Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 757/52901/16-ц
провадження № 61-4826св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.,
Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва
від 06 червня 2019 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І.,
Махлай Л. Д., Стрижеуса А. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення нікчемності правочину без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення нікчемності правочину без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 30 березня 2016 року у справі № 760/17952/14-ц, у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та визнання недійсними договорів дарування відмовлено.
У вказаній справі суди дійшли висновку, що майно, що є предметом спору між колишнім подружжям, належить на праві приватної власності відповідачу -
ОСОБА_2 . Зокрема, підставою для відмови в задоволенні позову у зазначеній справі був договір дарування від 26 травня 2006 року (який є предметом спору у цій справі), укладений між відповідачем ОСОБА_2 та його батьками: ОСОБА_3, ОСОБА_4 .
Разом із тим, у зазначеній справі нікчемність договору дарування у зв`язку з тим, що він не відповідає вимогам закону, судами не встановлювалася, а тому
ОСОБА_1, як особа, чиї права та законні інтереси правочином порушено, змушена у цій справі звернутися з позовом про встановлення факту нікчемності договору дарування.
Як на підставу нікчемності спірного правочину ОСОБА_1 посилалася на те, що вказаний договір дарування відповідно до вимог статті 719 ЦК України підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, оскільки відповідно до його умов відповідачеві було подаровано 4 700 000,00 грн, проте такий договір нотаріально не посвідчений.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд встановити нікчемність договору дарування грошових коштів у розмірі 4 700 000,00 грн від 21 травня
2006 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також стягнути з відповідача судовий збір у справі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено нікчемність договору дарування, укладеного 26 травня 2006 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, відповідно до якого ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 подарували ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 4 700 000,00 грн для придбання майна.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що спірний договір дарування валютних цінностей, якими є гривня України, на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, нотаріально не посвідчений, а тому такий договір є нікчемним, та з урахуванням конкретних обставин справи вимога позивача про встановлення нікчемності договору дарування є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги про те, що договором дарування, стороною якого не є позивач, не порушуються права останньої, а також посилання на те, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, оскільки суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту за наявності двох умов: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 червня 2019 року та на постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Києва.
У серпні 2020 року справа № 757/52901/16-ц передана до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 та від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц щодо застосування статей 3, 15, 16, 215, 216 ЦК України стосовно належного способу захисту порушеного права.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 зроблено висновок про те, що такий спосіб захисту, як встановлення факту нікчемності правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Право та інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненими цими діяннями наслідкам.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі
№ 463/5896/14-ц зроблено висновок про те, що у випадку наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Разом із тим, задовольняючи позов та встановлюючи нікчемність договору дарування, суди на зазначене уваги не звернули, помилково вважали такий спосіб захисту прав позивача ефективним та законним.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що з 07 червня 1985 року до 13 квітня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
Відповідно до договору дарування від 26 травня 2006 року, укладеного між
ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, відповідач отримав у дар грошові кошти у розмірі 4 700 000,00 грн для придбання майна (а. с. 16).
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року у справі № 760/17952/14-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Державна реєстраційна служба України, про поділ спільного майна подружжя відмовлено.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дубенко
(Ємець) К. Є., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
Бойко О. В., про визнання недійсними договорів дарування відмовлено (а. с. 11-15).
Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року
(а. с. 154-156) та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року (а. с. 157-159).
У вказаній справі встановлено, що майно, щодо поділу якого пред`явлено позов ОСОБА_1, набуто у власність ОСОБА_2 після розірвання шлюбу у межах витрат у розмірі 4 700 000,00 грн, що були його особистою власністю на підставі договору дарування від 26 травня 2006 року, відповідно до умов якого батьки відповідача подарували йому зазначені грошові кошти.
У вказаній справі також встановлено, що факт укладення договору та отримання ОСОБА_2 грошових коштів у дар позивачем або її представником не заперечувався.
Позивачем інформації про інші джерела коштів на придбання спірного майна не надано. Позивач не надала жодних доказів того, що спірне майно набуто за спільні кошти подружжя.
