ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 березня 2021 року
м. Київ
справа № 753/23305/15
провадження № 51-1903км18
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного
кримінального суду у складі:
головуючого Бородія В. М.,
суддів Мазура М. В., Чистика А. О.,
за участю:
секретаря судового засідання Лисоконь І. В.,
прокурорів Саіяна С. Г., Канарського В. С.,
особи, стосовно якої закрито
кримінальне провадження ОСОБА_1,
захисника Бірюка М. М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора військової прокуратури Дарницького гарнізону Канарського В. С.на вирок Дарницького районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року щодо
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Борисполя Київської області, який має неповну вищу освіту, одружений, утримує двох неповнолітніх дітей, жителя
АДРЕСА_1 ), зареєстрованого там само, раніше не судимого,
який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Дарницького районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року ОСОБА_1 визнано винуватим у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки зі спеціальною конфіскацією грошових коштів у сумі 1800 грн на користь держави.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання, якщо він протягом двох років іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов`язки.
Відповідно до ст. 76 КК на ОСОБА_1 покладено ряд обов`язків.
Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком 15 червня 2015 року ОСОБА_1, перебуваючи в Бориспільсько-Баришівському об`єднаному міському військовому комісаріаті Київської області
(далі - Військкомат), у розмові з ОСОБА_2, який займав посаду старшого офіцера відділення комплектування, а отже, був службовою особою, запропонував надати останньому неправомірну вигоду за видачу йому військового квитка. Водночас
ОСОБА_1 у 2008 році ухилився від призову на строкову службу та у Збройних Силах України не служив.
Надалі 24 червня 2015 року о 13:35 ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2, надав службовій особі, а саме військовослужбовцю Військкомату - старшому офіцеру відділення комплектування лейтенанту ОСОБА_2, неправомірну вигоду
в розмірі 1800 грн за видачу фіктивного військового квитка, притому, що ОСОБА_1 військової служби не проходив, тобто за вчинення ОСОБА_2 в інтересах
ОСОБА_1 дій із використанням службового становища.
Київський апеляційний суд ухвалою від 06 жовтня 2020 року вирок Дарницького районного суду м. Києва від 30 січня 2017 року стосовно ОСОБА_1 скасував,
а кримінальне провадження № 42015110340000067 за обвинуваченням ОСОБА_1
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК, на підставі п. 3 ч. 1
ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) закрив у зв`язку
з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості в суді
і вичерпанням можливості їх отримати.
Речові докази у кримінальному провадженні - грошові кошти в сумі 1800 грн постановлено передати у власність держави.
Вимоги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок Дарницького районного суду м. Києва
від 30 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року
і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважає, що місцевий суд, ухвалюючи обвинувальний вирок та призначаючи покарання ОСОБА_1, незаконно застосував до нього приписи ст. 75 КК, звільнивши його від відбування покарання
з випробуванням. При цьому зазначає, що апеляційний суд усупереч вимогам ст. 404 КПК лише частково дослідив за клопотанням сторін докази у кримінальному провадженні
та надав їм іншу оцінку. Зокрема, як стверджує, суд апеляційної інстанції безпідставно не дослідив протоколу, складеного за результатами проведення негласних (слідчих) розшукових дій (далі - НСРД), та необґрунтовано визнав фактичні дані, що містяться
у ньому, недопустимими доказами. Вважає, що апеляційний суд зобов`язаний був дослідити фактичні дані, що містяться у протоколі проведення НСРД, які, на думку прокурора, доводять винуватість ОСОБА_1, а невідкриття документів, які стали підставою для проведення цієї процесуальної дії, не свідчить про його недопустимість, оскільки сторона захисту під час відкриття матеріалів кримінального провадження
у порядку ст. 290 КПК не ініціювала відкриття таких документів. На переконання прокурора, вищевказані порушення під час апеляційного розгляду призвели до необґрунтованого закриття кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурори підтримали касаційну скаргу, просили скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд у місцевому суді.
ОСОБА_1 та його захисник просили залишити рішення апеляційного суду без зміни,
а касаційну скаргу прокурора без задоволення.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, доводи прокурорів, захисника та особи щодо якої закрито кримінальне провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження, доводи викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судове рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційної скарги. При цьому він уповноважений лише перевіряти правильність застосування судом норм матеріальногой процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Доводи касаційної скарги прокурора про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судом апеляційної інстанції є необґрунтованими.
