РІШЕННЯ
Іменем України
Київ
01 березня 2021 року
справа №9901/15/21
адміністративне провадження №П/9901/15/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Ханової Р. Ф.
суддів: Бившевої Л. І., Гончарової І. А., Олендера І. Я., Хохуляка В. В.
за участю:
секретаря судового засідання Статілко Ю. С.
позивача - ОСОБА_1 особисто,
представника відповідача - Нарольської Т. С. в порядку самопредставництва,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
І. ПРОЦЕДУРА
ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Верховного Суду з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, Вища рада правосуддя), в якому просила визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України; скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20 про відмову у звільненні ОСОБА_1 з посади судді Київського районного суду міста Полтави у зв`язку з поданням заяви про відставку; зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача про звільнення у відставку з посади судді Київського районного суду м. Полтави з урахуванням стажу, передбаченого статтею 137 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, зі змінами, які набрали чинності 5 серпня 2018 року, а саме із зарахуванням до стажу судді стажу професійної діяльності у сфері права п`ять років.
Відповідно до частин першої та другої статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; 2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат.
Адміністративні справи, зазначені у пунктах 1 - 3 частини першої цієї статті, розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду не менше ніж з п`яти суддів.
Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Верховний Суд ухвалою від 25 січня 2021 року відкрив провадження в цій справі та призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 11.00 1 березня 2021 року. Цією ухвалою Суд витребував у відповідача копію рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, витяг з протоколу засідання Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року, копію матеріалів справи щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про звільнення з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України.
9 лютого 2021 року від відповідача на адресу Верховного Суду надійшли завірені копії рішення Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, витягу з протоколу засідання Вищої ради правосуддя від 29 грудня 2020 року та копії документів, на підставі яких відповідач прийняв оскаржуване рішення.
15 лютого 2021 року від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог, в яких вона підтримала свої вимоги та просила задовольнити адміністративний позов повністю.
ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Указом Президента України від 4 листопада 2004 року № 1367/2004 "Про призначення суддів" ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, призначено на посаду судді Київського районного суду м. Полтави строком на п`ять років.
Постановою Верховної Ради України від 20 травня 2010 року №2280-VІ "Про обрання суддів" позивача обрано суддею Київського районного суду м. Полтави безстроково.
8 грудня 2020 року та 14 грудня 2020 року за вх. № 5595/0/6-20 і № 5595/1/6-20 до Вищої ради правосуддя надійшли заяви ОСОБА_1 від 2 і 9 грудня 2020 року та матеріали про її звільнення з посади голови Київського районного суду м. Полтави та з посади судді цього суду у відставку на підставі пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України.
16 грудня 2020 року за результатами вивчення заяви ОСОБА_1 про звільнення її з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку та доданих до заяви матеріалів, член Вищої ради правосуддя Худик М. П. склав висновок, згідно з яким ОСОБА_1 не може бути звільнена з посади судді у відставку з мотивів відсутності в неї стажу роботи, необхідного для звільнення із цієї підстави. Запропонував відмовити в задоволенні заяви про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Київського районного суду м. Полтави у зв`язку з поданням заяви про відставку.
Розглянувши заяву та додані до неї матеріали, Вища рада правосуддя прийняла рішення від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20, яким відмовила ОСОБА_1 у звільненні з посади судді у відставку. Рішення мотивоване недостатністю в позивачки стажу роботи на посаді судді для звільнення у відставку. Водночас відповідач в оскаржуваному рішенні зазначив, що ОСОБА_1 має 16 років 8 днів стажу роботи на посаді судді та право позивачки на зарахування до стажу роботи на посаді судді трьох років стажу роботи в галузі права як суддя, яку було призначено на посаду судді вперше згідно з вимогами, установленими Законом України "Про статус суддів", на день її обрання, однак зазначений стаж роботи позивачки є недостатнім для звільнення її у відставку.