Договір дарування грошей позивачем не оспорювався, тобто презумпція правомірності правочину не спростована.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"
№ 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів: набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).
Предметом спору у справі, що переглядається, є встановлення нікчемності договору дарування від 26 травня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав у дар грошові кошти у розмірі 4 700 000,00 грн для придбання майна.
Як на підставу нікчемності спірного правочину позивач посилалася на вимоги статей 203, 215 ЦК України та зазначала, що договір усупереч вимогам закону не був посвідчений нотаріально.
Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до частини п`ятої статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Таким чином, оспорюваний правочин є недійсним у силу визнання його судом, а нікчемний - у силу припису закону.
Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього.
Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто, якщо цей правочин є нікчемним, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі
№ 916/3156/17 зроблено висновок про те, що правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.
Визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Водночас Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах
від 19 лютого 2020 року у справі № 441/176/17, від 03 березня 2020 року у справі
№ 695/1513/17.
Судами встановлено, що у справі № 760/17952/14-ц ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - Державна реєстраційна служба України, про поділ спільного майна подружжя. Також ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дубенко (Ємець) К. Є., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко О. В., про визнання недійсними договорів дарування.
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2015 року у справі № 760/17952/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року (а. с. 154-156) та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року
(а. с. 157-159), у задоволенні позовів ОСОБА_1 відмовлено.
У вказаній справі встановлено, що майно, щодо поділу якого пред`явлено позов ОСОБА_1, набуто у власність ОСОБА_2 після розірвання шлюбу у межах витрат у розмірі 4 700 000,00 грн, що були його особистою власністю на підставі договору дарування від 26 травня 2006 року, відповідно до умов якого батьки відповідача подарували йому зазначені грошові кошти.
Установлено, що факт укладення договору дарування та отримання ОСОБА_2 грошових коштів у дар від його батьків позивачем або її представником не заперечувався.
Позивачем інформації про інші джерела коштів на придбання та набуття спірного майна не надано. Позивач не надала жодних доказів того, що спірне майно набуто за спільні кошти подружжя.
Договір дарування грошей позивачем не оспорювався, тобто презумпція правомірного правочину не спростована.
Таким чином, у справі № 760/17952/14-ц ОСОБА_1 не оспорювала договір дарування від 26 травня 2006 року, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, не вказувала на умови його недійсності чи нікчемності та не заперечувала факт отримання ОСОБА_2 у дар від його батьківгрошових коштів у розмірі 4 700 000,00 грн.
Тобто за наявності спору щодо поділу майна подружжя, який безпосередньо стосується правових наслідків недійсного правочину, який ОСОБА_1 вважає нікчемним, позивач не була позбавлена права надати суду відповідні доводи та докази, проте у вищезазначеній справі ОСОБА_1 не оспорювала договір дарування та не заперечувала факту отримання грошових коштів відповідачем.
Задовольняючи позовні вимоги у справі, що переглядається, та встановлюючи нікчемність договору дарування від 26 травня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, суди першої та апеляційної інстанцій на зазначене належної уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, та не призводить до ефективного захисту прав позивача.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_2 про те, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту із посиланням на те, що суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту.
Разом із тим, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише при одночасній наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Усупереч вказаному, апеляційний суд не навів мотивів та належного обґрунтування, у чому полягатиме ефективний захист прав позивача, та чому у спірних правовідносинах сторін жодний із передбачених законом способів захисту не є ефективним.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що вимога про встановлення нікчемності правочинів не може бути задоволена, оскільки позивач просила застосувати неналежний спосіб захисту. Тому Верховний Суд не перевіряє доводи сторін у частині висновку щодо нікчемності спірного договору, не підтверджує та не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду за захистом порушених прав із застосуванням належного способу захисту.
У разі звернення до суду з позовом щодо вирішення спору про застосування наслідків недійсності правочинів, суд на вимогу позивача за наявності належних і допустимих доказів може встановити в мотивувальній частині факт нікчемності відповідного договору дарування.
З урахуванням зазначеного, суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи справу дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог, у зв`язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову про встановлення нікчемності правочину.