Відповідно до вимогст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим
і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбаченихКПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно з приписами ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що в основу обвинувального вироку стосовно ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК, судом першої інстанції було покладено фактичні дані з протоколу огляду місця події від 24 червня 2015 року з фототаблицею до нього, протоколу за наслідками проведення негласних слідчих (розшукових) дій із застосуванням технічних засобів від 31 липня 2015 року та аудіо-, відеозаписами до нього. Крім того, як на доказ винуватості ОСОБА_1, місцевий суд послався на показання свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_2, постанову про визнання речовими доказами від 14 липня 2015 року, відповідно до якої грошові кошти
в сумі 1800 грн визнано речовим доказом, а також на інші докази.
За результатами дослідження цих доказів суд дійшов висновку про винуватість
ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК.
Однак, апеляційний суд при перегляді вироку місцевого суду щодо ОСОБА_1 дійшов правильного висновку про закриття кримінального провадження у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримати з огляду на таке.
Так, відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь.
Зазначені права і свободи отримали своє відображення й у загальних засадах кримінального провадження, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ст. 17 КПК полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення
і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом; підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться
на користь такої особи.
Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого
у вчиненні кримінального правопорушення.
Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та,
в установлених КПК випадках, - на потерпілого.
Відповідно до ст. 92 КПК на сторону обвинувачення покладається обов`язок доказування не лише обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, а й обов`язок доказування належності та допустимості поданих доказів.
Згідно з положеннями статей 86, 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України,
в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК,
для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Критеріями допустимості доказів є, зокрема, належні джерело, суб`єкт, процесуальна форма, фіксація та належні процедура й вид способу формування доказової основи.
Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі
№ 688/788/15-к, від 8 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року
у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17 та ін.).
Таким чином, суди повинні ретельно перевіряти доводи сторони захисту, які обґрунтовано ставлять під сумнів версію сторони обвинувачення. У випадку, якщо суд після такої перевірки відхиляє доводи сторони захисту, він має навести переконливі мотиви такого висновку, які не залишають розумного сумніву у винуватості обвинуваченого. Разом
з тим, якщо небезпідставні доводи сторони захисту не можуть бути спростовані
з наведенням переконливих мотивів, які ґрунтуються на обставинах відповідного провадження, то це свідчить про існування розумного сумніву в доведеності винуватості особи.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати.
Відповідно до ст. 417 КПК суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.
Як видно з матеріалів судової справи, ухвала апеляційного суду про скасування обвинувального вироку місцевого суду стосовно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 369 КК та закриття кримінального провадження щодо нього на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку
з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримативказаним вимогам закону відповідає.
Суд касаційної інстанції визнає такий висновок правильним, оскільки апеляційний суд навів в ухвалі переконливі доводи на його обґрунтування.
Зокрема, апеляційний суд умотивовано визнав недопустимими доказами дані протоколів за результатами проведення НСРД у виді аудіо-, відеоконтролю особи, що узгоджується
з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня
2019 року (справа № 751/7557/15-к, провадження № 13-37кс18) та від 16 жовтня
2019 року (справа № 640/6847/15-к, провадження № 13-43кс19).
Так, відповідно до ч. 12 ст. 290 КПК невідкриття матеріалів сторонами у порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. Водночас відкриттю, крім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов`язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови), що забезпечує можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів.
Однак процесуальних документів щодо наявності правових підстав для проведення цих НСРД суд першої інстанції взагалі не досліджував, проте поклав в основу вироку дані протоколів за результатами їх проведення.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що прокурор не надав указаної ухвали слідчого судді й під час апеляційного розгляду, а отже, докази, отримані в результаті проведення НСРД, а саме протокол за наслідками проведення НСРД із застосуванням технічних засобів від 31 липня 2015 року з додатками до нього - дисками DVD-RW, де містяться аудіо- та відеофайли розмов, апеляційний суд обґрунтовано визнав недопустимими
у зв`язку з порушенням стороною обвинувачення вимог ст. 290 КПК.
Суд вірно зазначив, що даними протоколу огляду місця події від 24 червня 2015 року не доведено факту належності вилучених у салоні автомобіля грошових коштів ОСОБА_1, які, за версією прокурора, він передав службовій особі Військкомату за видачу фіктивного військового квитка. Зазначений протокол містить інформацію щодо вилучення
з автомобіля грошових коштів у сумі 1800 грн, однак жодним чином не підтверджує, що ці грошові кошти належать ОСОБА_1, а самі по собі речові докази - грошові кошти також не є достатнім доказом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину.
