБР разом з додатками надійшов до суду апеляційної інстанції 28 вересня 2020 року та знаходиться в матеріалах справи (а.с. 157-163, том 2). На першій сторінці цього відзиву нанесена резолюція головуючої судді в справі №640/10536/19 Черпіцької Л.Т. "До справи".
53. За таких обставин, у суду касаційної інстанції відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції не врахував відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу ДБР. У протилежному випадку, тобто у випадку підтвердження аргументів позивача, рішення суду апеляційної інстанції містило б відповідні мотиви неврахування відзиву, зокрема, й через пропуск строків його подання. Натомість в оскаржуваній постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2020 року зазначено, що відзив на апеляційну скаргу на адресу суду не надходив, що свідчить про описку, а не про те, що суд не врахував відзив на апеляційну скаргу через пропуск строків його подання.
54. Щодо доводів позивача про те, що суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, необхідно зазначити таке.
55. Зміст позовних вимог щодо скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також статус позивача дозволяє зробити висновок, що спір у цій справі є спором з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї.
56. Положеннями статті 12 КАС України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
57. Для цілей цього Кодексу відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
58. Отже, при вирішенні питання за правилами якого позовного провадження судом розглядатиметься спір щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, необхідно встановлювати чи належить позивач до осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище відповідно до Закону України "Про запобігання корупції". В іншому випадку такий спір може бути розглянуто судом в порядку спрощеного позовного провадження.
59. Відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки визнав цю справу справою незначної складності.
60. Разом з тим судом першої інстанції не враховано виключень, які на час розгляду цієї справи судами першої й апеляційної інстанцій містив пункт 1 частини шостої статті 12 КАС України, а саме щодо справ позивачів, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
61. Згідно з приміткою до статті 50 Закону України "Про запобігання корупції" (у редакції, чинній станом на момент розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій) до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище віднесено, зокрема, осіб, посади яких належать до посад державної служби категорії "А" або "Б".
62. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Державне бюро розслідувань" Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
63. Положеннями частини п`ятої статті 14 зазначеного Закону передбачено, що на державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
64. Позивач ОСОБА_1, як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, обіймав посаду керівника Управління планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, звітності - головного бухгалтера ДБР, яка відноситься до категорії "Б" відповідно до пункту 2 частини другої статті 6 Закону України "Про державну службу", тобто до посад, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
65. Оскільки вказана посада, належить до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, то спір щодо прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби за участі такої посадової особи в якості позивача, не може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження.
66. Враховуючи це, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження. У зв`язку з чим судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права і неправильно визначено провадження, в якому слід розглядати цю справу.
67. Аналогічних за своєю суттю висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у справах №1540/4079/18 (постанова від 22 квітня 2020 року), № 140/3564/19 (постанова від 2 грудня 2020 року).
68. За таких обставин, Верховний Суд вважає доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права і помилковість висновку щодо до розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження, такими, що заслуговують на увагу.
69. Згідно з частиною третьою статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
70. Верховний Суд зауважує, що пунктом 8 частини третьої статті 353 КАС України (в редакції, чинній до 8 лютого 2020 року) було визначено, що розгляд за правилами спрощеного позовного провадження справи, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.
71. Водночас, у зв`язку із набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-ІХ (з 8 лютого 2020 року) зазначений пункт був виключений і визначено, що скасувати оскаржувані судові рішення з такої підстави є можливим у разі порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи.
72. Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
73. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
74. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
75. Верховний Суд зазначає, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, оскільки ухвалене з порушенням норм матеріального права та без повного і всебічного з`ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення цього спору.
76. Суд касаційної інстанції відповідно до частини другої статті 341 КАС України позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
77. За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
78. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
79. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права та недотримання цим судом норм процесуального права щодо повного і всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі та, як наслідок, висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
80. При новому розгляді спору суду необхідно: надати оцінку всім твердженням та аргументам сторін (у тому числі, вчинити передбачені процесуальним законом дії з метою витребування доказів, необхідних для правильного вирішення спору); на підставі додатково встановлених обставин прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Керуючись статтями 341, 345, 353, 356 КАС України, Верховний Суд