Постанова
Іменем України
15 березня 2021 року
м. Київ
справа № 412/14645/2012
провадження № 61-21144св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль",
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - сектор громадянства, реєстрації і міграції фізичних осіб Бабушкінського районного відділу Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2012 року в складі судді Браги А. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - сектор громадянства, реєстрації і міграції фізичних осіб Бабушкінського районного відділу Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позов мотивовано тим, що 27 вересня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та відповідачем було укладено кредитний договір № 014/137372/3182/74, за умовами якого банк надав, а відповідач отримав у кредит грошові кошти у сумі 179 401,25 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5 % на рік з кінцевим терміном повернення кредиту до 27 вересня 2022 року.
Виконання кредитного зобов`язання за вказаним договором забезпечено відповідачем іпотечним договором № 014/137372/3182/74/1 від 27 березня 2007 року, за умовами якого останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідач взяті на себе кредитні зобов`язання не виконує належним чином, у зв`язку із чим станом на 18 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 418 871,17 грн, яка складається із непогашеної суми кредиту - 174 491,66 грн, несплачених процентів - 81 585,95 грн та пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків - 162 793,56 грн.
Оскільки заборгованість за кредитом відповідачем добровільно не сплачена, тому банк просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки, здійснити його реалізацію та за рахунок коштів від такої реалізації задовольнити вимоги банку щодо повернення йому вказаної вище суми заборгованості; виселити осіб, які зареєстровані у вказаній квартирі, та вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2012 року позов задоволено частково.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 014/137372/3182/74/1 від 27 вересня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", а саме на квартиру АДРЕСА_1, та складається з: 1 - коридор, 2 - кладова, 3, 4 -житлові, 5 - кухня, 6 - туалет, 7 - ванна, І - лоджія, загальна площа 49,2 кв. м, житлова площа 27,9 кв. м, та належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шрамко О. Ю. 27 вересня 2007 року за реєстром № 10132 та зареєстрованого в Державному реєстрі 27 вересня 2007 року. Кошти, отримані від реалізації предмету іпотеки, направити на погашення заборгованості за кредитним договором № 014/137372/3182/74 від 27 вересня 2007 року, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", що становить 418 871,17 грн та складається з простроченої суми заборгованості - 174 491,66 грн, простроченої заборгованості по процентах - 81 585,95 грн, простроченої заборгованості по пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків - 162 793,56 грн. Встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки за іпотечним договором шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження.
У решті позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року заяву відповідача про перегляд вищевказаного заочного рішення суду було залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у звʼязку із невиконання позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яку слід стягнути шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Заявлена вимога про виселення мешканців квартири є передчасною, а отже такою, що не підлягає задоволенню, оскільки для вирішення її по суті, позивачу необхідно здійснити дії по зверненню стягнення на предмет іпотеки та запропонувати мешканцям квартири, що знаходиться в іпотеці, добровільно звільнити житлове приміщення протягом одного місяця. У разі якщо дана вимога не буде виконана, банк матиме право звернутися до суду з вимогою про виселення мешканців із жилого приміщення
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Змінено заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2012 року шляхом зменшення визначеного судом розміру заборгованості за кредитним договором № 014/137372/3182/74 від 27 вересня 2007 року з 418 871,17 грн до 174 491,66 грн (прострочена сума заборгованості).
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що звернувшись 19 квітня 2010 року до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, тобто до закінчення строку дії кредитного договору, банк змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому нарахування заборгованості по процентам та пені після ухвалення судом заочного рішення у вказаній справі від 10 вересня 2010 року, є неправомірним.
Вказані обставини справи залишились поза увагою суду першої інстанції, що призвело до неправильного визначення розміру суми складових заборгованості.
У цій справі банк звернувся до суду з позовом 05 листопада 2012 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності після ухвалення вказаного судового рішення від 10 вересня 2010 року про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, а тому суд вважав безпідставними доводи відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову банку в звʼязку із пропуском позовної давності, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що надіславши 15 квітня 2009 року ОСОБА_1 вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитом, банк на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання зобов`язання, а тому звернувшись до суду із цим позовом у жовтні 2012 року, пропустив позовну давність, про наслідки застосування якої заявлено відповідачем. Разом із тим, безпідставними є посилання банку на те, що вказаний строк перервався 19 квітня 2010 року у звʼязку із зверненням банку до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором. Суди застосували правили щодо перебігу строку позовної давності всупереч висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 523/10225/15-ц.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 27 листопада 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 03 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 вересня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 014/137372/3182/74, відповідно до умов якого, банк зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 179 401,25 грн строком на 180 місяців, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 12,5 % річних, строком до 27 вересня 2022 року.
З метою забезпечення виконання позичальником взятих на себе договірних зобов`язань із своєчасного повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та інших платежів, 27 вересня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та відповідачем було укладено іпотечний договір № 014/137372/3182/74/1, предметом якого є належна останньому на праві власності квартира АДРЕСА_1, загальною площею 49,2 кв. м, житлова площа 27,9 кв. м.
У пункті 1.3 іпотечного договору заставна вартість предмета іпотеки визначена сторонами у розмірі 275 786 грн.
На виконання умов кредитного договору ОСОБА_1 отримав обумовлену кредитним договором суму кредиту в розмірі 179 401,25 грн, що підтверджується заявою на видачу готівки (а.с.12).