В оскаржуваному рішенні Вищої ради правосуддя, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року в справі № 9901/805/18, зазначено, що частину другу статті 137 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, яка діє з 5 серпня 2018 року) потрібно тлумачити таким чином, що до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) судді у сфері права, якого вимагає закон як мінімальний для набуття таким суддею права для призначення на посаду судді на дату такого призначення, оскільки вказана норма закону призвела до поліпшення правового становища суддів, надавши можливість зараховувати до стажу роботи на посаді судді їхній стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) у сфері права тривалістю, яку вимагав закон для призначення на посаду судді станом на дату призначення їх на посаду.
Вважаючи рішення відповідача від 29 грудня 2020 року № 3682/0/15-20 протиправним, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом.
Суд встановив, що також підтверджено матеріалами, доданими до адміністративного позову, що трудова діяльність ОСОБА_1 розпочалася 25 вересня 1972 року. До призначення на посаду судді позивачка:
- 1 липня 1983 року, після закінчення Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського, стала членом Полтавської обласної колегії адвокатів з місцем роботи адвокатом у Машівській юридичній консультації Полтавської області;
- 16 жовтня 1984 року переведена для роботи адвокатом в юридичну консультацію Октябрського району м. Полтави;
- 10 серпня 1993 року була відрахована з Полтавської обласної колегії адвокатів у зв`язку з ліквідацією колегії;
- 27 липня 1993 року Кваліфікаційна-дисциплінарна комісія адвокатури Полтавської області позивачці видала свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю № 016, у результаті чого ОСОБА_1 продовжила працювати адвокатом до призначення на посаду судді, а саме до 4 листопада 2004 року.
Із запису в трудовій книжці вбачається, що стаж роботи позивачки в Полтавській обласній колегії адвокатів становить 10 років 1 місяць 10 днів. На підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю ОСОБА_1 працювала адвокатом ще 11 років 3 місяці. Загальний стаж роботи адвокатом, після отримання позивачкою вищої юридичної освіти, становить 21 рік 4 місяці.
Відповідно до довідки, підписаної керівником апарату Київського районного суду м. Полтави Хмелюком Т. В. 26 листопада 2020 року, стаж роботи ОСОБА_1 на посаді судді становить 18 років 11 місяців. Зі змісту вказаної довідки вбачається, що вказуючи про стаж роботи позивача на посаді судді - 18 років 11 місяців, керівник апарату Київського районного суду м. Полтави врахував адвокатську діяльність, яку здійснювала ОСОБА_1 з липня 1983 року по листопад 2004 року.
ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН
На обґрунтування позовних вимог і протиправності рішення Вищої ради правосуддя позивачка наводить такі аргументи.
Процитувавши статті 19, 58 Конституції України, частину першу статті 2, частину четверту статті 3, частини першу - другу статті 6, статтю 7 Кодексу адміністративного судочинства України, статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зіславшись на Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, позивачка не погоджується з рішенням Вищої ради правосуддя, відповідно до якого на підставі абзацу четвертого пункту 34 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зарахуванню до стажу роботи ОСОБА_1 на посаді судді підлягає лише три роки стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності) у сфері права, які визначені відповідно до вимог частини першої статті 7 Закону України від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ "Про статус суддів", що були передбачені цим Законом як мінімальний стаж для набуття права для призначення на посаду судді на дату такого призначення.
Позивачка зазначає про недоцільність обґрунтування відмови в задоволенні заяви про відставку з посиланням на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 листопада 2018 року, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року в справі № 9901/805/18, оскільки останнє в розумінні норм і положень Конституції України не є джерелом права.
Позивачка звертає увагу на те, що її загальний трудовий стаж на час звернення до Вищої ради правосуддя із заявою про звільнення з посади судді Київського районного суду м. Полтави у відставку становить більше ніж 46 років.
ОСОБА_1 не погоджується з рішенням Вищої ради правосуддя щодо того, що вона має право на зарахування до стажу роботи на посаді судді, який дає право на відставку, лише трьох років стажу роботи в галузі права, як було передбачено частиною першою статті 7 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ "Про статус суддів", чинного на час призначення її на посаду судді. Зазначає, що частина друга статті 137 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" покращила її правове становище. Позивачка вважає, що ухвалюючи рішення про відмову про її звільнення з посади судді у відставку, Вища рада правосуддя не врахувала положення частини другої статті 137 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", не застосувала принципу верховенства права, а тому оскаржуване рішення про відмову в задоволенні заяви про звільнення її з посади судді Київського районного суду м. Полтави відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України порушує принцип рівності та є дискримінаційним порівняно з рішеннями щодо суддів, які призначені на посаду після прийняття Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", а також суддів апеляційних судів і Верховного Суду.
Цитуючи положення статті 69 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідно до якого на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою, позивачка вказує, що вказана норма Закону покращує її правове становище, бо вона відповідала зазначеним вимогам і на час призначення її на посаду судді у 2004 році.
ОСОБА_1 акцентує увагу на тому, що всі судді, які працюють у судах, що утворюють систему судоустрою України, мають єдиний статус, який, з одного боку, означає єдність їх правового становища, зокрема однаковість гарантій незалежності суддів, вимог, заборон, обмежень щодо суддів, а з іншого - функціонування системи цих гарантій на основі принципу єдності статусу суддів, який передбачає рівність усіх суддів та не допускає будь-якої дискримінації стосовно них. Відмова у звільненні позивачки з посади судді у відставку позбавила її права на отримання довічного грошового утримання, яке пов`язане виключно зі статусом судді, а тому порушила сутність принципу єдності статусу суддів, який означає однаковий підхід до встановлення рівня матеріального забезпечення судді.
Оскаржуване рішення, на думку позивачки, суперечить принципу встановленої конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів як елемента їх незалежності, свідчить про його формальний характер, не відповідає принципу єдиного статусу всіх суддів України та порушує принцип рівності між суддями, тим більше, що у зв`язку з досягненням позивачем 65-річного віку вона позбавлена можливості перебувати на посаді судді та здійснювати правосуддя, а отже відпрацювати стаж, якого, на думку Вищої ради правосуддя, не вистачає для звільнення її з посади судді у відставку.
Позивачка вказує на те, що встановлені в міжнародних актах гарантії незалежності суддів, у тому числі щодо їх матеріального забезпечення, однаковою мірою стосуються кожного судді, і це обумовлено здійсненням ним саме суддівської функції, а відмінності в наданні вказаних гарантій не повинні негативно впливати на здійснення суддею правосуддя і мають бути обґрунтованими. Такі висновки підтверджуються і міжнародними актами, зокрема: рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку судді і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість; винагорода може бути різною: залежно від стажу роботи, характеру обов`язків, виконання яких покладено на суддів у їх професійному статусі, та від важливості обов`язків, що покладаються на них; оцінюватися ці фактори повинні відверто і відкрито; законом передбачено, що судді, які досягли пенсійного віку і працювали на посаді судді зазначений період, отримують пенсію по старості, рівень якої має бути якомога ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати на посаді судді (пункти 6.1, 6.2, 6.4 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року)"ʼ.
Оскаржуване рішення, як зазначено в адміністративному позові, позбавило позивачку можливості після досягнення пенсійного віку отримувати пенсію по старості, рівень якої має бути якомога ближчим до рівня її останньої заробітної плати на посаді судді. У додаткових письмових поясненнях позивачка зазначила, що станом на момент звернення до суду отримує пенсію 9023 гривень, що явно не є наближеною до рівня її останньої заробітної плати на посаді судді, тому оскаржуване рішення порушило її майнові (матеріальні) права та нанесло моральну шкоду, тому що є незаконним і несправедливим.
Також пози