Крім того, колегія суддів зазначила, що показання свідків ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 не узгоджуються з тим обвинуваченням, яке було пред`явлено
ОСОБА_1, оскільки жоден свідок не зазначав про те, що ОСОБА_1 в будь-який спосіб намагався отримати фіктивний (недійсний, підроблений) військовий квиток,
не дотримався процедури звернення до військового комісаріату та передав службовій особі Військкомату неправомірну вигоду в розмірі 1800 грн за видачу саме фіктивного військового квитка.
У цьому аспекті неспроможними є доводи прокурора щодо неповного викладення в ухвалі апеляційного суду показань вищевказаних свідків, оскільки цим показанням суд дав належну оцінку у межах пред`явленого обвинувачення.
Що стосується касаційних доводів прокурора про недотримання апеляційним судом вимог ст. 404 КПК щодо безпосередності дослідження доказів, то вони є безпідставними з огляду на таке.
Положеннями вказаної статті чітко регламентовано, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення місцевого суду в межах апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження стосовно ОСОБА_1 за апеляційними скаргами прокурора та сторони захисту, дійшов висновку про обґрунтованість доводів у апеляційних скаргах сторони захисту, скасував вирок суду першої інстанції та закрив кримінальне провадження через невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 у суді й вичерпанням можливостей їх отримання.
При цьому в порядку апеляційної процедури суд ретельно перевірив доводи сторони захисту, провівши за клопотанням захисника з додержанням вимог ст. 404 КПК часткове дослідження доказів, та повторно допитав свідків ОСОБА_3 і ОСОБА_2, дослідив частину матеріалів кримінального провадження, що підтверджується журналами судових засідань від 20 травня (Т. 3, а. с. 33-36) та 23 червня 2020 року (Т. 3,
а. с. 41-45). При цьому прокурор заперечував щодо задоволення клопотання захисника про повторне дослідження частини доказів, зокрема і протоколу за результатами проведення НСРД від 31 липня 2015 року та протоколу огляду місця події від 24 червня 2015 року (Т. 2, а. с. 194, 195).
За наслідками проведеного дослідження доказів суд, проаналізувавши всі зібрані фактичні дані в логічному взаємозв`язку й оцінивши їх на підставі ст. 94 КПК із точки зору належності, достовірності, допустимості та відповідно достатності, дійшов умотивованого висновку про скасування обвинувального вироку суду першої інстанції та закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_1 .
Водночас неспроможними є доводи прокурора, що апеляційний суд усупереч ст. 404 КПК безпосередньо не дослідив частини доказів, зокрема повторно не допитав ОСОБА_1, пославшись на показання, надані ним під час судового розгляду в місцевому суді.
У цьому аспекті безпідставними також є посилання у касаційній скарзі прокурора на те, що апеляційний суд не дослідив протоколу, складеного за результатами проведення НСРД, оскільки, як вбачається з журналу судового засідання від 23 червня 2020 року
(Т. 3, а. с. 41-45), колегія суддів цей протокол досліджувала.
Прокурором також не доведено, яким чином не дослідження апеляційним судом безпосередньо в судовому засіданні речового доказу - грошових коштів у сумі 1800 грн могло вплинути на висновок суду про недоведення винуватості особи у вчиненні злочину.
Отже, доводи в касаційній скарзі прокурора про порушення судом апеляційної інстанції вимог статей 23 та 404 КПК є безпідставними.
З приводу вимог у касаційній скарзі прокурора щодо необхідності скасування вироку місцевого суду через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме необґрунтоване, на думку прокурора, застосування приписів
ст. 75 КК до ОСОБА_1, колегія суддів дійшла висновку, що ці доводи не підлягають перевірці, адже Суд погодився з ухвалою апеляційного суду про те, що кримінальне провадження № 42015110340000067 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369 КК, підлягає закриттю на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримати.
Прохання прокурора скасувати скасований вирок суду першої інстанції не ґрунтується
на законі.
Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи прокурора не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції, викладених в оспорюваному судовому рішенні, і не ставлять під сумнів законності цього рішення.
Під час перевірки матеріалів кримінального провадження суд касаційної інстанції не встановив таких порушень норм права, які би були підставами для скасування або зміни рішення апеляційного суду.
Інші доводи прокурора, що стосуються оцінки фактичних обставин та дослідження доказів, Суд не бере до уваги, оскільки вони не є предметом касаційного розгляду відповідно до положень ч. 1 ст. 433 КПК.
Істотних порушень кримінального процесуального закону, які би могли бути безумовними підставами для скасування чи зміни ухвали апеляційного суду чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, колегією суддів не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційної скарги прокурора відсутні.
Керуючись статтями 369, 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд