Постанова
Іменем України
11 березня 2021 року
м. Київ
справа № 760/3187/19
провадження № 61-14855св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 04 листопада 2014 року між ним і ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого він передав у борг останньому кошти у розмірі 429 385,00 грн, які він зобов`язався повернути у строк до 10 лютого 2016 року, про що ОСОБА_3 було складено відповідну розписку.
Вказував, що ОСОБА_3 свої зобов`язання за договором позики не виконав, позику не повернув, тому ОСОБА_1 просив суд стягнути з нього борг у загальному розмірі 969 263,07 грн, яка складається із: боргу за договором позики у розмірі 429 385,00 грн, процентів за користування позикою на підставі частини першої статті 1048 ЦПК України у розмірі 331 479,30 грн, трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 38 362,31 грн та інфляційних втрат у розмірі 170 036,46 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 429 385,00 грн, проценти за користування позикою у розмірі 331 479,30 грн, три проценти річних у розмірі 38 330,96 грн, інфляційні втрати у розмірі 170 036,46 грн та судовий збір у розмірі 9 605,00 грн.
У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджує як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми, а саме коштів у розмірі 429 385,00 грн. Таким чином, встановивши, що наданий позивачем оригінал розписки про отримання коштів є належним й допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання, цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України, суд вважав, що наявність у позивача оригіналу розписки згідно з положенням частини третьої статті 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем позивачу. Відповідач у порушення вимог статті 81 ЦПК України не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження повернення боргу або відсутності боргових зобов`язань.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд необґрунтовано відхилив клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, безпідставно стягнув з нього заборгованість за договором позики, оскількирозписка була написана ним як гарантія погашення заборгованості у правовідносинах субпідряду між юридичними особами, де він є директором товариства-генпідрядника (боржника), а позивач є директором товариства-субпідрядника за договором субпідряду від 19 березня 2012 року. Крім того, розписка була написана в іншу дату, аніж ту, яка в ній зазначена, та грошові кошти за цією розпискою не передавалися, а особи, які підписали вказану розписку, а саме: ОСОБА_4 і ОСОБА_5 не були присутніми під час нібито передачі грошових коштів. Також судом було безпідставно відмовлено у задоволенні його клопотання про призначення судової експертизи давності документів. Також вказує на неможливість одночасного стягнення процентів відповідно до статті 1048 ЦК України та процентів відповідно до статті 625 ЦК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
04 листопада 2014 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав у борг ОСОБА_3 кошти у розмірі 429 385,00 грн, які зобов`язався повернути у строк до 10 лютого 2016 року, про що останнім було складено відповідну розписку.
Станом на 01 лютого 2019 року ОСОБА_3 позику, отриману від ОСОБА_1, в установлений строк не повернув, тому останній звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором позики від 04 листопада 2014 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.
Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 і від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Таким чином, установивши, що укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами боргового зобов`язання.
При цьому наявність оригінала розписки у позивача (позикодавця) згідно з положеннями статті 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано. На підставі вказаних обставин суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення про задоволення позову і стягнення з відповідача суми позики.
Твердження заявника, що судами не встановлено дійсні правовідносини, які склалися між сторонами, на правильність висновків судів в частині стягнення боргу за договором позики не вливає, оскільки судом установлено, що 19 березня 2012 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Алекс Дженерал Сервіс" в особі генерального директора ОСОБА_3 і товариством з обмеженою відповідальністю "Енерговентиляція ОМВ" в особі директора ОСОБА_1 було укладено договір субпідряду.
Разом з тим, суд обґрунтовано вказав, що наявність таких правовідносин сторін не спростовує факт укладення договору позики і реальність цього договору, оскільки в силу статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину. Відповідач таку презумпцію не спростував, договір позики не оспорив як по суті, так і у зв`язку з доводами про його безгрошовість (стаття 1051 ЦК України).
За наведених обставин, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання відповідача про призначення експертизи давності документів, оскільки проведення такої експертизи не спростовує обставин укладення сторонами договору позики та правомірність цього правочину.
Доводи касаційної скарги, що розписка не може бути доказом укладення між сторонами договору позики є безпідставним, оскільки відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц,за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Разом з тим, колегія суддів не може погодитися із висновками судів в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України.
Так, у позовній заяві ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_3 борг за договором позики у розмірі 429 385,00 грн, проценти за користування вказаними грошовими коштами відповідно до частини першої статті 1048 ЦПК України за період з 05 листопада 2014 року до 01 лютого 2019 року у розмірі 331 479,30 грн, три проценти річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період з 11 лютого 2016 року до 01 лютого 2019 року у розмірі 38 362,31 грн та інфляційні втрати за період з 11 лютого 2016 року до 01 лютого 2019 року у розмірі 170 036,46 грн.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12,
право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Крім цього слід зазначити й таке.
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
За змістом положень статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).
Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, тому вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
У справі, що переглядається, сторонами була погоджена дата повернення позики - не пізніше 10 лютого 2016 року.
У позовній заяві ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача як заборгованість з позики, так і проценти за користування грошовими коштами за період з 05 листопада 2014 року по 01 лютого 2019 року.
Таким чином, позивач просив стягнути проценти й за період, у тому числі, після обумовленого договором строку повернення позики - 10 лютого 2016 року.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц і від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки Національного банку України, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.
Задовольняючи позов у повному обсязі, суди належним чином не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, зокрема, що стосується правової природи процентів за користування сумою позики.
Отже, висновки судів про стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування позикою за період з 11 лютого 2016 року по 01 лютого 2019 року, тобто після визначеного сторонами договору строку повернення позики - дня закінчення строку договору, не ґрунтуються на нормах матеріального права.
Таким чином, позивач має право на отримання процентів за користування позикою у розмірі, визначеному частиною першою статті 1048 ЦК України, за період з 05 листопада 2014 року по 10 лютого 2016 року у розмірі 128 376,05 грн.
При цьому суди обґрунтовано стягнули з відповідача на користь позивача три проценти річних та інфляційні втрати за період з 11 лютого 2016 року до 01 лютого 2019 року, оскільки в охоронних правовідносинах (після закінчення строку повернення позики) права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З урахуванням вказаного Верховний Суд дійшов висновку про зміну оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою, а в іншій частині ці судові рішення відповідно до статті 410 ЦПК України підлягають залишенню без змін.
Також оскаржувані судові рішення у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог ОСОБА_1 підлягають зміні в частині розподілу судових витрат.
Так, у частині першій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що Верховний Суд за наслідками перегляду оскаржуваних судових рішень дійшов висновку про зменшення розміру процентів за користування кредитом з 331 479,30 грн до 128 376,05 грн, що свідчить про часткове задоволення вимог ОСОБА_1 та касаційної скарги ОСОБА_3, то судові рішення підлягають зміні в частині розподілу судових витрат, а саме розмір стягнутого судового збору підлягає зменшенню з 9 605,00 грн до 7 591,79 грн, та з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню частина судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 019,81 грн та судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 4 026,42 грн, а всього 7 046,23 грн.
Керуючись статтями 402, 403, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду