Постанова
Іменем України
22 березня 2021 року
м. Київ
справа № 161/4554/19
провадження № 61-3403св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 09 січня 2020 року в складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 01 лютого 2003 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Любешівського районного суду Волинської області від 13 жовтня 2017 року
За час перебування у шлюбі сторонами 23 серпня 2011 року була придбана квартира, загальною площею 32,6 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Також у 2016 році вони купили легковий автомобіль марки "VOLKSWAGENPolo", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Ринкова вартість квартири становить 394 380,00грн, а автомобіля - 189 618,12 грн.Зазначене майно придбане за спільні кошти подружжя у період шлюбу, а тому є їх спільною сумісною власністю з рівними частками кожного. Однак, після розірвання шлюбу відповідач відмовляється добровільно поділити майно у позасудовому порядку. Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги (а. с. 97-98, 147), ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на автомобіль марки "VOLKSWAGENPolo", 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; стягнути з ОСОБА_2 компенсацію вартості його частки спільної квартири у розмірі 102 380,94 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "VOLKSWAGENPolo", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2012 року випуску; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 102 000,00 грн компенсації вартості частки квартири АДРЕСА_1 ; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до вимог законодавства частки позивача і відповідача на спірне майно (автомобіль та квартиру), які придбані за час перебування у шлюбі, є рівними, а тому суд вважав обґрунтованим визнати за позивачем право власності на Ѕ частку автомобіля. Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації вартості частки спільної квартири, суд врахував відсутність згоди відповідача на отримання грошової компенсації, неможливість подальшого спільного проживання сторін та вважав за можливе стягнути на користь позивача вартість Ѕ частки спірної квартири.
Постановою Волинського апеляційного суду від 09 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2019 року, в частині задоволення позовних вимог про стягнення компенсації вартості частки квартири та в частині розподілу судових витрат, скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації вартості частки квартири; вирішено питання про перерозподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю сторін з рівними частками кожного із них. У зв`язку із цим суд правомірно визнав за позивачем право власності на Ѕ частку автомобіля. Однак, суд помилково задовольнив позовні вимоги щодо стягнення на користь позивача компенсації вартості його частки спільної квартири, оскільки при вирішенні спору судом не встановлено згоду відповідача на виплату відповідної компенсації позивачу за його частку спільної квартири, а також і згоду позивача на передачу квартири (зокрема, його частки) у особисту власність відповідача, оскільки стягнення вартості частки у спільному майні вирішується одночасно з вимогами про припинення права власності особи на її частку, за яку вона бажає отримати грошову компенсацію та визнання за відповідачем права власності на відповідну частку. Однак, такі вимоги позивачем заявлені не були, тобто обраний спосіб та порядок поділу квартири не відповідає статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статтям 364, 365 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення вартості його частки у спільній квартирі.
Короткий зміст касаційної скарги
18 лютого 2020 року ОСОБА_1 надіслав засобами до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 09 січня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення вартості частки квартири, та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 01 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 09 січня 2020 року
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, в частині стягнення на користь позивача вартості частки спільної квартири не врахував, що ОСОБА_1 має право на отримання цих коштів. Разом із цим, у скарзі також зазначено, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду (далі - ВС): від 26 червня 2019 року № 164/833/16-ц, від 09 жовтня 2019 року № 756/12751/16-ц, від 09 жовтня 2019 року № 664/340/16-ц, від 03 лютого 2020 року № 235/5146/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). У наведених судових рішеннях судом касаційної інстанції визнано законним стягнення на користь іншого з подружжя грошової компенсації вартості його частки у спільному майні.
Доводи інших учасників справи
11 травня 2020 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для його скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
01 лютого 2003року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстровано відділом реєстрації актів громадянського стану Любешівського РУЮ Волинської області за актовим записом № 3.
Під час перебування у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася спільна дитина - ОСОБА_3 .
Згідно договору купівлі-продажу від 23 серпня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Красневич О. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 2419, ОСОБА_2 (як покупець) отримала у власність (купила) однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 ; вартість квартири, яка була сплачена покупцем продавцю згідно цього договору становила 204 000,00 грн ( а. с. 61-62).
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2, виданого 18 січня 2017 року Центром 0541, ОСОБА_2 18 січня 2017 року було проведено державну реєстрацію права власності на автомобіль марки "VOLKSWAGEN" модель Polo, 2012 року випуску, білого кольору, тип - загальний легковий седан "В", шасі № НОМЕР_3, реєстраційний номер НОМЕР_1 (а. с. 56).
Заочним рішенням Любешівського районного суду Волинської області від 13 жовтня 2017 року в справі № 162/560/17 шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано (а. с. 13). Рішення суду набрало законної сили 31 жовтня 2017 року.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 368 ЦК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно із частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.
Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом згідно статті 11 ЦК України та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Щодо застосування вказаної норми при поділі майна подружжя Верховним Судом України викладена правова позиція у справі № 6-37цс13
від 23 вересня 2015 року, відповідно до якої при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України). За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України. Для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Частинами першою та другою статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.
Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша та друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Така правова позиція викладена у постанові ВС від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц та у постанові ВС від 30 вересня 2020 року № 552/1514/19.
Як установлено апеляційним судом, ОСОБА_1 просив суд провести поділ спільного майна, зокрема, здійснити поділ спільної квартири шляхом присудження йому грошової компенсації за належну йому частку у спільному майні подружжя (відповідній квартирі), однак при цьому не зазначав у позовній заяві (не заявляв таку позовну вимогу) про припинення права спільної сумісної власності сторін (зокрема, його) на відповідне майно, що в даному випадку суперечить вимогам статті 71 СК України, а також не узгоджується із змістом статті 364 ЦК України.
Разом із цим, відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України позивачем при розгляді справи не доведено, а також не зазначено про можливість та його бажання поділу даного майна в натурі.
Таким чином, апеляційним судом було належним чином враховано дійсні обставини у справі та з урахуванням цього, ним прийнято обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації вартості його частки спільної квартири.
При цьому, колегія суддів також зазначає, що позивач не позбавлений права на звернення до суду із відповідним позовом щодо вирішення питання про поділ майна подружжя з урахуванням вимог законодавства України.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником рішеннях суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. Зокрема, у зазначених судових рішеннях позивачем не було заявлено вимоги про стягнення компенсації вартості частки спільного майна на його користь без зазначення припинення права власності позивача на спільне майно (припинення права спільної сумісної власності та/або визнання майна особистою власністю відповідача - іншого з подружжя).
Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставамидля скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.