15 квітня 2009 року банк направив ОСОБА_1 вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором.
19 квітня 2010 року банк звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, за наслідками розгляду якого заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня 2010 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" стягнуто заборгованість за кредитним договором № 014/137372/3182/74 станом на 01 квітня 2010 року в сумі 263 421,57 грн (справа № 2-10586/2010).
26 листопада 2011 року відповідач змінив прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 .
У порушення умов договору відповідач своїх зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконував, у звʼязку із чим станом на 18 липня 2012 року утворилася заборгованість за кредитним договором у сумі 418 871,17 грн, яка складається із заборгованості: за кредитом - 174 491,66 грн, за відсотками - 81 585,95 грн, пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків - 162 793,56 грн.
Пунктом 5.5 кредитного договору передбачено, що позичальник зобов`язується достроково здійснити повернення кредиту, процентів та інших платежів, що визначені кредитним договором, у разі невиконання або неналежного виконання позичальником умов цього договору. Кошти мають бути повернені протягом 30 календарних днів з моменту надіслання кредитором на адресу позичальника відповідного листа-повідомлення.
07 серпня 2012 року банк направив позичальнику вимогу про дострокове виконання грошових зобов`язань за кредитним договором. Також відповідача було повідомлено про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідачем дана вимога виконана не була.
Пунктом 5.5.1. вказаного договору іпотеки передбачено, що у випадках невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушених зобов`язань за цим або кредитним договором у встановлений іпотекодержателем строк, такі вимоги іпотекодержателя задовольняються за рахунок предмета іпотеки.
Сторони домовились, що банк, як іпотекодержатель, має право звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки, в тому числі і за рішенням суду, у випадку невиконання відповідачем взятих на себе зобов`язань із повернення кредиту, сплати відсотків за користування ним та інших обов`язкових платежів за кредитним договором (пункти 3.1.4., 3.1.5. договору іпотеки).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
Отже, задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшли правильного висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить відповідачу ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору від 27 вересня 2007 року.
При цьому суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам відповідача щодо застосування наслідків спливу позовної давності до поданого банку позову.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
У разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15.
Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Реалізація кредитором права на дострокову вимогу про повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, може реалізовуватись кредитором як шляхом пред`явлення позову до суду, так і шляхом направлення письмової вимоги боржнику, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Якщо письмове звернення кредитора до боржника містить вимогу про дострокове повернення усіє суми заборгованості як простроченої, так і поточної, то таке звернення є вимогою про дострокове повернення кредиту, наслідком надіслання якої є зміна строку виконання основного зобов`язання у відповідності до частини другої статті 1050 ЦК України.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що строк виконання основного зобов`язання було змінено банком шляхом направлення 15 квітня 2009 року позичальнику ОСОБА_1 вимоги про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором.
Разом із тим, після пред`явлення банком 19 квітня 2010 року позову до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором позовна давність у порядку статті 264 ЦК України перервалась і цей строк почався заново.
З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що банк, звернувшись у листопаді 2012 року до суду із даним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, не пропустив передбачену статтею 257 ЦК України трирічну позовну давність, оскільки цей строк було перервано поданням банку позову про стягнення із позичальника заборгованості за кредитним договором 19 квітня 2010 року, який після переривання почався заново. При цьому суд підставно виходив із того, що нарахування заборгованості по процентам та пені після ухвалення судом першої інстанції заочного рішення у вказаній справі від 10 вересня 2010 року, є неправомірним.
Переглядаючи законність й обґрунтованість оскаржених судових рішень у межах доводів касаційної скарги відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, колегія суддів вважає такий висновок суддів законним, обґрунтованими та таким, що відповідає обставинам та матеріалам справи.
При цьому безпідставними є доводи відповідача про сплив позовної давності щодо звернення банку до суду із цим позовом у листопаді 2012 року, відлік якої позичальник помилково ототожнює з моментом направлення йому банком у квітні 2009 року вимоги про дострокове стягнення заборгованості, не узявши до уваги, що цей строк перервався 19 квітня 2010 року у звʼязку із поданням банку позову про стягнення із позичальника заборгованості за кредитним договором та почався заново.
Доводи касаційної скарги щодо застосування судами попередніх інстанцій статей 261, 264, 267 ЦК України всупереч висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 523/10225/15-ц, колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки фактичні обставини у наведених справах різні.
Так, у наведеній заявником справі було встановлено, що після зміни строку виконання зобовʼязань строк позовної давності переривався внаслідок здійснення платежу позичальником. Оскільки із позовом до суду банк звернувся після спливу трирічного строку, початок якого обчислювався з моменту переривання строку переривання позовної давності, судом констатовано пропуск строку позовної давності.
У справі, що переглядається, достовірно встановлено і не заперечується заявником, що після переривання строку позовної давності внаслідок пред`явлення 19 квітня 2010 року банком позову, банк подав цей позов у листопаді 2012 року, в межах трирічного строку і тому суд вірно констатував відсутність підстав застосовувати наслідки позовної давності.
Оскільки шляхом пред`явлення 19 квітня 2010 року банком позову до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості у повному обсязі позовна давність перервалась на усі належні банку права, враховуючи дотримання банком процесуальних вимог щодо форми і змісту позовної заяви, правил предметної і суб`єктної юрисдикції, доводи касаційної скарги щодо непереривання строку позовної давності є безпідставними.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення (суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині) ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2012 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.